Потім знову прийшли оті двоє татових друзів і понесли картину в таємничий музей. Мама й цього разу ходила на себе не схожа, виглядаючи то в одне вікно, то у друге. І так само охнула та вчепилася в щоки руками, коли побачила, що татові друзі несуть картину назад.
Того ж таки дня, вже ввечері, батько вигнав їх із дому. Він і раніше, посварившись із мамою, виганяв їх на вулицю, і мама довго ходила з Світланою у дворі під будинком, вдаючи, що вони просто гуляють. Бо коли Світлана одного разу похвасталась: "А нас тато вигнав! От!" — мама чомусь на неї розсердилась: "Що ти вигадуєш? Тато вигнав нас, щоб ми не сиділи в хаті. Щоб погуляли". І потім журила її: хіба ж можна казати таке чужим людям, що про них люди й подумають? Тож вони обоє вдавали, ніби просто гуляють, а коли наважувались повернутися додому, то мама ще довго стояла під дверима, до чогось прислухаючись. Врешті торкалася кнопки, дзвінок дзеленькав несміливо, завмирав на півзвукові, завмирали й вони, дослуховуючись, чи не залунають по той бік дверей татові кроки.
Тато не чув чи вдавав, що не чує, мама дзвонила ще раз... і ще... А коли тато таки йшов до дверей, щосили притискала Світлану до себе.
Відчинялися двері, появлялося вороже татове лице.
— З'явились? — питав сердито й одразу ж ішов до своєї кімнати.
Цього разу тато вигнав їх назовсім. Коли мама спитала, як вони далі будуть жити, коли сказала несміливо, що, може, він пошукає собі роботу, тато розлютивсь як ніколи. Згріб пензлі, палітру, пожбурив у маму: нате, жеріть, ковтайте його, татів, талант! Усі невдачі свої, навіть оцю неприйняту картину, звалив на маму й Світлану. Коли б він був сам, коли б вони не висіли в нього на шиї, все було б по-іншому.
— Ви мене живцем з'їли! Всю кров мою виссали!
— Хто з кого виссав, — заперечила, вже плачучи, мама. — Згадай, на які гроші ми жили оці чотири місяці!
— Ах, так! — закричав тато люто. — Шматком хліба мені дорікаєш?! Тоді геть!.. Геть з мого дому, щоб і духу вашого тут не було!
Одчинив шифоньєр, став жбурляти їхній одяг: на підлогу, під мамині ноги.
— Забирайте своє манаття й вимітайтеся звідси!
Мама плакала тонко й беззахисно. "І-і-і!" — тягнула мама болісну ниточку, і та ниточка намотувалась на Світланине серце. "Мамо! Мамочко!" — закричала щосили Світлана, обхопивши мамині ноги руками, їй здалося, що тато зараз битиме маму, такий він був страшний. А тато, зовсім уже знавіснівши, виштовхав їх, у чому стояли, в коридор.
Цього разу мама навіть не пробувала вдавати, що вони вийшли прогулятися: взяла Світлану за руку й повела геть із двору.
Вийшла на вулицю, і вулиця зустріла їх вечірніми вогнями. Було дуже тепло, здавалось, що всіх повиганяли з будинків, стільки довкола товпилося люду, а по бруківці сунули густо машини. Розмови, вигуки, сміх, усі кудись квапилися, кудись поспішали, і нікому не спадало на думку зупинитися й поцікавитись, куди вони оце, засмучені, йдуть, що з ними трапилось. Дві тріски, більша й менша, чіпляючись одна за одну, пливли в людському потоці, не знаючи, мабуть, куди цей потік їх і винесе.
— Ма, куди ми йдемо? — запитала Світлана: бігла, щоб не відстати од мами.
— До тітки.
— До тьоті Валі? — спробувала уточнити Світлана, але мама тільки сердито смикнула її за руку.
