Картоплю на кухні почистити, дров напиляти-нарубати, викопать яму під братню могилу чи збити для якогось героя труну, щоб поховати окремо, змайструвати нові нари чи стіл операційний полагодити — все він, безвідмовний, як кінь, що як влізе з раннього ранку в хомут, то до пізньої ночі.
Коли ж йому пішов дев'ятнадцятий, то й закохався безтямно.
Досі був байдужісінький до жіночої статі, до всіх отих санітарок-медсестер у формі ладненькій, які крутили романи якщо не з пораненими, то з лікарями: любов і тут справляла веселі ужинки із смертю наввипередки — не зважала на те, що війна. І не одна з тих дівчаток військових, скуштувавши гріховного плоду, вирушала потім, списана, в тил — із слізьми на очах і дитям під грудьми, скількох він одвіз на санітарнім возі до найближчої станції, скільком подав благенького вузлика, коли вже сідали у поїзд! Цю теж, мабуть, отак би провів, коли б одного весняного ранку не лежав на соломі, розімлілий од сонця, а вона взяла та й підійшла та коло нього й сіла.
Отак мовчки, навіть на нього не глянувши. Наче його й не було.
І все сонячне світло, що заливало допіру весь простір, неначе взяло та й упало на неї. На її зграбну постать, на коротеньку спідничку, що ледь прикривала достиглі коліна, на пишне волосся, що не вміщалося під пілоткою, — чи не тому вона ту пілотку одразу й зняла, і волосся зовсім уже вільно впало на плечі. Взяла соломину, гризла задумано, а сонце сміялося тільки до неї, і тільки до неї горнувся весь простір.
Він її одразу ж і впізнав, оцю санітарочку, та й не міг не впізнати, бо довкола тільки про неї язики й чесали. Що злигалася з головним лікарем, на двадцять літ старшим од неї, а в нього ж дружина і троє дітей, то на що вона, дурепа, надіється, пограється й кине; що так їй і треба, не лізь до жонатих, хіба мало он неодружених хлопців, а то, бач, закортіло погонів. Він усе те слухав байдуже, бо йому було однаково, хто кого любить, хто з ким гуляє: не чекав од жінок нічого, крім зневаги та кпинів, тож намагався триматись од них якомога далі. Був завжди грубий із ними, наперед захищаючись од тієї зневаги.
На цю теж подивився спершу спідлоба: чого поруч сіла, що, іншого місця немає, не дадуть спокійно й полежати! — хотів уже встати й піти, але якась сила скувала його, не дала йому звестися. Щось ворухнулось у грудях, обласканих сонцем, і він зненацька з жалем подумав про дівчину, що пропаде, життя своє поламавши, і такою вона здалася йому беззахисною, що він не знав, що б оце зараз зробив, аби її врятувати.
Ото як обмарило!
Одвернувся, щоб і не дивитись на неї, а потім таки встав і, сердитий на неї й на себе, пішов собі геть.
Вона ж йому вслід навіть не глянула. Міг би заприсягтись, що не глянула. Бо — навіщо він їй отакий.
Цілий день проходив понурий як ніч. Відчував себе наче обкраденим. А посеред ночі схопився: наснилось таке, що краще було б і не снилось! Наче знову лежить на соломі, сонцем розморений, і вона так само підходить до нього, як і вдень підійшла, тільки сідає вже поруч і руку на нього кладе і дивиться йому прямо в очі — так дивиться, як ще жодна дівчина не дивилась на нього. "За що ти мене не любиш! Що я тобі завинила?" — питає. А він наче мовчить, неспроможний зібратись на слово, і все у ньому терпне від великого жалю до неї.
Прокинувся: очі вологі, й серце стукоче.
"Що це зі мною?"
Не витримав, встав з ліжка, вийшов надвір — остудити обличчя.
