Знаєш гру в те, хто дурніший вийде?
Остюк звів плечима, махнув головою.
— Це коли певна дія викликає одну певну думку. Що ти подумаєш, коли дівчина винесе тобі гарбуза?
— Я їй вимажу ворота!
— Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити проти тебе гармати — що тоді подумаєш? Невже — що ворог хоче знятися на карточку?
— Я йому, сукиному синові, покажу, як виставляти гармати!
— Ти будеш певний, що він пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що подумає інтелігентний капітан на бронепоїзді, коли побачить, як летять твої хлопці йому навперейми?
Але Остюк уже сміявся, вставши на стременах і взявшися руками за шию коня.
— Він подумає, що вони зірвуть йому рейки? Це є гра. З бронепоїзда побачили метких вершників трохи запізно.
Пустили зо три шрапнелі високо в небо. Вершники їхали далі. Ще кілька шрапнелів приліпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став потроху одсуватись, звільняючи путь. В'їхав у насип і швидко виплив по другий бік насипу. А вершники все бігли йому навперейми.
За знаком Шахая Остюк засвистів умовно в полонину і звернувся з запитанням:
— Ним же вони там зриватимуть?
Жаль, що немає чим. Динаміт вийшов увесь. І Остюк сміється знову, розвалившися на сідлі. Військо ледве показалося з полонини. Вітер розколихував прапор, нестерпимо ворожий до блакиті і здалеку видний. Він був дисонансом в оцій весні — з її невловимою блакиттю повітря та сіренькою зеленню землі. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечірнього заходу, коли сонце лягає в долину, виринув і несеться собі, колишучи крилами.
Червоного прапора красна зоря Обійде із нами далекі моря...
Це пісня лунає від кулеметів. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка стоїть і навкруги неї кулеметники з чубами на цілу околицю. Завзято доспівують полохливу пісню, похитують у такт головами, Вони обнялися й стоять, поклавши руки на шию один одному. Шахаєва хитрість облетіла вже всіх, звеселивши!
Але й кулеметники ось рушають. В'ється степовий пил з-під коліс. Жайворонок висить на невидимій нитці, співаючи1 весну. Пісня його тремтить згори, не переставаючи, наче ллється десь в озерце чистий і холодний невеличкий струмінь.
2
Їхали далі.
Ген-ген позаду залишилась залізниця, на ній досі маневрує поїзд. Пішла бита дорога. Розтяглась валка вздовж, і край її заховався в долині. Недільне сонце падає нижче й нижче. Весно, весно, прийди на ці поля скоріш і полий їх травами хлібними і сіном, сіножатями й царинами!
Працівників у полі не чути. Одчайний безголосий сум обгорнув усе і кричить — просить робочих рук. Земле наша, матінко, кров'ю политая, лежиш ти на виду у всіх! Кожний руки, що від бажання спітніли, кладе на тебе. Але хто покладає руки на чепіги? Хто потом закрапле борозну на дощ і на врожай? Так і хочеться застромити зброю на межі і піти вздовж за скибою, витираючи піт. Ще не час, однак.
Приблизно так думає Шахай. Ватажок селянської стихії не може інакше думати. Сірий аж замріявся, легко тюпаючи поруч із тачанкою. їздець не підганяє його, віддавшися думкам. Проте нічого не вчитаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чисте чоло — на перший погляд. Далі й суворі уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це — звичайний сільський парубок. РЬки царської війни поклали багато важких думок у мозок — і ці думки світять тепер із очей. Суворе обличчя. А гляньмо-но, коли усмішка покривить губи йому, коли розправляться брови— кращого не знайдеш у світі обличчя. Ось воно сміється й тремтить куточками губ,— блищать степові очі. А в той же час і наче стримує цю усмішку, знову хмурить брови — і ще дорожчим від цього стає. За цю усмішку можна піти на скін, можна вирости в своїх очах, знайшовши сили для нелюдського діла. Тільки з нею можна розуміти всю велич і таємність слова — чоловік.
Уже потомилися коні. Вже не спі,вають пісень кіннотники. Навіть Галат похмурив лице своє, звісивши одну ногу з тачанки. Земляна пара коливається на обрії — то жене святий Петро отару овець *. Парко в повітрі.
— Тату, сідай до нас із мамою.
Це дитина порушила тишу. Мати ніжніше пригорнула її до себе, а Шахай зліз із коня і поїхав тачанкою, тримаючи Сірого за повід. Дитинча горнулось тепер до батька.
Нерівний і мелодійний звук повис раптом. Шахай співав. Його думка, літаючи десь, а може, логічно мандруючи, розважала себе піснею. І дійсно, здавалась розумовою ця пісня. Даремно шукали б ми вмілого співака. Паузи розтягались тут неможливо. Певні звороти мелодії повторювалися не раз любовно, забиваючи інші. Але ж чому такою близькою оця пісня стає Макарові, що зсува він кашкета і лагодиться й собі підтягти голосно?
Верховино, ти світку наш, > Гей, як у тебе так мило!..—
співав Шахай.
Спереду оглядаються чомусь кіннотники. Комбат Coca аж обкрутився конем двічі. Піхота ставала на полудрабки. Потім і Галат заворушився. Остюк відставав потроху від своїх, байдуже, наче оглядаючи партизанів. Він ізліз поправити підпругу й замість того — перестелив пітник. Пил невеличкий від копит та коліс обгортав йому ноги. Сонце просвічувало крізь цей пил, і здавалося, що стоїть Остюк за чудесним кущем. Що кущ узявся весняними бруньками й пухом і через те —— прозорий.