Сіли в тролейбус, поїхали. Примостившись на колінах у мами, Світлана стала дивитись у велике вікно. Вона одразу ж забула про те, що з ними сталося: так по той бік було цікаво! Миготіли обличчя людей, яких вони обганяли і які йшли їм назустріч, пропливали кіоски, дерева, будинки з яскраво освітленими під'їздами й вікнами. Світлана тільки головою вертіла, щоб усе роздивитись, і коли вони врешті доїхали й мама звелася, вона неохоче залишала тролейбус.
— Ми ще покатаємось? — допитувалася, біжучи вслід за мамою.
Мама так само мовчки продиралася крізь натовп: людей тут було ще більше.
Перетнули хідник, підійшли до величезного будинку з такими високими дверима, що Світлана одразу ж здалася собі маленькою-маленькою. З мізинець завбільшки.
— Тут живе тьотя? — здогадалась вона.
Бо саме в такому будинкові й мала мешкати тьотя Валя. Коли вона до них приходила, то ледь не торкалася головою стелі. Навіть тато був їй по плечі.
Мама з натугою одчинила двері, зайшла у під'їзд. Широкі мармурові сходини, по яких машиною можна проїхати, височенні стіни, а стеля була десь аж під небом. Світлані здавалося, що ось-ось відчиняться двері квартири, мимо якої вони саме проходили, звідти вигляне хтось страшний і вхопить її у свої величезні долоні.
— Не лізь під ноги!! — сердилась мама. А Світлана щосили тулилася до неї, коли проходили мимо інших дверей.
— А хто це до нас прийшов! — закричала тітка, коли їх побачила. — Хто це до нас прийшов! Ох ви ж мої неждані-негадані! — Переставляючи слоноподібні ноги, тітка важко йшла їм назустріч. Підлога під нею жалісно рипіла, а в буфеті видзвонював посуд. — Що це в лісі здохло, що ви врешті надумалися стару тітку провідати?
Мама одразу ж залилася сльозами, а Світлана, сховавшись за маму, набурмосено поглядала на тітку.
Згодом вони сиділи за величезним столом на важких, наче з чавуну відлитих, стільцях із прямими й високими спинками. Все в цій величезній кімнаті вражало своїми розмірами: і дубовий буфет, в якому можна було запросто жити, особливо Світлані, й розлогий диван, не диван, а диванище, оббитий колись чорною шкірою — шкіра давно уже побіліла витершись, і два крісла з чорного дерева, в яких хіба слонам сидіти, і книжкова шафа, подібна до висотного будинку, що на Хрещатику, — така ж розцяцькована. Навіть шпиль візерунчастий стирчав угорі! І тітка була до пари цим меблям: сиділа горою, пригощала їх чаєм.
Світлана не стільки пила чай, скільки тягала цукерки, користуючись тим, що дорослим було не до неї: мама саме розповідала, як їх виганяв тато. Тітчині очі гнівно блищали, товсті чорні брови сердито супились, велике обличчя дихало осудом.
— Та він гірший звірюки, прости мене господи! — заводилась тітка. — Звір і той би дитину свою пожалів... А ти теж добра: взяти отак і піти!
— А що ж я мала робити? — схлипувала мама. — Він у спини нас виштовхав!
— У спини! — фиркнула тітка презирливо. — Спробував би мене отак виштовхать! Я б його штовхнула!.. Судити такого мало!
— Хто ж із ним буде судитись?
— Як хто? — здивувалася маминій безпорадності тітка. — Подати в суд — і на нього управу знайдуть.
— Я судитись не буду, — відповіла тихо мама. — Не вистачало ще там срамитись.
— Ну й дурна! — зовсім уже розгнівалась тітка. — На отаких дурепах вони тільки й їздять! У кого ти й удалася така?
Мама опустила голову, а сльози кап, кап на тарілку.
— Ну, будемо спати, — сказала тоді тітка й обернулась до Світлани: — Допила уже чай?.. Боже, ця дитина кіло цукерок ум'яла! Тебе не розірве?
