Мати, мабуть, не розчувши, в чому справа, забожилася, що досвідок вони ніколи не держали, а на господарство хай собі дивляться, скільки хочуть. Я стояв ні живий, ні мертвий, та й господареві моєму було, мабуть, не ліпше, я лише побачив, як він злякано шугнув у лози.
– Ану, будь ласка, покажіть нам свої шльонські вівці , – звернули люди до матері.
– Здивована мати вигнала з кошари свою єдину вівцю Бирку. Троє незнайомих людей зблідли, коли побачили її. І ви зблідли 6, коли б, замість шльонських овець, побачили засмоктану, всю у бубурішках Бирку, з якою навіть сусідські вівці знатися не хотіли і здіймали на сміх, коли вона з'являлася на вулиці. Я не знав, де мені з сорому подітися. А коли мати ще показала Сухореброго та корову. Мелашку, троє людей скрикнули:
– "Та иевже це господарство Яші Трьохполки?! Та хіба це не про нього писано? Хіба це не він так господарює, хіба це не про нього вся округа балакає, вихваляє й пишається?"
– Я нічогісінько не розумів і розгублено дивився на незнайомих гостей, що обурено матлали газетою. Мати Яші тремтіла злякано, як лист дерева восени, вона не знала, що сказати схвильованим незнайомим гостям, бо не розуміла, защо вони так обурилися, Щоб вийти з такого неприємного становища, я підійшов сміливо до гостей, чемно вклонився й зазирнув у газету. В газеті посередині вміщений портрет Яші. Я глянув ближче. Боже мій, що я там побачив: у газеті було записано, що він, Яша, поставив своє господарство на культурні рейки, замість трипілля завів шестипілля, буцімто корови в нього всі симентальські, вівці шльонські, свині англійські. В статті було повно прикладів та цифрових даних. Далі я вже не міг дивитися, бо я чесний цап і не міг простити Яші такої брехні, такої ганебної вигадки. Я глянув востаннє на рідне подвір'я; серце мені переповнилося жалем. Мені було неймовірно болюче, що мій товариш, друг, якого я так поважав, з яким я проводив найкращі хвилини свого життя, поділяючи радість і горе, отак міг набрехати, отак міг осоромити себе і своє подвір'я... Коли я покидав подвір'я, я довго дивився, прощаючись з рідною оселею, де я зріс, де вперше світ побачив, – серце моє розривалося од болю. Я переміг себе – глянув востаннє й подумав:
"Ех, Яша, нещасний ти, не можу я жити в одному дворі з таким, як ти, прощай, дорогий мій товаришу!"
І я пішов геть із двору, пішов назавжди.
Цап Бородатий замовк. Вражені слухачі теж мовчали.
Лише кнур Кирпатий повернувся на другий бік і промовив обурено:
– Да, бувають же на світі такі свині!
__________
Гаряча натура
– Фу-ти! Будь воно неладне! Ог не втерплю! – збентежено вигукнув Микешка й пішов од гурту хлопців, що ганяли невтомно на вигоні м'яча.
Одійшовши далеченько, зупинився, напружено подався вперед й гукнув щосили:
– Ну, та куди ж ти б'єш, та хіба так б'ють?! Лівою бий, та бий лівою, дурню, лівою, йолопе!
Футболіст, почувши таку пораду, спокійно посварився на Микешку:
– Я тобі дам – розумний який!
Микешка хитнув знесилено головою й промовив до мене:
– От натура у мене гаряча, – побачу футбол, сам не свій роблюсь, усе забуваю, таке, хоч не дивися на нього.
– А чого ж ти – кажу – не граєш?
– Ех, браток, не приймають мене через отаку натуру мою, – не можу я грати.
– Так ти навчись, – порадив я.
Микешка посміхнувся:
– Я грати вмію, та не можу. Оце побачу футбол і хочеться мені грати одному за всіх – одним словом, ґолкіпера й бека й центра, здається за всю команду сам би грав.
