Усе наснилося: козаки, багаття, сліпий кобзар, і сам він наснився собі малим джурою.
Вдалині мерехтить розсипом блідих світлячків-вогників Гезльов. Галера нікуди не пливе, хитається, порипує в затоці, на якорі.
Невільники вже сплять, прикуті до лав. У темряві чути, як вони стогнуть і скрикують крізь сон.
А поруч хтось незнайомий розповідає притишеним голосом, хутко-хутко сипле словами, так ніби боїться, що не встигне всього сказати.
"Це новий весляр! — згадує Самійло. — Ілляш-цотурнак купив його на Майдані Сліз — на невільницькому ринкові в Гезльові, привів на галеру надвечір".
Ворухнувся козак, забряжчав ланцюгами. Розповідь урвалася. До нього нахилилося худе обличчя, покарбоване шрамами, помітними й при скупому світлі молодика.
— Не спиш, брате?
— Не сплю.— Самійло випростався, сів.— Про який це ти мішок розказував?
І знов поспіхом оповідає весляр:
— Украли, кажу, мішок з порохом і сховали. А наглядач у нас був не такий собака, як у вас, хоча й потурнак, черкашенин, Миколою звали. Вже ж то бачив, що в мішку не сухарі,— змовчав, не сказав нікому.
— Наш не змовчав би...— зітхнув Мусій Грач — січовий суддя. Він разом з гетьманом трапив у неволю.
— Не перебаранчай,— мовив Самійло.— Кажи далі, чоловіче добрий! Як тебе звати?
— Іваном. Іван Мошкін.
— Звідкіля ти?
— Смоляний я, з Русі, із Смоленщини. А йшли тоді турки під Азов-місто, хотіли його від наших, від донських козаків, відбити. Та не відбили, багацько тоді війська втеряли. І пішли назад, під Царгород. Султан люто розпалився — звелів двох полковників повісити, трьох посадовив на палю. Отже, наш Селім-паша, у котрого ми на каторзі мордувалися, дуже перелякався, відплив галерою вночі з Царгород а у Біле море (Мармурове).
Тут мене Микола-черкашенин тайкома вночі розкував, а я за того мішка та й підклав під намет, де Селім-паша спав з яничарами.
Підпалив ґніт і стромляю в мішок, а ґніт вогкий, не горить — курить димом.
Коли це Селім-паша вигляда з намету — проспався: "Ти що це, собако, робиш?"
— Оце так-так! — зітхнув Грач.
— Ну, думаю, пропав я. А сам кажу, що, мовляв, курити хочу, через те й ґніт запалив.
— Повірив?
— Хмільний був — повірив. Пішов до намету й знову ліг.
— А ти?
— Стою, наче мене громом вдарило, не знаю, що його робити. Аж тут схаменувся, побіг на корму, де Сильвестро спав,— хлопчина у нас такий був — італієць чи гішпанець, вже не згадаю. Шарпнув за плече: "Біжи, Сильвестро, мерщій у камбуз, там матроси їсти варили, може, ще головешки тліють. Принеси, тільки щоб ніхто не бачив".
Помчав мій Сильвестро. Дивлюся — несе! У хустку якусь замотав, аж хустка затлілася.
Схопив я головешки — і в мішок, а сам навтіки! А тоді став просити в Сильвестро, щоб приніс мені ще й турецькі шаблі, — він знав, де у них зброя лежить.
І знов Сильвестро послухався, приніс дванадцять шабель. Тільки пороздавав я ті шаблі — як гримне!
Полетіли в море яничари, знялася велика пожежа.
А Селім-пашу не зачепило, щоб він пропав.
Де й сила у мене взялася: кинувся на нього, рубаюся — тільки іскри летять.
Меча з рук вибив, звалив його і сам мало не впав. Підбігли хлопці, як розгойдають пашу — та в море.
Тільки матросів ніхто не зайняв, бо це ж свій брат, отакі ж сіромахи, як ми.
Полляв дощ під ту годину, згасив вогонь. Напнули ми вітрила і подалися в гішпанську землю (Італія в ті часи перебувала під владою Іспанії. Через це оповідач називає італійський берег "гішпанською" землею), узбережне місто Мессіну.
