Він тепер остаточно розв'язував свою проблему.
– Ну, а я, — сказав Мишко, — все ж таки заполоню "її"!
– Побачимо! — відповіла Айзі.
Коли вони розходилися після прогулянки й цієї розмови, Марк Солчнів заявив, що він на три дні від'їжджає за місто і це потрібно йому для того, щоб розв'язати остаточно його проблему.
Гадаймо, що це була проблема, яку було зв'язано з "контрреволюцією" в березневому повітрі.
***
На другий день у Жінвідділі Губерніяльного Комітету КП(б)У* провадилася жвава праця. Готувались до якогось дитячого свята.
Робітниці — делеґатки Жінвідділу — готували місцевим дітям робітників, дитячим яслам та притулкам різноманітні подарунки.
До Губкому під'їздили грузовики з цукеркових фабрик, навантажені знизу доверху ящиками цукерків та пряників. Назад вони виїжджали навантажені маленькими пакуночками з різними ласощами, і розвозили це все по робітничих організаціях та притулках.
Через Жінвідділ у суворому й працьовитому Губкомі зчинився гамір, метушня, сміх. Всі, хто був вільний та закінчив працю, тепер допомагали носити ящики та набивати пакуночки цукерками та пряниками.
Вгорі на башті Губревкому вже продзвонило 9 годин, а праця все кипіла. Скоро на вулиці мала вийти "Чорна маска", щоб грабувати громадян і наводити жах на мирне населення, лякаючи його привидами білобанд, а Жінвідділ все працював, піклуючись про маленьких дітей Республіки, бажаючи розважити свою "зміну" під час суворих подій та голоду.
Айзі працювала, не покладаючи рук. Від цукерків у Губревкомі все стало солодким — папери, столи, стільці, навіть повітря та чорнило.
В Айзі були солодкі руки і до них липло все, що вона брала. Іноді поміж веселою розмовою та сміхом вона чомусь згадувала Солчнова й шкодувала, що він кудись поїхав і не може взяти участи в роботі, наслідки якої мусять розважити улюблену "зміну".
"І куди він міг поїхати?" — думала Айзі. — "Певне це зв'язано з "Чорною маскою"!" — І тоді Жінвідділ ставав на перше місце серед інших органів Губкому, чи то пак Айзі, і вона сміхом приглушувала якесь стискання в серці.
Так, іноді згадуючи Солчнова, вона працювала доти, доки всі цукерки було розкладено в пакуночки, а на вулиці стало чорно, як в шкіряному редікюлі.
Очевидно цієї ночі місяць захворів на шлунок і тому не міг бути на варті.
***
А цієї ночі коїлись якісь дивні історії та пригоди, що їх важко було зрозуміти.
Наш загальний знайомий Мишко сидів у себе в кімнаті й різав старий подертий чорний прапор, який напевне раніш належав Махну,* бо білою матерією на ньому було вишито череп смерті, кістки, а при дбайливому читанні подертих літер можна було прочитати гасло "За владу рад". Яких рад, то це був мабуть секрет самого Махна, бо ці самі ради в особі робітників та червоноармійців на тачанках і кіннотою заганяли Махна в нетра Гуляй-Поля, де він блукав чорним вовком анархії.
Але в даному разі Махно очевидно був ні при чому, так би мовити, при піковому інтересі. Мишко, вирізавши з прапора чорну смугу матерії, вирізав у ній дірки, які мусіли відзначати очі та ніс.
Одягнений він теж був звичайно. На голові в нього була сива шапка, на плечах теплий кожух, підперезаний шкуряним пасом, а за ним стирчав величезний кольт, який міг нагнати страху на самого Махна.
— А все ж таки я сьогодні її зустріну! — промовив Мишко, приміряючи чорну смугу матерії собі до обличчя.
— Про це говоритиме вся Чека! Цікаво, як це її вразить!
Коли він поглянув у маленьке дзеркальце, він сам себе не впізнав.
На обличчі в нього була чорна маска й очі гостро блищали з круглих дірок.
– Ось тобі й "Чорна маска"! — промовив Мишко і засміявся.
Потім він чорним ходом вийшов у двір, обережно перейшов його і переходами вийшов на темні вулиці.
Незабаром його проковтнули чорні під'їзди й тіні мовчазних будинків.
***
Айзі, зробивши останній пакуночок, одягла своє знамените пальто, на яке позаздрила б будь-яка буржуйка, боти і вийшла на вулицю. Разом із нею від Губревкому відійшов останній грузовик.
На вулиці було темно й холодно. Мороз зашклив усі калюжі, й сніг став рипіти під ногами. Айзі зіщулилась і швидко пішла додому, на далеку околицю міста. Сьогодні вона була без про-вожатих.
"Солчнів поїхав, а Мишко десь запропастився", — думала Айзі й їй ставало трохи моторошно повертатись додому самій темними ворожими вулицями, які здавалися джунґлями з будь-якого роману Фенімора Купера.*
Айзі йшла і все думала про працю і про побут робітників-партійців.
Недавно до Губкому приходив знайомий товариш. Айзі згадала його худорляву постать, худе обличчя, його руки й ноги, які тремтіли від знесилля, від голоду, від пережитих подій.
Побут було зв'язано з важкою відповідальною працею, і щохвилини ризикуєш життям. 1 треба було справді бути крицевим, щоб це все перенести.
"От, наприклад, Солчнів та Мишко тепер ганяються денебудь за "Чорною маскою"", — думала Айзі. — "А можливо, що вже денебудь лежать у снігу з простреленим серцем".
Вітер, холодний вітер рвав з неї пальто. Сердито дмухав в обличчя й заморожував на очах сльози. З поривами вітру її голову наповнювали різноманітні думки, що завдяки ним вона не помічала темряви й не відчувала страху, який наганяли ці пустельні вулиці.
