Чужих чоловіків заманювати.
Ольга те як почула — до чемодана. Одкрила і ну все назад вигрібати.
— Ти що?
— Не поїду! Щоб ти мене потім поїдом їв?
Микола Ригорович бачить, що діло всерйоз, одразу ж включив задній хід:
— Та я ж пожартував! З тобою вже й пожартувати не можна.
— Таким не жартують. — І — шварк, шварк з чемодана. Що Микола Ригорович перехопить, назад покладе, вона знову пожбурить.
— Ну ж баба дурна!
— І довго ми отак гратися будем?
Врешті таки втихомирилась. Уже він закрив чемодан, обв'язав паском. Щоб не розкрився в дорозі.
У трамваї спитав:
— Купальник не забула?
— Не забула!
За тим купальником всі магазини оббігала. Бо завжди отак: не треба — лежить на виду, треба — під прилавок ховається. Купальники то були, навалом лежали, але то малюнка такого, що бугі-вугі в ньому викручувати, то вже все майже відкрито. А їй же не шістнадцять — за сорок!
Врешті знайшла: темно-синій, в червону смужечку. Принесла додому, і перше, що спитав чоловік, за скільки купила.
— Деруть, скільки хочуть! — мовив із досадою. — Ану придінь!
— Та ти що? Серед білого дня роздягатися буду!
— А там уночі будеш купатись?.. Придінь, придінь, не розгубиш!
Збентежено сміючись ("Змалився на старість!"), пішла в спальню, роздяглася, наділа — купальник так її і облипнув!
— То заходь, подивися!
Зайшов, подивився ревниво, чи все, що треба, заховано: шиють же! Махнув рукою: можеш скидати.
— Вийди, — сказала чоловікові Ольга, — мені переодягнутися треба.
Так що купальник лежав у чемодані, і було потім сміху з того купальника, коли вже до місця добралась, а там, у Чорному морі, тільки дельфіни й купаються: вода не вище шести градусів. Руку встромиш — одразу ж і висмикнеш. Попозгадувала ж голову профкому: того б сюди, в оцю воду, чорта старого!
Та все це буде пізніше, коли вона добереться до моря, а поки що вони заходять у плацкартний вагон, де на неї чекає верхня полиця. Микола Ригорович ту полицю одразу ж і попробував: чи міцно тримається, чи не впаде серед ночі. Начебто міцна! Чемодан іще висадив, а далі вже й не зна, що робити.
— Ну йди вже, бо Нюра ось-ось прийде зі школи.
— Ти ж пиши!
— Та писатиму ж... Не забувай газ виключати. — Найбільше боялася, що вони тим газом потруяться. — Та борщ виставляйте, щоб часом не скис. — Наварила, насмажила: на тиждень, не менше.
— Та виставлятимем... То бувай!
Кивнув головою, пішов. Не поцілувалися навіть. Такого в них зроду-віку не водилося: цілуватись, тим більше — на людях. "Баловство, — казав Микола Ригорович. — Ото тільки слину пускати".
Та й правда: хіба в тому життя, щоб день і ніч цілуватись? Он їхні сусіди тільки й знали, що одне одного цьомкали. Аж дивитися неловко. А як заведуться, то й чорти з переляку тікають світ за очі.
Цілувалися, цілувалися та й доцілувалися: до розводу. Він забіг кудись на край світу, а вона все забути не може: щодня проклинає.
Ото так із поцілунками.
Пішов чоловік, і так їй враз стало тоскно на серці, так сумно й незатишно, що ледь не заплакала. "Господи, та куди ж це я їду? За якою лихою годиною? Та вони ж там без мене зовсім охлянуть!" Таке, хоч хапай чемодан та біжи за чоловіком услід!
А тут ще й сусіда принесло: молодий чоловік, а бакенбарди як у пройдисвіта. І очі... Так і бігають очі.
Зайшов, не вітаючись, кинув на нижню полицю полотняну сумочку з намальованою голою дівкою, ще й не нашим написом, вслід і кожушок пожбурив — лишився у светрі.