А було б, дурням, не пливти, бо обдерли нас там чужинці до живої кістки, забрали галеру і все, що на ній було, а самих у в'язницю вкинули.
— Отакої!..— здивувався досі мовчазний Самійло.— Це ж чого?
— А того, що злякалися. Сів них галери, є й невільники. Отож боялися, щоб ми їх не збаламутили,— коли б, мовляв, і тим волі не закортіло...
Тримали нас у в'язниці місяців зо два, а тоді випустили: ідіть куди хочете, аби з очей.
Я ще недужий був: спину й руку опік, рани ятрилися.
— То куди ж ви пішли звідти?
— Як це — куди? У Московію — додому! Більше року йшли. Скільки держав проходили! Були в Римі, і в цісарській землі*2, і в угорській, і в польській, і в литовській...
Папа Римський до себе закликав: казав, щоб приймали сакрамент*3 та йшли до нього служити. Але ми не схотіли.
І угорський король нас кликав, і цісар. Не згодилися ми й до них, не стоптали свій звичай під ноги.
Хліба дорогою просили, щоб не пропасти з голоду.
— Ну, а земляки ж як стріли? — тихо спитав Самійло.
— Та земляки — добре...— неохоче відказав весляр.— Тільки ж прочув про нас государ Михайло Федорович, звелів прийти до нього.
Розпитав геть усе, а тоді покликав думного дяка: пиши, дяче, указ! Усіх на рік до монастиря.
— А то чого?!
— Гріхи одмолювати. В турецькій неволі, мовляв, були, з чужинцями кумалися, десь-то й набралися гріха.
— Вшанував государ!
— Ще по п'ять алтинів*4 звелів дати з казни. Ви, каже, без викупу визволялися з неволі. Коли б викупом — можна б і по десять.
— Стривай, чоловіче! — згадав Му сій.— Як же ж ти знов сюди — з неволі та в неволю?
— А я до козаків на Дон утік спересердя. Вони саме в похід лагодились на турків. Таке моє щастя — вдруге схопили! Та вже ж — раз не пропав і другий не пропаду!
— Це хто не пропаде? — спитав раптом хтось із темряви. — Ти, москалю?
Ілляш-потурнак! Нечутно підійшов, підкрався, мов кіт. Навіть поночі видко — п'яний!
Стоїть, хитається.
— У нас, голубе, пропадеш! — запевнив він.— Ні за цапову душу. І не такі пропадали!
— Ішов би ти до себе, Ілляше! — стримано озвався Самійло.— Чого в'язнеш до чоловіка? Ніч — спати треба...
— А я, може, не хочу спати! Я, може, побалакати хочу! — закомизився Ілляш.— Чуєш, Самійле,— раптом спохопився він,— ходім до мене. По чарці вип'ємо, погомонимо: про Січ, про землю нашу.
"Не тобі про землю нашу говорити, запроданцю!" — хотів був обірвати Самійло і змовчав. Хотів огризнутися, що, мовляв, не піде,— не зробив і цього.
— Як же я піду з тобою,— спитав,— коли я прикутий до лави?
— Зараз, зараз, відімкну кайдани! — заквапився Ілляш.
І забряжчав трьома здоровезними в'язками, перебираючи ключі неслухняними пальцями.
У закутку, де жив потурнак, горіла на столі воскова свічка, стояли зелена чотиригранна пляшка міцної горілки, кухоль.
— Який же ж ти сухоребрий став, братчику, мов шкапа, — зауважив Ілляш, оглядаючи високу, кістляву постать старого гетьмана, що мало не сягав головою стелі.— І одіж на тобі зотліла. Диви — а пояс цілий. Як це ніхто не побачив досі?
І простяг руку, хотів помацати кутого міддю пояса з гачками та кишенями, що ледве тримався на худому тілі.
— Не займай! — відіпхнув його руку Самійло.— Ти що, про пояс хочеш зі мною балакати? То я піду...
— Ні! Ні! — аж злякався Ілляш.— Сідай за стіл, зараз вип'ємо з тобою. Ось тут коржі, баранина, їж! Погано мені, братчику, ой, погано! — заговорив, присуваючись ближче.— Од своїх одбився, до турків не прибився. І на чужині гірко, й додому, на Україну, нема ходу. Що його робити — не вгадаю.