Коли ж вона згадувала про сьогоднішню роботу, вона всміхалась й відчувала смак солодких цукерків на вустах.
"Все дітям", — думала вона. — "Все для майбутнього".
В цей час на далеких околицях було зовсім порожньо. Навіть не було чути собак. Мовчазно стояли старі, напівзруйновані халупи, мовчазно стояли телеграфні стовпи, нагадуючи якихось несподівано зустрінутих людей, і тільки чорні віти заледенілих дерев шуміли в поривах вітру.
Раптом з темряви маленького будинку виринула постать чоловіка. Постать обережно вийшла на середину вулиці, поглянула у всі кінці й перебігла в тінь другого такого ж будинку. Потім, постоявши трохи, рушила далі. Вона перебиралась з під'їзду в під'їзд, ховалась за стовбурами дерев, за горожами й все посувалась вперед. Раптом постать наткнулась на другу постать чоловіка, що так само, перебираючись з під'їзда в під'їзд, ішов назустріч.
— Стій!
І два величезні кольти, простягнутих один одному назустріч у темряві, наткнулись на свої крицеві дула.
Постаті чоловіків, загрожуючи один одному револьверами, подивились один одному в обличчя й побачили, що на них були чорні маски.
— Сто чортів! — промовила перша маска. — Нарешті я її спіймав.
— Не валяй дтрака! — промовила друга маска. — Руки вгору!
Обидва кольти, як люті пси, загарчали один на одного.
І раптом обидві маски голосно розсміялись на всю вулицю. Заспокоєні кольти полізли назад за пояси.
— От, так чудасія!
Маски по-товариському потиснули одна одній руки і збентежено розійшлися в різні кінці.
***
Айзі витягнула з кишені цукерки й почала смоктати. Вже скоро вона мала бути вдома. Треба було пройти ще темний провулок і через кілька будинків вона могла спокійно пройти в під'їзд.
Вона тепер думала про Солчнова. Вона шкодувала, що він кудись поїхав. Кілька вечорів вона не бачитиме його. Кільки вечорів їй доведеться самій повертатись додому. Але це ще нічого. Коли б з ним чого не скоїлось. Вона очевидно турбувалась за нього просто, як за товариша. Її дивувала також і проблема, яку хотів розв'язати Солчнів, і взагалі, щось він їй не подобавсь останніми днями.
Раптом Айзі помітила, що хтось перейшов вулицю. Їй стало страшно. Захотілося сильно крикнути, щоб хтось вибіг з будинку, щоб хоч когонебудь живого побачити на цій пустельній вулиці. Ще працював Жінвідділ. Але незабаром їй стало соромно, — ніде нікого не було і вона пішла далі, щось стискаючи в кишені рукою... Напевно то були цукерки, що їх Айзі захопила на дорогу з Жінвідділу.
Але от до неї повільними кроками з-за рогу будинку підійшов чоловік, одягнений у теплий кожух, а за поясом у нього стирчав кольт. Айзі подивилась вище й побачила, що він у кашкеті, а на обличчі в нього справжня чорна маска.
– Дозвольте, товаришко, бути вашим подорожнім, — ввічливо сказав чоловік у чорній масці, й Айзі почула грубий, суворий голос.
От після цього й не починай оповідання увертюрою. Тепер стає, цілком зрозумілим, що такі оповідання тільки й можна починати з такої увертюри, як:
"— Стій!
З темряви будинку вилинула постать і наставила на мене величезного кольта".
Але чоловік в чорній масці цього не сказав. Він тільки дуже ввічливо запропонував свої послуги.
— Хіба вулиця така мала, що не можна розминутись? – запитала Айзі і ще міцніше стиснула... цукерки в кишені.
– Коли двоє подорожніх ідуть в одному напрямку, то їм розминатись не треба! — сказала маска.
Айзі бачила, як у нього блиснули очі крізь дірки чорної маски.
– Справа в тому, — говорив далі чоловік, — що мені нудно самому гуляти вночі порожніми вулицями!..
– Хто вам заваджає одружитись?
— Я американець по натурі і пропоную вам свою руку й серце!
Маска верзла дурниці, це було очевидно. Але Айзі знала, що це звичайна історія. Вона тільки шкодувала, що потрапила в таке становище. Їй було страшно і сором цього страху. Коли вона говорила, голос у неї тремтів, було видно, що вона боїться.
Вітер збільшився. Здавалось, що вулиці зовсім спорожніли. Десь далеко пролунав постріл рушниці. Було чути, як високо, високо в повітрі продзижчала куля.
– Хай мене ловлять там, — тихо проговорив чоловік, — а я буду тут. Мені вже обридла ця гра, завше в небезпеці! Завше ловлять! Відпочинку ні на хвилину. Ви не комуністка? — раптом запитався чоловік.
Айзі зіщулилась. Вона вся тремтіла від якогось холоду, хоч на ній пальто було тепле. Їй хотілось відповісти, що вона не комуністка, але вона згадала чомусь Солчнова, засоромилась і промовила твердим голосом:
– Да, я комуністка! Я навіть допіру повертаю з Губкому!
– Це нічого! — сказав чоловік. — Нам з вами все одно по дорозі. Мене розстріляють в Чека, а вас уб'ють на вулиці! Ви служите сонцю, а ми темряві. Обидва сильні!
– Сонце переможе! — кинула Айзі.
Вона була роздратована. "Якого чорта він тягне", – думала вона, — "скінчав би діло, вже було б легше".
Але чоловік ішов поруч з нею, і, все так само ввічливо, розповідав про погоду і про свої настрої.