Нарешті сідло лежить як слід. Остюк оглядає його критично ще раз.
— Цабе з дороги! — кричить йому Макар. Остюк ніби раптом помічає ІІІахая. Мить — і Остюк на сідлі.
— Як ся маєш? — під'їздить він ближче до тачанки.— Там усі хлопці бояться, чи не захворів ти часом, що сів у бричку. Насправді, як?
Справжня тривога є в його словах, Але він боїться показати цю тривогу. Він тримається свобідно, слідкуючи за Шахаєм, щоб учасно обернути все на жарт.
— Добре,— каже Шахай,— все гаразд. Потім придивляється наперед.
— Твої розвідники поспішають.
Кілька хвилин мовчать. Остюк їде поруч, байдуже помахуючи ремінцем. Зброя в нього командирська — шабля, маузер, карабін, до сідла приторочений, та бінокль па грудях. Шапка-кубанка з чорним верхом ледве тримається на голові.
— Мчать просто сюди,— каже Остюк.
Шахай поправляє пояс. Торкає рукою револьвер в кишені (іншої зброї він не має) й сідає на коня. Під'їздять і розвідники, їх двоє. Один говорить, а другий важко дихає й дивиться просто в рот першому, наче хоче заповнити його своїми словами.
— За горою в долині село. Перед селом вітряки. Там стоять кулемети. Стоїть багато піхоти. Кавалерії мало.
Наче,вихор полетів Сірий під гору: поминаючи своє військо, Шахай знає, що все воно здригнулося. Підсвідома певність небезпеки викликає поспіх. То дурниці — спокій перед боєм! Кожний поспішає так, наче всі сили його потрібні тільки на годину. Всі чуття неможливо загострюються. Кожне слово викликає думки й думки. Як метеори, проносяться вони, затуманюючи кришталевий день, а може, ще більше дзвінкої нерухомості надаючи повітрю. Наче сон сниться, нервовий, напружений. Дурниці, що дехто спокійний буває перед боєм!
Шахай такий, як і всі. Але він витриманий неймовірно. Він спокійний з виду, як гшнотизер, що тримає в себе ключі від душі цілого війська. Він вилітає на гору і стає так, що ворог бачить тільки його голову. Остюк, Coca, Галат і Марченко, начальник п'яти сотень піхоти, стають позаду.
Поволі збігає в долину рілля, клаптики сінокосів і озимина. Сонце просушило її за день, вигнавши пару. В долині село відгукується різними голосами, так що й не розбереш: чи воно корова реве, чи горобці там із весни радіють, що прийде вона всім на радість. Верстов зо дві до села — не розчуєш толком. Десь димарі димлять—хазяйки вечерю варити заходжуються, і дивно якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч з війною.
Великими групами стоїть перед селом військо — до тисячі набереться. Чекають. Але щось гармат не'видко — не знати", чи поховано їх, може..
Шахай думає, що це зручний випадок для артилерії. "Вони не чекають на мене так швидко — легше нападати, ніж оборонятися. Де ж, однак, їхні гармати?"
— Coca,— каже Шахай,— давай сюди батарею. Став її отут на відкритому — попробуй розгромити оту купу.
Coca привів свою батарею на ристях. Одна за одною чотири гармати стали вряд на бугрі. Вже поодлітали назад передки з кіньми, і наводчики взялись до панорам.
— Р-раз! — вибухнула ворожа гармата.— Р-раз! р-раз! р-раз! — іще три приєднали до першої свої голоси.
Ворожа артилерія закопалась перед селом за млинами й садить теперь на пристріляне місце. Як же ж ісхопилися гарматники! Земля стовбурами стала навкруги, закривши очі кривавим туманом, а сонце раптом коливатися стало на небі. Де вже тут стріляти! Підлетіли коні з передками, причепились, шарпнули — і покотилась батарея назад, не сказавши свого слова.
На ворожім боці до чотирьох гармат долучилося дце чотири. Від ляку заговорило кілька кулеметів і відразу ж замовкли. Піхота розбилася на боки, розсипалася, як мак, уздовж, утворивши фронт. А гармати били правильно й точно, підкидаючи землю й орючи поле, наче хотіли перепону покласти між ворогом та своєю піхотою, що поволі розгорнулась в одну розстрільну, маючи й резервні розстрільні. Вона йшла в наступ, розправивши фланги, як крила, і відкинувши їх трохи назад для більшого розмаху. В середині фронту чорніли тачанки з кулеметами.
Шахай не чекав, доки ворожа піхота насяде його партизанів. Людською кількістю ворог задушить і зітре з землі. Але ніхто навіть і гадки не мав, що командир вагається або хвилюється.
Балка вся нагадувала приблизно велетенську підкову, що охоплювала своїми боками ціле поле, яким тепер наступала ворожа піхота. Кінці підкови сходилися в селі, де була артилерія. На вершку підкови стояли партизани. План був ясний.
Через хвилину партизани зникли, залишивши ворогові порожнє місце. Ліворуч балкою пішла Остюкова кіннота, підсилена кулеметами. Праворуч балкою повів Шахай решту війська — піхоту, гармати й кулеметників. План був — ударити ворога зразу в обидва фланги з боків.
Стали. Троє вершників помчали далі балкою до села, а весь загін лаштувався до бою. Розтяглися півколом гармати, повернувша на ворога морди. Вся піхота залягла на горбі вряд. Кулеметники розбіглися з тачанками на флан" ги, і Галат без шапки матюкався коло підводи з патронами, не сміючи піднести голос Тільки ворожі гармати стукали
Далеко.