А ніч же була як мальована: зоряна, місячна, з повітрям таким, що хотілося до нього грудьми припасти. І така тиша довкола, наче війни й не було. Тільки десь високо-високо в темному небі, поміж зірок, тягнув болісну ниточку одинокий літак. "У-у-у", — стогнало-долітало донизу, і так щемно стало від того сумовитого звуку, так солодко-щемно, наче його й справді щойно пестила дівоча рука.
Стояв, думав про неї.
І нічого вже не міг з собою подіяти.
І як не ховався зі своїм почуттям, як не одвертався од неї, коли мимо проходила, як не вдавав із себе байдужого, болісна таємниця його була незабаром розгадана, і він замалим не попав під трибунал, коли одбатожив старшину, безпосереднього свого командира, що здумав скалити зуби з його почуття. "Ти що?! Ти що?! — захищаючись, кричав старшина. — Під трибунал захотів?!" А він такий був зараз страшний, що старшина, який запросто міг би убити його кулаком, не витримав і побіг. "Ну, ти в мене наплачешся! — грозив звіддаля. — Ти мене пригадаєш!" А він стояв, опустивши батіг, і все в ньому тремтіло.
Отак запросто попав би в штрафбат — до першої крові, але в старшини вистачило здорового глузду промовчати, бо не знав, яким оком гляне на всю цю історію головний лікар шпиталю. Тільки відтоді день і ніч сікався до нього. І коні не чищені як слід, і дрова не порубані, і відра, в яких носив воду, брудні, й дошки не постругані, — хіба мало знайдеться причин зіпсувати життя.
Він мовчки терпів, відчуваючи навіть похмуре якесь задоволення, що все це — через неї.
Виколов на лівій руці її ім'я. Не голкою — шилом. Ще й чорнило втер, щоб лишилось до скону.
Помітили й це. І, звісно ж, донесли їй в першу чергу. Якось перестріла (ніс саме хомут), сказала вимогливо:
— Покажи ліву руку!
Він руку за спину.
— Таки правда! — розсердилась. — Хто тебе просив це робити? Вже весь госпіталь сміється! Ти цього домагався?.. Зітри й забудь, що я є!
І поки отак кричала на нього, поки вичитувала, він ні пари з вуст: перехопило у горлі, здушило — тільки дзвін у вухах. Бачив, мов у тумані, як вона пішла геть, несучи голову високо, як зникла у дверях, аж тоді рушив і собі. Не до шпиталю — в конюшню. Зайшов, пожбурив хомут, ухопив вила й ну перекидать сіно з місця на місце, аж коні здивовано повернулись до нього.
Порався до пізньої ночі — не йшов навіть вечеряти. Рубав дрова — тільки тріски летіли, носив воду майже бігцем, стругав дошки — рубанок свистів. Натомився, аж м'язи тріщали, а коли ліг нарешті спати, то заснути довго не міг.
Не хотів думать про неї і — думав. І слова її, образливі, гнівні, пекли до живого.
"Ну, добре, ну, не подобаюсь, але ж хіба можна отак! Як собаку..."
Бо здавалося зараз, що весь шпиталь спостерігав оту сцену. Й лікарі, й поранені, й сестри...
"Хай тільки старшина заїкнеться — уб'ю!.. Вже краще штрафбат, ніж отаке..."
Після цього, коли траплялася вільна хвилина, зашивався в гайок. Поміж дерев, подалі від ока людського — тут було наче легше. Повертався, коли зовсім темніло, прокрадавсь до постелі, щоб ніхто не розбуркався, і головою під ковдру.
І коли вже йому почало здаватись, що він і справді її забува (майже місяць минув від тієї розмови, і за цілий місяць один лише раз її і побачив — одвернувся, аж тріснуло в шиї...), коли наче заспокоївся трохи і вона перестала тривожить його навіть уві сні, сама розшукала його поміж тими деревами:
— Так ось де ти від мене ховаєшся!
Він зацьковано подивився на неї.
— Не бійся, не вкушу, — розсміялась. — Не така вже я й зла, як здається... Можна біля тебе сісти?
— Сідай, — буркнув. Посунувся, місце звільняючи.
Вона й сіла — так близько, що він боявся й обернутись до неї.