А коли побачу, що хтось м'яча не туди гонить – ну, сил моїх немає, не встою на одному місці, товариша найкращого образити й матюкнути можу. За це мене й з команди викинули.
Ми йшли вигоном, і Микешка розказав мені сумну цю історію.
– Поїхали ми в Гаврилівку грати з осередком тамошнім. Почали грати, народу назіходилось на вигін – протовпитись ніде.
Почали грати. Граємо… Я ґолкіпером стою на воротях, очей з м'яча не спускаю. Стою годину, дві, аж тоскно стало, – стояв, стояв та й не втерпів. Побачив, як оточили Васька – нашого центра, от-от м'яч з-під ніг вирвуть. Як закричу я:
– Вася, не піддавайся! лівою, Вася, пасуй, та пасуй же! – а далі не втерпів та бігом до нього. Не встиг я добігти, як м'яч біля моїх воріт опинився.
Я бігом назад, біжу й гукаю: – Та куди ж ти б'єш! Підожди, чорт, – я ж ґолкіпер! – Поки добіг – вони гол загнали.
Почали гру знову. Довго грали, розпалилися наші хлопці, насідають. От-от гол їм заб'ють. – А в мене аж серце тьохкає, встояти на місці не можу – ногами розмахую. А наші хлопці вже до їхніх воріт м'яча пригнали.
– Братці, кричу, нажміть ще трішечки, ану ще, та бийте! Прямо бийте! – не встояв, зірвався та до них бігом: – Ану, ще раз, ану, братці, ану, товаришочки!
Біжу, коли дивлюся – летить м'яч прямо до мене, я назад до воріт, та куди там – якась чортяка підскочила збоку та як садонула ногою футбола, так у воротях і опинився.
Люди на вигоні зо сміху лягають. Засоромлені поверталися ми додому. Хлопці насуплені, мовчазні. Запитаю я що, – мовчать. Скажу слово, – мовчать. Довго мовчали, а як уже до села дійшли, Павло, голова команди нашої, не вмовчав, підійшов до мене, за петельки взяв:
– Ти чого – каже – біля воріт не стояв?
А Мишко ззаду за комір та й собі:
– А мене дурним обізвав.
І почали штовхати, доштовхалися, що аж лице опухло, – на ранок глянув у дзеркало, а воно – як футбол надутий.
– Отака то історія, – хитнув головою Микешка, – от натура гаряча яка!
– Да, дійсно гаряча! – погодився я.
В цей час на вигоні серед хлопців знявся галас.
Ми озирнулися. Біля воріт ішла боротьба за м'яч. Микешка подався вперед, сплеснув руками, а далі зірвався з місця й подався до гурту, палко гукаючи:
– Та бий прямо, лівою бий, та бий, дурню! Та бий, а то вирвуть! Вась дорогий, бий лівою, та бий же, йолопе!
__________
Газ
Гаврик Муходав, голова стрілецького гуртка, робив доповідь про майбутню війну.
В невеликій кімнаті хутірської школи було повно люду, і всі слухачі були здивовані й стривожені нечуваними досягненнями науки й техніки.
Один лише дід Омелько, скептик і невіра, коли Гаврик розповідав про те, як пахне який газ, хитро жмурив своє одно око й недовірливо мимрив:
– А ти його нюхав?
Гаврик застережливим голосом навчав своїх слухачів, як треба поводитись під час газової атаки:
– Поперше, товариші, – спокій, ніякісінької паніки, хоч як жахно буде, – тоді тільки ми ворога переборемо!
– Да, товариші, – суворо промовив він, – жахно таки буде, це вам не стара війна, бах, бах, ура та й усе! Тут тобі газова атака! Ну, от, приміром, ідете ви, дядьку Фанас, кудинебудь, ідете – коли це газ, і нюхнули ви отого газу трішечки, а через хвилину брязь додолу! Тріп-тріп!.. і немає вас більше на світі.
