Волонтерам, котрі викликають у нього щире захоплення, так само як і всі інші, хто працює на благо нації. Комунальним службам, правоохоронцям, лікарям та всім людям доброї волі, котрі всупереч злигодням війни продовжують нести благо своїм ближнім, своєму народу, своїй Батьківщині.
Він намагався бути таким, проте чомусь його пронизувало дивне відчуття, яке раніше не було йому притаманне. Він навіть не міг визначитися, чи йому боротися, чи прийняти це відчуття. Цим відчуттям була байдужість, яка оповила його душу.
Не те щоб у нього опускалися руки, це не про нього, — просто він робив те, що мусив, те, що вважав за необхідне і доцільне, проте водночас без проявів будь-яких емоцій чи бажання вислужитися, ні… він просто ніби охолов до всього, бо тепер будь-яка подія в житті здавалася йому настільки дріб'язковою, що нагадувала лише порожній звук.
У парку було напрочуд затишно. Вітер плавно хитав гілки дерев, сонце вже встигло блиснути своїм останнім промінням над стародавнім та одним із найпрекрасніших міст на планеті. Світ став плавно занурюватися в повноту нічної краси й ніжності, поступово стаючи незримим оку, але, водночас, він не ставав похмурим або якимсь моторошним, а немовби огортав своєю загадковістю, підживлюючи цими магічними соками все, куди тільки могли дотягнутися його неймовірно лагідні й заразом грубі руки.
Павло виглядав на тлі парку досить самотнім. Наближалася комендантська година. Люди поспішали додому, хоч до її настання ще залишалося зо дві-три години чудової вечірньої пори. Павло ж, зі своїм мистецьким сприйняттям дійсності, нікуди не квапився. Він знав, що не дозволить собі затриматися настільки, щоб довелося потім шкодувати про те, що він взагалі вийшов надвір. Він мав здатність дуже точно відчувати час і знав усьому як ціну, так і міру.
Сам із себе, він був середній на зріст, кароокий, добродушний і зі внутрішнім стержнем, може, дещо замкнутий у собі, — йому було властиво віддавати перевагу усамітненню, особливо в подібний час. Та при цьому він охоче проводив час у компанії своїх товаришів, котрі так само, як і він, належали до мистецьких кіл: художники, письменники, поети, музиканти й інші служителі світу прекрасного.
Сам Павло був скульптором. Зазвичай він виконував роботи на замовлення, та коли настала війна, займався улюбленою справою значно рідше; втім, за слушної нагоди знову взятися за роботу — працював не покладаючи рук на те, щоб результат його натхненної, творчої праці був гідно оцінений і подарував його імені безсмертя, якого він бажав чи не найбільше в житті; крім того, прагнув досягти найвищого рівня майстерності виконання своїх витворів.
Парк уже спорожнів на цю пору, щоб не сказати, що крім молодого митця, в ньому не було ні душі. Втім, до певної міри це навіть тішило юнака. Він вирішив ще трохи походити парком і наблизитися до палацу, цього справжнього дива архітектури. Його прогулянка тривала вже доволі довго, тож він спокійно-зосередженим поглядом архітектора-професіонала споглядав красу ошатного палацу, а потім просто пішов собі далі з бажанням подихати свіжим повітрям рідного міста.
Навколо височіли шляхетні доглянуті дерева, і молодий скульптор неквапливо подався до оглядового майданчика біля нового пішохідного моста, з якого відкривався справді дивовижний краєвид.
Підійшовши туди, через деякий час він збагнув, що нічна темрява вже встигла цілковито виправдати свої надії в обіймах міста. З настанням війни вогнів у ньому явно поменшало, проте вечірній Київ так і не втратив своєї казкової краси. Вона вирізняла його завжди, тим паче зараз, однак тепер вона була дещо іншою — сповненою суворої, похмурої витонченості, яка могла бути притаманною лише цьому чудовому та незламному місту.
