Він сказав, де зразу треба орати на зяб, а де земля підожде днів три. Він сказав, коли, мабуть, буде дощ і що він буде попереду йти над селом Полотуха, а на поля Колотухи й Молотухи дощ буде пізніше.
Так воно й сталося. Тим то, коли завозили хліб за трудодні, до дядька Мусія приїхала ще одна зайва підвода. Це була премія за його мудрість.
Як дядько Мусій привів усе до порядку, справив жінці кожуха, собі чоботи, то в нього зосталися ще грошенята за ту зайву підводу. Він згадав про великого сірого зайця і купив собі рушницю-берданку.
Як він купив берданку, то треба було це одсвяткувати. Поприходили гості, випили, закусили й почали обдивлятися рушницю. Мацали її пальцями, клацали затвором, націлялися на макітру і поздоровляли дядька Мусія з мисливським приладдям.
Був там і сільський коваль Гордій. Сільський коваль — це людина не абияка, він усе вміє. Коваль Гордій умів робити відра, сковорідки, осі, плуги й лопати. Він умів зварювати докупи гаряче залізо, нарізати гвинти, сталити сокири. Він же був і тесля і столяр. Не було такого, чого б не вмів коваль Гордій.
Отже, погостювавши трохи і випивши трохи більше, ніж інші, не такі вмілі люди, коваль Гордій теж узявся до берданки. Всі відступилися перед майстром, і коваль Гордій довго роздивлявся берданку, не кажучи ні слова. Він розібрав її, поодкручувавши всі гвинти, і довго дивився всередину. Тоді попросив шматок крейди і провів крейдою рисочку на вершок нижче від мушки.
— От покіль! — сказав він.
Ніхто не питав у нього, що це значить. Здавна на селі є звичай одрізати трохи дула зверху. Від того рушниця не стає краща, а, навпаки, псується. Та от такі вже мисливці. Поки не думають про зайців — розумні люди. Як згадають про полювання — робляться як діти.
Отже, ніхто не спорився з ковалем Гордієм, і дядькову Мусієву берданку прикоротили рівно на один вершок.
VI
Але дядькові Мусієві не було коли полювати, і берданка довго простояла в кутку біля дверей.
Від вогкого вітру з сінців стала вона іржава, інколи нею гралися діти, аж от одкрутився один гвинтик, той, що придержує на місці затвора.
Одкрутився гвинтик і покотився по хаті. Зосталася Мусієва берданка без гвинта й іржавіла собі далі в кутку.
Аж от одного дня, ходивши в поле, знову зігнав дядько Мусій того самого зайця. Та вдень йому не було часу про це думати. Щось не ладилося в колгоспі з посівом. По плану виходило, що на горішньому урочищі було сто двадцять гектарів під пшеницю. Уже засіяли сто сорок, а багато землі зоставалось незасіяної. Наче хтось шкодив.
Та скільки не шукали, причини знайти не могли. І люди в колгоспі всі були свої, перевірені. Коли дядько Мусій прийшов з поля, в його хаті вже позбиралися всі знатні люди колгоспу — прийшли спитати в нього поради. Вислухав усе дядько Мусій, подумав недовго і надів шапку. "Ходім у правління", — сказав він, і всі пішли за ним.
У правлінні почали були сідати на лави, щоб послухати, що скаже дядько Мусій. Та він сам не сідав, а пішов просто до плану земель, що висів на стінці.
— Шкідника шукаєте? — сказав він.— Ось він шкідник! — і показав пальцем на план земель. Так усі й ахнули.
— Хто план рисував? — спитав дядько Мусій. — Забули? — А рисував його той самий попович Онищенко, що його торік з колгоспу виключили. Онищенка вислали, а план зостався. От вам і шкідник — на стінці приліплений.
Тоді всі зрозуміли, що класовий ворог Онищенко навмисне невірно нарисував план і затаїв у ньому землю. І цей план тепер шкодив посіву.
Аж до ранку пробув дядько Мусій у правлінні. Знайшли старий правильний план і по ньому перерисували той, що на стінці.
Удосвіта повернувся дядько Мусій до хати. Спати вже не хотілося, він згадав про зайця, швиденько набив два патрони і подався в поле. І як тільки згадав про зайця, посміхнувся, розійшлися всі зморшки на обличчі і він став як дитина.
Цієї ночі хоч і накрапав осінній дощик, заєць не пішов спати в стерню. Якось так легко йому було в кістках, так приємно було дихати, що він пішов спати у бур'янці біля містка. Щось таке було в повітрі, від чого було легко дихати і не ломило кістки — це погода настроювалась на сухий вітряний день. А в такий день найкраще було спати в бур'янах, отож, задні ноги принесли зайця до містка, хоч він і сам не знав, як це вийшло.
Тільки дядько Мусій зійшов з містка, щоб помацати землю ціпком, як заєць почув: дуднить земля! І схопився бігти.
Дядько Мусій хопивсь берданки, цілив, цілив і вистрелив. Та стріляти зайця в бігу він не вмів і заряд прийшовся позаду хвоста — аж виприснули на ріллі дробинки.
Дядько Мусій бачив це, але не міг спинитися. Стріляти було вже нічим, отже, він загилив у зайця ціпком, не докинув і щодуху пустився бігти за ним.
Заєць, почувши постріл, побіг швидше. Але вогка земля на ріллі забивалася йому між пальці, отже, він на бігу ударив лапку об лапку, щоб висипалась земля. Коли дядько Мусій це побачив, то зовсім отетерів. Йому вже почало ввижатися, що якась дробина таки зачепила зайця по задніх ногах. Уже він не міг думати і, як маленький хлопчик, що хоче спіймати місяць, біг за здоровим зайцем.
