Він мешкає в найкращому готелі,
У нього вибір прізвищ та імен.
Свого хвоста ховає у портфелі —
Тож зовні не диявол, а джентльмен.
Де збори — він уже прокравсь до зали,
Тихенько до президії проліз…
Та ми з Петром його давно впізнали —
Тому й потрапили в мордовський ліс.
А на світанку, як велося здавна
(Ще в дні Бояна, Ігореві дні),
Євпраксія чи, може, Ярославна
Роняє сльози на міській стіні.
Щоправда, від стіни уже ні сліду,
Зате сльоза та ж сама, що й була.
А чи здорова, Петре, чи приїде
Твоя матуся в цю обитель зла?
Минуло, певне, київській княгині
Чи тисячу, чи, може, й більше літ.
Та й досі в неї очі сині–сині,
А в золотій косі вишневий цвіт.
О нене! Ти приймаєш люті муки,
За всіх дітей та за усіх жінок.
І світ до тебе простягає руки,
Щоб зодягнути зоряний вінок.
Хоч ти ще й досі мешкаєш у хижі
Між тихих верб і яблуневих крон,
Не в Києві, княгине, не в Парижі —
В самому Сонці є для тебе трон.
Ти не помреш у випарах ядучих
Отам, де грати і залізна кліть—
Босоніж пройдеш по дротах колючих
І станеш світлом для тисячоліть.