Павло починав обмірковувати свій новий творчий задум — своїм внутрішнім зором він уже прозрівав його величну постать, сувору похмурість тонів та неймовірну красу, що захоплює людський дух.
Люди, надто ті, хто присвятив своє життя служінню мистецтву, в мить з'явлення на світ нової ідеї стають ніби ізольованими від усього навколишнього світу — вони перетворюються із себе пересічних на тих, ким є насправді. На тих, кого знають лише вони, бо саме тоді стають творцями чогось небуденного.
Та раптом вдумливість і спокій Павла стрімко рвонули геть, щойно він почув тужливий звук сирени протиповітряної тривоги. Цей звук був йому огидний — його не вирізняли якась сакральність, магія чи особлива унікальність, особливість у ньому була одна — відлуння загальної ненависті.
Сирена гула, а Павло тільки прислухався до цього тоскного звуку. З кожною наступною миттю він чекав, щоб вона замовкла, і ось нарешті стало тихо. На деякий час усе місто занурилося в глибоку тишу, ніби так завжди й було. Чиясь рука, несподіваний дотик до плеча юнака змусили його обернутися й упізнати того, кого він зовсім не очікував зустріти. Хоч ця зустріч виявилася сюрпризом, проте аж ніяк не неприємним — це був той, кому він завжди був радий. А коли нас через різні чинники зводять з кимось обставини, то іноді складається враження, що нам починає благоволити сама доля...
То був старий-добрий друг Павла — художник, визнаний і шанований у своєму фаховому середовищі митець, котрий із усіх його знайомих досяг у своєму ремеслі найбільшого успіху. І хоч він цього не хотів визнавати, проте мимохідь був безпосереднім живим прикладом для наслідування своїм приятелям.
— Де б ми ще зустрілися? — сказав художник.
— І не кажи, друже! — підтвердив скульптор. — Як ся маєш? Як і всі, живеш війною чи якось інакше?
— Швидше за все, разом. Намагаюся жити, як і жив, але потім приходить розуміння того, що подібним чином уже, на жаль, не вийде. Хоча, насправді, що ми з тобою такого бачили, щоб так від усього цього страждати?
— І не кажи. У мене постійно таке саме відчуття. Гіркоти і…
— Сорому.
— Так. Маєш рацію. Сорому. — сказав скульптор, важко зітхаючи. — А в іншому як? Як твої роботи? Чув, що тобі пощастило укласти кілька успішних угод перед війною...
— Було діло, та що з того: практично все пішло на допомогу і благодійність, зараз багатьом мої прибутки куди потрібніші, ніж мені самому. Мабуть, я ще встигну щось заробити, а люди потребують допомоги тут і тепер. Це найменше із усього того, що ми можемо зробити, ти розумієш.
— Звісно. Я протягом трьох місяців був під Києвом.
— Невже ти…?
— О ні, ти що! Не там, не хвилюйся. Я був у Обухові, у південній частині області.
— Ясно. А я поряд, у Козині.
— Який тісний світ! Так-от, ми займалися розвантаженням всілякої гуманітарної допомоги, і що я можу сказати тобі, друже, так це те, що моє серце донині кров'ю обливається.
— Чому ж? Ти робив добро, допомагав як міг.
— Я допомагав. На перших порах, як і багато хто, повірив у те, що ми допомагаємо, та все одно — сам не розумію, чому, — у мене залишився якийсь осад недоробленого. — Його погляд спохмурнів і посуворішав.
Вони дивилися один на одного з невимовним почуттям якогось жалю і болю. Однак це виявилося лише миттєвістю смутку і журби. Вони так само, як і всі інші, тримали свої емоції під контролем, будучи сильними духом, хоч подеколи це вимагало зусиль над собою.
— Пробач, — сказав Павло. — Я не мав туманити тобі голову подібним. Давай краще поговоримо про нашу роботу, — із втраченою посмішкою сказав він. — Ти ж розумієш: коли не знаєш, чим себе зайняти, найліпше в цьому може допомогти лише робота.
