Задушили на власній кватирі.
— Хто? — побілів Рубан.
— Невідомо. Там зараз слідчий допитує хазяйок.
— Куди? — махнув Рубан головою на Кригу.
— До себе, в Чека 7. Чекіста по-чекістськи ховатимемо. Рубан одвернувся, для чогось подивився на сонце й помацав долонею голову Криги.
— Холодний.
А на кватирі він застав схвильовану Ма, заплакану Анну Симонівну й слідчого.
Від цієї хвилини, власне, й починається оповідання про любов. Не знаючи, від чого це взагалі залежить, що відразу щось заворушиться всередині — там, де працює приладдя, що гонить кров. Мені самому смішно з цього, але, вірите, і я б закохався в Ма, коли б не знав її майбутнього. Ма була унікум, а Рубай був трижди унікум у своїй ненормальності. Так почалася любов.
— Чого вам? — запитав слідчий.
Рубан мовчки подивився на Ма, витяг слідчому свій документ і сказав:
— Я його товариш. А з тобою ми наступали вмісті на Київ.
Слідчий придивився до Рубана, пізнав, і слідчого це задовольнило. Він продовжував роботу, "...зазначена товаришка показала:
Вищеназваний товариш Крига живе в неї на кватирі приблизно з червня місяця цього року й постановлений на ордер жилкому. Вищеназваний товариш Крига жив тихо й смирно, і пияцтвом не займався, і жінок на кватирю не водив.
Відносно того, що він служив в Чека, знала дуже добре, бо вищеназваний товариш Крига про це оповідав кожний божий день. Відносно того, що він був хворий,— то я думаю, що він був не зовсім нормальний і хворий. Часто не давав спати ночами та розказував жахи.
Відносно того, що вищеназваний товариш Крига питав до мене симпатії,— я знала, але ніякого поощренія йому не робила. Він мені не подобався, як мужчина і як ненормальний. В останній час до нього перейшов жити якийсь товариш. Ім'я його було Коля, а прізвища я не чула й не знаю. Жили вони добре. Часто ми чули лише, що товариш Крига не міг спати ночами і будив тому й товариша Колю. Цілу ніч чути було, як він оповідав про розстріли. Він казав Колі: "Я й тебе коли-небудь розстріляю. Ось сюди дам кулю, й мізок вискочить".
Останню ніч нічого не чула, Крига не вертався, а ранком товариша Кригу знайшли на дворі задушеного за горло. Відносно того, що, чи було в мене що-небудь з товаришем Колею,— можу відповісти, що — ні, нічого не було. Він мені був зовсім чужий. Більше показати нічого не маю".
— Я вас-мушу заарештувати,— сказав слідчий. Невідомо, що було причиною,— тільки остроги Рубана задумливо дзенькали, та ліве око примружувалось, як на полюванні. Він відчував таємні нитки, що тяглися до нього від очей Ма. Нитки були міцні, і рвати їх не хотілося.
— Я беру її на поруки,— запропонував він, відчуваючи ці таємні нитки.
Я не знаю, як слідчий міг на це погодитись, але факт залишається фактом: Ма зосталася дома й слухала, як мовчав Рубан та зітхав на столі гарячий самовар.
— Я його любив,— нарешті зауважив Рубан.
Ма опеклася гарячою ложкою й подивилась на мрійну мідь, де відбивалась її червона щока та блискуче око. Рубан їй подобався.
Як передати такі хвилини, в які нічого не говориться? Рубан мовчав, Ма не говорила ні слова, самовар співав своє. Півгодини було тихо, але нитки все тяглись і тяглись.
— Мені здається, що я вас полюбив,— репліка від Рубана.
— Здається? — перепитала Ма.
— Моє прізвище Рубан, і я пропоную вам бути моєю жінкою,— сказав Рубан, і його холодні очі засвітились без причини.
Якби це була не Ма, а інша — хтозна, в який бік повернув би кіль розмови. Ма сказала:
— Мені теж здається, що між нами є якась нитка або щось подібне,— і простягла руку. Рубан узяв руку.
Що трапилося б далі, якби не було того стуку в двері? Ма вискочила в сусідню кімнату, а Рубан відчинив слідчому Чека, з агентом.
— Де дівчина?
— Є. Що таке?
— Товариша Кригу задушили співмешканець його й вона.
Рубай почув, як повернувся в дверях ключ, але тримав це в собі. Невідомо — була це любов чи лише остання послуга ради неї.
Коли поламали двері — Ма там уже не було, і ніякі шукання не дали сліду до її схованки.
Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на . станції кричав "КІМ" 8 — бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, "милуючись місяцем, терзав свою гітару".
4. ЛАТИШ MATTE
Машиніст бронепоїзда "КІМ" брав коло водокачки воду. Звичайно це була робота помічника, але-останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир — латиш Матте — був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик. Його прозвали "німий Матте".
Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з'явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?
Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.
Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали командирові остроги, й ліве око примружувалось, як на полюванні.
, В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони здивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.
— Товариш,— сказав старіший із двох — колишній полковник із довгими вусами,— я командир першого мортирного дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.
Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апаратної телеграфу й стояв так увесь час.