— На курорт, мамашо?
Бач, догадавсь і про це. Ну, від таких очей ніщо не сховається.
І виймає карбованець:
— Заплатите за постіль, а я прошвирнуся по вагонах. Дружка загубив.
Пройдисвіт, точно пройдисвіт. Побіг за дружком, щоб удвох легше орудувать.
І, влаштовуючись на ніч (той, із бакенбардами, не появився й досі), перетягнула чемодан на полицю, ремінцем прив'язала за ручку до ноги.
Хай тепер спробують украсти! Хіба що разом із нею. Спала погано. То трусило й кидало, а то все здавалося, що отой, із бакенбардами, до її чемодана підбирається.
"І нащо я, дурепа, на той курорт їду? Лежала б оце у своєму ліжку та й горя не знала б..."
А вагон — гойдик та гойдик, а колеса — стук та стук: все далі й далі від дому, все ближче до санаторію. І Перекоп уже проїхали, і ось уже й Крим — степ рівненький такий, що хоч котися по ньому. Де ж гори поділися?
— Гори, мамашо, праворуч, — отой, із бакенбардами. — Біля Ялти. А ми в Феодосію направляємось.
І ось вона, Феодосія (колесами заледве в море не в'їхали), і санаторій, до якого попопхалася, чемодан несучи. Могла б узяти таксі, та грошей пожаліла. Ноги ж свої, не одпадуть. "Невелика пані, й пішки пройдеш!"
Поселили її в кімнату на двох, сказали відпочивати сьогодні, а завтра вже до лікаря, який визначить, що в неї болить і як лікуватися. Напарниці ще не було, й Ольга зайняла ліжко від дверей. Біля вікна було б їй зручніше, але вона займати його посоромилася, щоб не подумали, що нахаба: прийшла і захопила, що краще... Тож зайнявши ліжко від дверей, сяк-так розвішала одяг у шафі й подалась одразу ж до моря. Хоч і бачила вже з вагона, з вікна, коли проїжджали, та хотілося підійти, доторкнутися до нього.
Стояв саме туман: молоко молоком, за десяток кроків нічого не видно. Море лежало непорушне, аж мертве, тільки — плюсь, плюсь ледь помітними хвильками на берег піщаний. Море наче витікало з туману і розчинялося в тумані, таке ж сіре й невиразне. А десь у глибині, за стіною густою, невпинно стогнав-гудів пароплав, що ніяк, мабуть, не міг прибитися до берега. Сумовитий той звук пронизував туманом закутаний простір, і їй уже здавалося, що то й не пароплав, а якась істота жива, спливши з глибини, скаржиться на гірку свою долю.
Присіла, опустила руку до маслянистої поверхні, і вода ледь помітно ворухнулася під долонею, лизнула її холодним своїм язиком.
"Оце накупаюсь!"
І розсміялася, згадавши, як за купальником бігала.
Напарниця приїхала того ж таки дня, увечері, й Ольга одразу ж подумала, що й людина, гляди, непогана: тиха, спокійна. Тільки дуже ж якась хвороблива. Лице жовте, аж спите, і білки жовтизною залиті. Ще молода, а руки-ноги покручені: вся надія на грязі, що їх возять сюди за десятки кілометрів із якогось лиману, — кажуть, що допомагає. Ну їй, Ользі, оті грязі не дуже потрібні, вони їй, можна сказати, до лампочки: зроду-віку жодної хвороби не знала. Навіть грип і той її стороною обходив. Лікар, коли вона до нього пішла другого дня, попотоптався довкола: "Вас, шановна, і лікувати ні від чого". Голова не боліла, нирки й печінка здорові, серце — як дзвін. "То на щось, може, скаржитесь?" — спитав із надією. "А на що мені скаржитися! — розсміялась Ольга. — Хіба що на чоловіка". Вистукував, вислуховував, заходив і з того боку, й з іншого. "Одягайтеся", — сказав потім. Довго сидів над історією хвороби — не знав, що записати. "Значить, так: відпочивайте, побільше гуляйте, дихайте свіжим повітрям. Морське повітря — воно, знаєте, той..."