— Не розірве, — відповіла тітці Світлана. Її вже хилило на сон, очі злипалися: мабуть, од солодкого.
Тітка їм послала на ліжку, хоч мама й казала, що вони не хочуть завдавати їй зайвого клопоту: ляжуть деінде. "І не вигадуй!" — нагримала тітка, і мама замовкла. Тож вони полягали на ліжку, такому широкому, що хоч котися по ньому, а тітка послала собі на дивані. Вимкнула світло, зарипіла пружинами, сказала до когось уголос:
— Гріхи наші, гріхи!..
Що іще казала тітка, Світлана не чула: заснула, як тільки діткнулася головою до подушки.
II
Вони так і не повернулися до тата. Мама кілька разів їздила миритись, але поверталась у сльозах: тато вже завів іншу. Не пускав її й на поріг, казав і дорогу забути до нього. Викинув на сходи весь їхній одяг, що його, мама не взяла першого разу, сподіваючись, мабуть, помиритися з татом, оддав мамі паспорт, а Світланиної метрики не віддав, сказав, десь загубилася.
— Боїться, що подаси на аліменти, — сказала тітка. — Знає кіт, чим смажене пахне!
І ще тітка сказала, щоб мама заявила в міліцію. Притиснуть як слід, одразу ж згадає, де метрика. Та й квартиру треба поділити. Чи як?
— Не знаю. Нічого не знаю, — плакала мама. Вона стала мовби ще менша й беззахисніша. — Що я маю робити, як він мене й на поріг не пускає!
Тоді тітка сказала, що піде вона. Вона з ним поговорить! Вона йому скаже!.. Почепила медалі, що принесла з війни, взяла важкий, весь у візерунках ціпок, з яким виходила на вулицю, і, рішучо-насуплена, рушила.
Мама знову ходила сама не своя, а Світлана подалася в під'їзд, щоб похвастатись перед новими своїми подружками.
— А наша тьотя пішла бити нашого тата! Отакенним ціпком! От!
І аж засміялась, уявивши, як кричатиме тато. Тітки довго не було, врешті появилась, червона, лиха.
— Ну, я ж їм дала! — Кинула на стіл Світланину метрику, закричала на маму: — І не смій більше туди й потикатись! Живіть у мене — не об'їсте!
Так вони лишилися в тітки.
III
Десь за півроку мама стала розлучатися з татом. Мама й не розлучалась б, вона все ще надіялась, що тато одумається і, вигнавши "ту", покличе їх назад, вона й на аліменти не подавала, щоб не дратувати тата. Але тато так і не одумався, а сам подав на них у суд, не побоявшись навіть, що поділять квартиру. В цьому була, звісно ж, винна "ота", це вона намовила тата, бажаючи "обкрутити" його вже з собою. "Я б їй, сучці безхвостій, і очі геть видерла б!" — гримала тітка. "Хай живуть", — відповідала мама, хоч очі її починали підозріло блищати. "А дитина? — питала тітка докірливо. — Про дитину ти думаєш?" — "Хоч дитиною мені не дорікайте!" — болісно скрикувала мама і одразу ж починала плакати. "Ну, тобі, мабуть, видніше, — ображалася тітка. — Куди вже нам, старим..."
Вони довго радились, брати Світлану в суд чи не брати, і Світлані дуже кортіло піти з тіткою й мамою. Вона вже й подружкам похвасталась: "А ми з татом розлучаємось! І мама поведе мене в суд. От!" Тож Світлана дуже боялася, що її не візьмуть, і коли одного разу підслухала, що її таки візьмуть ("Може, хоч совість проклюнеться, коли дитину побачить!"), то була по-справжньому щасливою.
Та й як же не бути щасливою, коли їй спеціально для суду справили новеньку сукенку: білу, в блакитну смужку, взули в нові ж черевички, а волосся пов'язали червоним бантом ("Ти в нас чорна, як жук, тобі йтиме червоне", — казала при цьому тітка). Ще ніколи Світлана не бачила себе в люстрі такою красивою.