— Ворожа артилерія сильно б'є по моєму участкові,— продовжував командир дивізіону,— очевидно, десь є гарний пункт для ворожого спостерігача. Я хочу послати свою розвідку й потім, за її відомостями, вдарити перехресним огнем по ворожих батареях: з моїх мортир і з вашого бронепоїзда.
— Я ЇДУ з вами,— сказав латиш і махнув пальцем на свого помічника.
— І зо мною двох. Триматись під парами. Ти — командир.
Всі їхали, верхи. Бронепоїзд мав свої коні. Латиш тис коня острогами й піднімав пил. Село було недалеко за щіткою сосен. Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода.
На селі коло хати, де жив тов. Доєнгардт (командир дивізіону), латиш прив'язав коня й пішов вулицею в ліс,
Двоє його вірних ішло тридцять кроків ззаду. За селом Матте оглянувся й не сказав ні слова. Це значило, що латиш нічого не має проти і люди можуть не боятись.
В лісі Матте вибрав високого дуба, скинув чрботи й подерся вгору. Люди стояли внизу мовчки, не рухаючись. Матте п'ять хвилин роздивлявся навкруги в бінокль.
Зліз, і всі пішли назад.
Раптом латиш скочив у кущі й ліг. За ним це зробили його люди, не розуміючи нічого. Скоро на дорозі виткнулось троє. Латиш придивився в бінокль і потім спокійно вийшов на дорогу з кущів.
Вершники побачили піших, і миттю, серед тиші лісу лунко прокричали постріли. Багато берез було перепсовано кулями, а вечір злазив по драбині тихо й вештався вже в подихах лісу.
Латиш ішов просто на вершників і грався ліщиновою гілкою. Його хлопці йшли один за одним ззаду. Один вже волочив ногу, а другий витирав щось червоне з обличчя.
— Вершники позскакували з коней і перестали стріляти. Вони тримали голови піших на мушках і терпляче чекали ворожих намірів.
— Стій! — крикнув один вершник.
Матте продовжував іти вперед, ламаючи гілку, а один з його людей похмуро вилаявся й сказав їм останній параграф "послужного списку" Матте.
— Гади чортові,— вилаявся вершник,— чому ж ви мовчали?
— Доволі,— вирішив один із людей Матте,— катись, доки не покуштував кулі!
Латиш проходив мимо спокійно й не дивлячись на тих, що стріляли. Тоді один з вершників заступив дорогу,
— Здоров, Шурка!
Матте підвів помалу очі й придивився. Потім подав руку, щось буркнув.
— Братішка, та ми ж умісті на "Коршуні" були. Зараз я в антилерії, їду на розвідку, А ти, братішка, що робиш?
Матте помалу одвів назад руку й кудись нею показав.
— Треба там придивитись до вітряка на горі,— сказав Матте й пішов дорогою. Через кілька кроків він вернувся й простяг товаришеві з "Коршуна" руку:
— На, братішка!
Тоді, як ніч розсипала на небі золоте просо й вітер куйовдив гриви коней,— товариш Матте гнав свою тінь аж до станції. Там він як вихор скочив у вагон і надушив кнопку дзвінка два рази. Це значило що через п'ять хвилин буде три дзвінки, а потім, коли поїзд не зірветься з місця,— багато буде мертвих.
Поїзд рвонувся після третього,дзвінка й пропав на далеких рейках.
Командира дивізіону тов. Доєнгардта здивував від'їзд із села тов. Матте. Коли ж закохкав на станції паротяг і поїзд Матте кинув по дорозі іскор,— тов. Доенгардт здивувався ще більше. Ніяких розмов у них із тов. Матте не було — лише вислухали вони вдвох заяву чужого селянина про те:
— що троє розвідників лежать покатовані коло вітряка;
— що заманила їх дівчина в червоній хустці;
— що в селі стоїть ворожий легіон;
— що дівчина чужа, не наша, живе в селі з матір'ю;
— що вона сказала розвідникам — нікого в селі немає, і що красива вона до біса.
Командир Доенгардт зауважив, що треба ранком взяти з бою село — і все. Чому ж латиш полетів до чорта й що прийде далі на його дурну думку, цього — командир Доенгардт міг побожитися своїми вусами — не знав. Одного боявся командир — щоб Матте не став на.перешкоді його, командира Доєнгардта, планам.
Поїзд Матте пролетів тим часом пару верст і став як закопаний від дзвінка з кабіни командира. Можна було дивуватися тільки, як не позривались із місць гармати!
Сам Матте вийшов із вагона на насип і понюхав теплі подихи ближчого болота. За лісом мало бути село, а зір до нього не доходив, бо хіба те просо, що ніч обсипає ним молодика, світить?
Матте виліз на дах вагона й довгий час стояв нерухомо. Поїзд мовчав. Була ніч. Люди чекали слів командира Матте.
Командир зліз із вагона й покликав до себе машиніста.
— Туди, за той горб. Дві верстви. Тихо, щоб і чорт не чув,— сказав Матте й, зайшовши в свою кабінку, заснув, ледве ліг на ліжко. Поїзд рушив.
Здається, снів у командира Матте не було. Він скочив на ноги, коли поїзд став. Як тихо не їхав машиніст, а Матте відчув це якимось інстинктом.
Був саме той ранок, коли ще й "чорти не бились навкулачки".