— Це правда, що тобі погано, Ілляше! — згодився гість. Ковтнув трохи горілки, решту крадькома вилив під стіл. — І на Україну нема ходу — тут уже нічого не вдієш.
Жадібно став їсти в'ялену баранину, сухі коржі. їжа п'янила, розливалася теплом по жилах.
— А може б, ти хоч тепер турецький закон прийняв, гетьмане? — сумно спитав Ілляш.— Однаково ж і тобі нема додому вороття. І не думай, і не сподівайся!
— Це ти правду кажеш, щиру правду,— притакує Самійло та все ллє та й ллє горілку під стіл.
З'явилася й друга пляшка, й третя: в Ілляша вже геть посоловіли очі, язик ледве повертається в роті.
— Пожалій хоч ти мене, братчику! — гірко схлипував він і тягнувся до гостя п'яними губами.— Я ж тут, мов сиротина, ні до кого й прихилитися.
— Пожалію, чом не пожалію,— кивав головою гетьман.
І коли потурнак нарешті впав обличчям на стіл і захропів з присвистом, мов ковальський міх, Самійло Кішка поклав п'яного на вузенького тапчана, вкритого ряднинкою, обережно зняв у нього з пояса три в'язки ключів і, дмухнувши на свічку, вийшов у темряву.
І забряжчали ланцюги, заклацали замки на всій галері. Знявся різномовний гомін: невільники відмикали один одному кайдани.
Сторожі не було. Паша звірився на Ілляша, всіх яничарів забрав з собою, їдучи до санджаківни на заручини. Щезли й матроси: мабуть, втекли на берег погуляти.
— Ой, не поспішайте, братці, не скидайте зразу кайдани! — застеріг Іван Мошкін.— Не встигнемо відпливти. Здається мені, он паша їде!
І справді, вдалині зажевріли хисткі червоні вогники — пливли, посуваючись ближче й ближче. То їхав Гусейн-паша зі своїми яничарами, які світили йому на дорогу смолоскипами.
— Не скидайте кайданів! Причиніть замки! — звелів старий гетьман, і слова його відгукувалися на всіх лавах різними мовами — за довгі роки невільники навчилися розуміти один одного.
— Та сидіть мені тихо, наче спите. Як догадаються — все пропало.
І сам рушив уздовж лав — обмацувати ланцюги та замки, зацитькувати очманілих від несподіванки бранців.
Ще трохи — зашаруділи по піску копита, під'їхав паша — веселий, під чаркою: певне, таки хильнув на заручинах, зломив закон, що не велить мусульманам пити хмільне. А проте гукнув Ілляша, щоб перевірив, чи все гаразд на галері: хоч і в голові гуло, а про це не забувся. Та потурнака зараз і грім не збудив би: хропів, аж на березі було чутно.
Вилаявшись, паша звелів яничарам обійти всіх невільників, і ті, кленучи невгамовного господаря, порозходилися по двоє, стали нашвидку оглядати кожну п'ятірку веслярів, присвічуючи собі димними смолоскипами.
їх зустріло хропіння, сонні вигуки; невільники протирали очі, одверталися од чадних вогнів, що сліпили їх. Протер очі й Самійло:
— Чого людей колошкаєте, не даєте спати? Усі ми на місці, нікого не вкрали джини.
— Цить, собако! — замахнувсь на нього злий, як чорт, яничар, якому теж одного лише хотілося — спати!
Нарешті згасли смолоскипи, змовкли сердиті, гаркаві голоси, залягла тиша.
Тільки часом де-не-де озивалося тихе зітхання, лунав шепіт, чекав хтось, чекав — і не витримав, підвівся, тихцем запитав у сусідів: коли?
Та вже скинули з себе ланцюги ватажки на передній лаві, гукнув Самійло Кішка: "Ану, вставайте, вже час!". І перший кинувся в намет, де спали яничари.
При світлі місяця вхопив кілька шабель і мушкетів, що купою лежали при вході, вибіг — і зразу до них простяглися десятки жадібних рук.
Від тупоту босих ніг, од вигуків попрокидалися яничари, вискочив з намету відразу протверезілий Гусейн-паша.