Та заєць біг у п'ять разів швидше за нього. Цей заєць був не стріляний, він ще зроду не чув пострілу. Тому він, одбігши ступнів за триста, присів і став дивитися на дядька Мусія.
Уже дядько Мусій почав опам'ятовуватись, та й нелегко було бігти ріллею. Та коли заєць присів, знову мисливське завзяття ударило дядькові в голову. Може ж зайця зачепило і він уже нездужає бігти? І дядько Мусій знову помчавсь до зайця.
Отак разів із три присідав заєць, і кожного разу дядько Мусій, захекуючись, біг до нього. Кінець-кінцем, заєць, побачивши, що дядько не відстає, наддав ходу і щез у колотушинських ланах.
VII
Не дуже й хотілося дядькові Мусієві вертатися цей день додому. Зайця він не вбив, ціпка загубив, та ще й колотушинські школярі бачили, як він ганявся за здоровим зайцем. Вертався він не вулицею, а городами і тверду взяв постанову — більше на зайця в степу не стріляти. Інше діло, як випаде сніг і зайці почнуть бігати на город до капусти. Та це ще не скоро буде, і дядько Мусій перестав думати про зайця. Берданку він поставив на місце та ще притулив над нею рогача, щоб не видно було, що він ходив полювати. Поставивши так хитро берданку, він у хаті не зостався, а пішов до коваля Гордія.
Він допомагав Гордієві одтягати леміші, помалу балакав про ремонт і, побачивши в кутку кузні поламане крило з косарки, він те крило обміряв.
— Щось наче є в мене, — сказав дядько Мусій, — в'язова дошка в клуні. Доведеться мабуть, обстругати для тебе, Гордію, оце крило.
І він подався до колгоспу. Коваль Гордій ударив ще тричі по розпеченому лемішеві і звернувся до молотобойця Овсія.
— Бачив? — сказав коваль Гордій.
— Бачив! — одповів молотобоєць Овсій. — Щось чудне діється з дядьком Мусієм. У степу зайці так і бігають, а він — до лемішів та до крил. І час у нього є. Своє він покінчив.
— Давай! — сказав коваль Гордій, і молотобоєць знов почав гупати по лемішеві. Аж надвечір коваль Гордій сказав, скручуючи цигарку:
— Мабуть так, що він у зайця не влучив. Знаю я дядька Мусія. Ото поки не вб'є, ні слова не скаже. А як ти думаєш, Овсію, чи вб'є він зайця?
— Уб'є! — одповів молотобоєць Овсій і сягнув рукою по ковалів Гордіїв тютюн.
VIII
І почали знову дядько Мусій і заєць жити самі по собі. Дядько Мусій стругав крило до косарки, зробив нове держално на рогач, вечорами читав книгу, яку йому зоставив начальник політвідділу. Заєць бігав на буряки, бував на озимині і лягав спати коли на стерні, коли в бур'янах, коли й на ріллі, перед морозом.
Одного вечора, вийшовши у двір, дядько Мусій довго дивився на небо. Тоді зайшов за хату і з другого боку подивився на небо. "Буде сніг",— сказав він і повернувся до хати. Дістав бабиного кожуха, знайшов бабину вовняну хустку, приніс оберемок соломи, розшукав метрів три шворки і склав усе те в купу. Тоді трохи почитав книгу і ліг спати.
Саме коли він лягав спати, заєць прокинувся в стерні. На небо він не дивився і про сніг нічого не знав, тільки трошки наче стало колоти йому по шкурі. Він побіг до озимини, аж по дорозі почав падати сніг. Коли заєць прибіг до озимини, то вже все було біле. Заєць одгортав сніг задніми ногами і гриз парості пшениці. Та сніг падав буйніший і буйніший, аж дуже трудно стало докопуватись до озимини.
Заєць побігав по полю, попошукав, де сніг був не такий густий, але наїстися було трудно. Тоді він подався до селянських городів.
На городах теж було не дуже добре. Коло деяких сильно пахло собаками і заєць там не спинявся. На інших городах капустяні качани чисто пооб'їдали кози і їсти було нічого.
Аж от заєць нанюхав десь багато качанів. І справді, повиривані, позрубані качани купою лежали біля якоїсь клуні. Це було дуже інтересно і заєць підстрибом і підтюпцем подався туди, де була купа качанів.
То була клуня дядька Мусія, то він наскладав купу качанів, а сам він сидів за купою у двох кожухах і в бабиній хустці. Чоботи його були обмотані соломою і перев'язані шворкою, бо сидіти було холоднувато.
Побачивши проти місяця, що біжить заєць, дядько Мусій насторожився. Та заєць не дуже поспішав. Місце було нове для нього і ноги не бігли просто до качанів. Ноги підстрибували, грались, одбігали, знов підбігали, та так до купи качанів і не підходили.
Все було тихо, дядько Мусій не ворушився. Заєць ще трохи попобігав і пішов просто до купи качанів. Не дійшовши ступнів з десять, він присів і став прислухатись — йому здавалося, що від купи пахне не тільки капустою, а ще й дядьком Мусієм.
Але дядько Мусій не став ждати, поки заєць його добре рознюхає. Він натиснув на спуск берданки і клацнув курок.
Та пострілу не було. Пістон осікся: мабуть дуже здорово колись загнав його дядько Мусій молотком, аж викришилося в пістоні запальне срібло.
Хоч який слабий був той клац курка, а в великих заячих вухах він віддався, як дзвін. Заєць стрибнув убік і одбіг ступнів за сто від капусти. Так усю ніч він і не підійшов до купи.
IX
З того часу дядько Мусій і заєць щоночі стрівалися на городі і все не щастило дядькові Мусієві.