— Як тут гарно! Ти щодня сюди ходиш?
— Щодня.
— А я і не знала, що така краса під боком.
Зітхнула, замовкла. Мовчав і він. Вся образа на неї, весь біль враз розтанули, зникли — від гіркого, похмурого настрою не лишилося й сліду. Тільки щем солодкий у грудях та бажання щось зробити таке, щоб увесь світ став у подиві.
— Скільки тобі років?
— Дев'ятнадцять, — відповів неохоче (пішов дев'ятнадцятий).
— А мені двадцять п'ять... Ти що, не міг знайти молодшу?
"Не міг", — сказав би, коли б насмілився. А так тільки промовчав.
Другого разу застав уже її: прийшла раніше за нього. Помітив ще здалеку: сидить під його сосною, маленька й беззахисна. Не повернулася навіть, коли підійшов.
Плакала.
Він аж захолов, лише його руки, великі, натруджені, ворушилися безпорадно.
— Ну, чого стоїш? — підняла на нього залите сльозами обличчя. — Сідай, коли вже прийшов.
Він покірно сів поруч з нею, торкнувся спиною стовбура. І здалося йому, що й сосна тремтить у німому плачі.
А вона плакала й плакала — гірко, невтішно. І він не знав, як її втішити.
— Не плач, — нарешті не витримав. — Ну, не плач! — І обличчя в нього було таке, що от-от сам розплачеться.
— Що ти розумієш у цьому? — з досадою сказала вона. Сльози, однак, одразу ж висохли, вона дістал біленьку хустину, старанно витерла очі, рот, щоки, потім вийняла люстерко і тюбик з помадою. Стала фарбувати губи. І робила це так уважно й старанно, мовби не було на світі справи важливішої.
— Не дивись на мене! Я зараз, мабуть, страшна!
А він не міг одірвати од неї очей. "Навіщо вона ще й фарбується?" — думав. Бо здавалась йому найпрекраснішою. Од усіх у світі дівчат.
Вона ж врешті сховала помаду. І губи її червоніли, як рани.
— Мені треба йти. Плач, Надю, не плач, а роботи за тебе ніхто не переробить.
Звелася, обтрусила тугеньку спідницю, що ледь прикривала коліна, і така вона була зараз ошатна, така зграбна й гнучка, що він не витримав, спитав її, нарешті одважившись:
— Прийдеш?
І не впізнав свого голосу: такий він став у нього хрипкий.
Глянула пильно, блідо всміхнулась:
— Куди ж мені ще подітись? Прийду...
І він довго сидів, переповнений щастям. Нічого більш не чекав од життя: щоб був лише цей гай, і сосни, і вона під сосною.
Наступного разу вона запитала:
— Ти на мені женишся?
Ворухнувсь відповісти, але вона застережно прикрила долонею його рота (долоня була гаряча, як жар):
— Зажди, не спіши... Я чекаю дитину... Скоро мене відправлять додому... То як, ждати сватів? — І насмішкувато, зло подивилась на нього.
Він не вагався й хвилини. Слова про дитину ковзнули по свідомості, не лишивши й сліду: вона сама хоче заміж за нього!
— Женюсь!
— Правда?.. Не передумаєш?..
— Женюсь!
Погляд її потеплішав.
— Дай я тебе поцілую. — Обійняла його за шию, поцілувала в лоба. Й відштовхнула легенько, коли він, затремтівши, потягнувся до неї. — Не треба, зараз не час! — Обхопила коліна, наче їх захищаючи, мовила не до нього, до себе, даючи сама собі обіцянку: — Я тобі буду вірною дружиною. Не розкаєшся. — Обличчя її затремтіло, на очі навернулися сльози. — Ну, годі! — сердито наказала собі. — Більше їм моїх сліз не діждатись! — Тильним боком долоні витерла очі, рішуче струснула волоссям: — Проживемо й без них!
Хоч він і не зрозумів, без кого вони можуть прожити, спитати, однак, не насмілився.