— Згоден! — посміхаючись промовив художник. — Що я можу тобі на це сказати? Намагаюся працювати щодня. Однак тепер все відбувається якось по-іншому. Не в одній із моїх нових робіт я не можу не залишити навіть малого нагадування про те, що все це було написано під час війни, якщо, звичайно, самі картини не описують її саму. — Він захоплено милувався вечірнім Києвом, чудовою картиною, яка відкривалася його очам. — Дивися, брате, навіщо нам з тобою ламати собі голову над тим, що ми неспроможні вирішити, і заганяти себе в глухий кут? Навіщо нам міркувати про те, що було, що буде і чому так склалося? Навіщо марнувати собі життя на те, що паплюжить наш дух, адже, хоч би як там було, нас оточує щось прекрасне і незабутнє. Щось вічне, як усе це! — палко промовив він, широким жестом проводячи рукою навколо.
— Маєш рацію, художнику! Погоджуюся з тобою.
— Ну, а з твоєю роботою що?
— Правду кажучи, нічого. — байдуже відповів Павло. — Я, звичайно, працюю не щодня, бо просто потреби немає, так само як і замовлень на скульптури, тому частенько просто нидію від безділля, а коли з'являється те, за що я можу зачепитися, то працюю цілодобово, аж доки не досягну бажаного. У мене свій підхід до всього цього. Тим більше, останнім часом у мене накопичилася низка незбутих робіт, то якось так.
— Я й не знав, що в тебе проблеми зі збутом своїх робіт.
— Це дрібниці. Не бери собі на думку.
— Я подивлюся, що можу з цим зробити. Обов'язково повідомлю свого агента, щоб зробив гарну рекламу твоїх робіт.
— Не варто! Прошу тебе! Чесно!
— І все-таки мені це не складно, не переймайся. Спробувати, в будь-якому разі, варто. — сказав художник, проникливо дивлячись своєму другові у вічі. — Тебе, Пашо, дуже недооцінюють. На всіх нас рано чи пізно звертають увагу, всі ми бували на твоєму місці, тож не переживай, друже, все неодмінно налагодиться.
— Спасибі тобі, брате, за добре слово. Спасибі…
Вони неквапливо рушили назад, кожен своєю дорогою. Художник — до майстерні, на замовленому таксі, а Павло прямував до тролейбусної зупинки, сподіваючись дочекатися потрібного йому номеру.
— Скоріше б це вже скінчилося, — йшли, розмірковуючи про життя й наявні обставини вони обоє.
Війна для всіх виявилася тяжким випробуванням. Однак люди продовжували триматися і намагалися нести благо, роблячи кожен свій внесок у майбутню перемогу, бо сама логіка життя спонукала до цього. Певна річ, можна було цілком спокійно припустити, що вибір є завжди, в даному разі — просто сподіватися на милість окупанта, проте вся нація вже була навчена гірким досвідом, усім було відомо про те, що ці нелюди чинили і вчиняють на окупованих територіях, тож капітулювати в такому разі було б рівносильно смерті.
Попри будь-яку втому й виснаження, тяжкі випробування та злигодні долі, хоч би як вітри несприятливих змін намагалися збити з ніг, за будь-яких обставин дух має залишатися незламним: завжди потрібно знаходити в собі сили для продовження боротьби, не впускаючи у свідомість думки про те, щоб опустити руки і капітулювати, адже капітуляція — не що інше, як добровільна відмова від власної свободи, а свобода означає саме життя.
Художник ще недовго мав чекати таксиста, проте у них ще малося кілька хвилин на те, щоб трохи поговорити, адже востаннє перед цим вони зустрілися на Новий рік і не могли знати, коли їм пощастить зустрітися ще раз, а з огляду на обставини, в яких опинилася вся країна, кожну мить, проведену в компанії ліпшого друга, вже можна вважати справжнім добрим знаком.
— Як, по-твоєму, ми чергове втрачене покоління чи все ж таки ні?
— Складно сказати, друже.