Ну, вона й дихала. Якщо вже приїхала — дихала.
Перші кілька днів на серці тоскно було: все про своїх думала: як вони там, чи не голодні? Написала навіть їм одразу ж листа, нагадувала, де що лежить та стоїть, щоб брати не забували. А потім потроху звикати стала, навіть подобалося тут.
Досі жодного разу не відпочивала як слід. У відпустку то йшла, брала відпустку, двадцять днів випадало щороку. Але за ті двадцять днів так намотаєшся, що під кінець одна думка: "Господи, хоч би на роботу пошвидше!" Не один тиждень уже на роботі од відпустки до тями приходила.
Перечистити все й перепрати.
Прибрати в усіх закутках.
Заготувати на зиму: наконсервувати, наварити, в банки позакручувати.
Перелатати й пошити.
В село до матері з'їздити, допомогти їй городину зібрати.
Та хіба мало що чекає на жінку у відпустку! День і ніч крутись, спокою не маючи. Про те, щоб сходити в кіно або в театр чи просто так з чоловіком прогулятися під ручку, й подумати ніколи. "Баловство", — казав Микола Ригорович, що й сам як упряжеться під час відпустки в роботу, то до останнього дня не вилазить.
А тут ходи та гуляй, їж та спи — ото й усього клопоту. Та ще майже щовечора як не кіно, то концерт або танці. Фільми, щоправда, були здебільшого з отих: бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. І концерти на те розраховані, що курортникові дітися нікуди, курортник усе проковтне, що йому не піднесуть, бо не знає, куди час той дівати. Од неробства суне й на танці, хоч удома його й калачем туди не заманиш.
Пішла якось і Ольга.
Сама б і не пішла, так сусід, із яким сиділи за одним столом у їдальні, їх обох запросив:
— Милі дами, ну як вам не сором! Через вас же захід культурний зривається!
Удвох уже довго радилися: йти чи не йти. Ольга була за те, щоб не йти, вона вже забула, коли й танцювала. Надя ж умовляла сходити хоч раз — подивитись.
— Не обов'язково ж танцювати. Глянемо одним оком та й підемо.
Причепурились, одягнулися в щонайкраще. Сміючись, духами одна одну побризкали і, помолоділі, мов дві школярки, що вирішили потай од строгих своїх учителів ускочити в шкоду, подалися на танці.
А там музики, а там пари кружляють. Старі, молоді і геть зовсім такі, що як тільки їх ноги й тримають! І сусід до них розчервонілий підскочив. У костюмі парадному, в черевиках блискучих, у краватці червоній — хоч куди в них сусід!
— Милі дами, прийшли! Прошу до танку!
Підхопив першу Надю, що відмовлялась, а до Ольги очима сяйнув: мовляв, пробачте, я зараз. Та Ользі й не досадно ніскілечки, Ольга танцювать і не збиралася ("Якби мене оце Микола Ригорович побачив — убив би!"), вона от трохи подивиться та й піде, Надю діждавшись. Але сусід був не з тих, щоб одступився одразу: вмовив і Ольгу. І ось вони танцюють, підхоплені знайомою мелодією (пам'ятаєш її? Пам'ятаєш? Боже, як давно те було!), ось вони кружляють у танці, наче вихоплені з далеких тих років, коли все було лише попереду, а не позаду, і ноги несли тебе так, наче на них виросли крильця. Ольга кружляла, кружляла, не слухаючи сусіда свого, що весь час щось їй говорив... Він таки дуже добре танцював, цей їхній сусід. Ольжине тіло саме собою спиралося на його теплу долоню... спиралося, лягало й летіло-летіло в неземний якийсь світ...
Зупинилися, задихані, коли мелодія згасла, й Ольга відчувала блискіт власних очей, й на всю щоку рум'янці, й жар тривожний губів.