Дядько Фанас вражено ахає:
– Скажи на милість?! Тріп-тріп і нема! Ох ти ж, заклята душа!
Гаврик зупиняється на хвилину й продовжує доповідь:
– Або от, приміром, пораєтесь ви, тітко Мотре, у дворі – припустімо, корову доїте або курчат годуєте, загалом – підвищуєте продукційність свого господарства, на рейки раціоналізації його ставите. І враз угорі – гу-у-у. Ви вгору гульк – аероплян. І тут же бабах! – і через хвилину горить ваша хата, горить хлів і саж, у дворі од газу й дихати не можна.
– Хай господь милує й хранить, – злякано христиться тітка Мотря. – Не доведи, царице небесна!
А дядько Фанас, вражений ще дужче, цмокає й гукає, озираючи всіх:
– Скажи на милість – газу повно! Ох ти ж, будь ти неладний!
– А от в Америці так не такі ще гази виробляють, – каже далі доповідач.
– А ти там був? – не вірить дід Омелько.
Гаврик не звертає на це уваги.
– Є такий газ, що й для ока непомітний, і от, приміром, нюхнули ви, тітко Параско, отого для ока непомітного газу, і враз вам плакати захочеться, ви як заплачете...
– Та що ти, господь з тобою, хай бог милує од напасти такої! – махає злякано тітка Параска руками на Гаврика.
– А там нюхнув ще хтонебудь та й собі в плач, а через хвилину все село як ридне, як заголосить!
Дядько Фанас зовсім вражений.
– Скажи на милість – все село?! Ах ти ж, їдять тебе мухи!
– Все село!
– А то це є газ чихательний, нюхаєш його... та... як... як... а... ах...
Гаврилові залоскотало в носі, і він, не доказавши слова, несподівано голосно чхнув.
Хтось був засміявся, але враз замовк, бо також несподівано дядько Фанас, що сидів на першій лаві, чхнув і собі дуже й товсто. В ту ж мить тонко чхнула тітка Мотря, а за нею в гурті чхнуло разом декілька голосів.
Гаврик здивовано глянув на своїх слухачів і тепер тільки помітив, що вся кімната була заслана сизим якимсь туманом.
Гаврик зблід як крейда, бо помітив, як із сусідніх дверей кімнату заповняв синій газ.
Він ледве вимовив:
– Братці, газ! – і метнувся до других дверей.
– Рятуйте! Газ! – ухнуло в кімнаті, і хуторяни випередили Гаврика. Знесилений і переляканий кидався він на всі боки, бо ніяк не міг добратися до запруджених дверей.
Дихати ставало чимдалі важче.
Тоді Гаврик рішив проскочити, не дихаючи, сторожову кімнату, звідки йшов газ, і, рішуче затуливши рота руками, кинувся туди.
... Через хвилину прожогом вискочив звідти й спокійно гукнув до хуторян, що й досі ніяк не могли проскочити у вузенькі двері:
– Спокійно, товариші, спокійно, громадяни! Ну, куди ви претесь? Ніякого газу немає – просто дід Макар грубу запалив, а бовдура одчинити забув, – і помовчавши обурено, додав:
– Скільки не вчи, а вони по-своєму, ну й народ, що б із вами було, якби дійсно газ побачили?!
__________
Щирий українець
Як?! Ви не знаєте Ничипора Мартиновича Голопупенка? Не знаєте Ничипора Мартиновича, того, що має довгі козацькі вуса, того, що принципово носить українську сорочку, гаптовану в "Кустарспілці", того, що взимку носить сіру смушеву українську шапку, того, що має двох синів – Тараса й Остапа, того, що знає напам'ять "Івана Підкову", "Б'ють пороги" й "Перебендю", того, що має в хаті заквітчаний рушниками портрет батька Тараса, того, що в п'єсі "Ковбаса та чарка" грає Шпоньку, а в "Сватанні на Гончарівці" – старшого свата, того, що лається виключно російською мовою, того, що всі звуть "щирим українцем".