Очі кидали блискавиці, коли промовив із виразною погрозою в голосі. Слова тільки з трудом проходили крізь затиснені зуби:
– Ти все входиш мені в дорогу, сеньйоре Педро!
– Радше противно, доне Міґуель. Не забувай, що ми з сеньорітою знаємося змалку і наша приязнь з часом чейже могла замінитися у якесь глибше почування? Принайменше з мойого боку… – додав тихо та поглянув несміло на дівчину.
Марійка, що з неожиданки відступила була на кілька кроків, а не відійшла тільки тому, що побоювалася гострого виступу палкого еспанця, наблизилася знов та станула коло червоної, мов кров, орхідеї з темно-бурими цятками.
В хвилі, коли побачила Петра, немов відмінилася. Вправді веселий дещо несмішливий вираз очей, яким привітала еспанця, не зник, але долучився до нього вираз деякого розмріяння, споминів і привязання. Задавала собі тепер питання, як могла хоч на хвилину забути про Петра, що був товаришем усіх її забав? Прецінь їх родини спільно покинули наперед Старий Край, а потім негостинний Ля Пац у Болівії, куди втягнув їх несовісний аґент. На возах, цілою караваною, серед тисячних небезпек перейшли страшні Пампас дель Сакраменто [12] здовж ріки Ріо-Укаялі, поки не спинилися над рікою Амазонок. Ярко станула їй перед очима хвилина пожару корчованого ліса, коли то згоріла до тла їх ацієнда [13] . Серед диму пищала і стогнала, наче пташка, коли знайшов її Петро і виніс на руках із ліса, стократно під загрозою втрати життя, В пожарі погиб її батько, а її, десятилітню сироту, взяв до себе сусід Іван. Але за весь час, хоч Петро був у них щоденним гостем, ні разу досі не прийшло їй до голови, що Петро може її любити інакше, як товаришку. Тільки тепер у хвилину зворушення з його уст упали ті слова та представили Петра в цілком іншому світлі.
Петро зівсім не був такий гарний, як дон Міґуель Арревальо. Міґуель мав чорні, деколи несамовиті очі, що раз лякали її, то знов шовкові, що притягали, мов чарами; чорне волосся, та смагле обличчя і малесенький чорний вусик. Гарна голова з гордим чолом і орлиним, андалюзійським носом та пурпуровими вустами сиділа на стрункім, погинчастім, але сильнім тілі.
Петро зі своїм ясним волоссям, дещо навіть з золотим відтінком, ясними сіро-синіми очима зовсім не робив такого гарного вражіння. В своїй буденній одежі супроти яркої одежі еспанця виглядав, як робітник на фармі. Його постава дещо вища, як в еспанця, не була така гнучка і троха ширша в плечах, При своїм супротивнику виглядав радше, як медвідь при пантері. А до цього бачила його зачасто, бо трохи не щодня. Тільки в останніх чотирьох чи трьох роках виїздив Петро чим раз частійше, особливо до південних, "зимних" кольоній, де, як казав, навязував звязки з усіма українськими кольоніями. Тільки від того часу думала Марійка про нього частійше і з деякою тугою дожидала його повороту, хоч не здавала собі зі своїх почувань ясної справи.
Найбільше може ще розгнівило красуню, що тепер тільки вперше зрадився, що її любить. За се одно вже варто його покарати!
Очевидно не показала того по собі, бо оба юнаки почали горячитися, а Петро, хоч і не брався до ножа, але стискав пястуки. Оба виглядали, як півники, що туй-туй готові були скочити собі до очей. Коли б справа не була так поважна, Марійка готова була розсміятися. Скоро рішена станула поміж ними і сказала:
– Слухайте, нечемні хлопчиська! Мусите звернутися до мойого опікуна, що три тижні тому виїхав до Юрімаґас. Якщо хочете добути його приязнь, занесіть йому який невиданий досі цвіток орхідеї. Адже знаєте, що за орхідею дядько все зробить, – докінчила з усміхом.
На вид її усміху оба юнаки почали теж усміхатися, хоч і дивилися на себе дещо зизом. Така розвязка, що виглядала на змагання, подобалася обом юнакам, бо поглянули на себе без злишньої ненависти.
Ну, до Юрімаґас не далеко, але орхідея? Се вже була ваща задача, бо ж на всю Амазонку було відомо, що дядько Іван перешукав за тими дивовижними квітками всі праліси.
Петро сказав се Марійці і додав:
– Надіюся, що дядько Іван не поставить таких важких условин!
– В такім випадку я їх поставлю – сказав більше романтичний еспанець.
– Вислід таких перегонів залежний в першій мірі не від особистих прикмет, що повинні би бути перш за все міродатними, тільки від усемогутнього припадку, – сказав Петро.
– Хай буде. Хто з нас обох принесе найкращу орхідею, найдену особисто, буде мати одну шансу більше в сеньора Хуана, – сказав еспанець.
– Ба! – подумав собі Петро, – В дядька мої вигляди стоять добре, але що до праліса, то еспанець знав його куди краще. Сім літ уже проминуло, як ми перебралися через жахливий пампас.
Та на голос сказав спокійно:
– Згода, сеньор Хуан буде суддею...
– Тільки про одно мушу вас попередити. Заклад буде тільки тоді важний, коли в дорозі будете друзями і оба повернете живі і здорові, – сказала Марійка, та подала обом свої ручки і не випустила рук юнаків скорше, аж по деякій опорі зійшлися їх правиці разом.
Коли оба юнаки відходили, усміх зник із усточок Марійки, а коли Петро пристанув іще на закруті та здоровав здалека, зажурилася і на плач їй збиралося, бо нагадала собі небезпеки в пралісі.
Хто зна, коли б Петро почув її останні слова, які шептала кущеві рож, може б і не так квапився у глибину лісів, бо всі рожі могли б потвердити, що слова Марійки звучали:
– А хоч би сто орхідей приніс той циган, то за нього таки не піду...
Перлини, що посипалися тепер із очей Марійки, нічим не уступали перед перлинами, що вже розвіялися у ранішнім воздусі.
Петрові така подорож у праліси була тепер дуже на руку. Він буде вишукувати невідомі досі дослідникам "первини", які можна буде зайняти правом першого, а по друге, і то виступило тепер на перший плян – він мусить здобути Марійку. До того відізвалася у нім туга, за своїм теплим, домашним огнищем.
Нестямилася Марійка, як Петро і його суперник були вже далеко: квапилися поробити конечні приготування до якнайскорішого відізду. Вправді словом мусіли перед Марійкою заручити собі приязнь, без огляду на вислід двобою, але в їх серцях такої приязни не було.
В дорогу
Дон Міґуель, – син Бразилійця, що над страшною рікою Ріо Акре, допливом ріки Пурус, зібрав кілька корабельних вантажів "хебе фіно" [14] . Про се свого часу говорила ціла Амазонка, бо з його дванадцяти тисяч червоних робітників протягом одної енченти [15] згинула добра половина на "бері-бері гальопанте" [16] . Всі знали, що коли сезоновий робітник згине в половині найму, то його пайка припадає патронові (роботодавцеви). Померші не домагаються заплати. Дехто навіть муркотів тихенько, що та бері-бері чогось дуже подібна до руки дона Арреваля, а зглядно до ділання звичайного білого аршенику. Але хіба такий закид можна було зробити такому каваллєро [17] , як дон Арревальо, що вже по двох роках праці заокруглив перших сто тисяч бразилійських контосів [18] ? Приїздила навіть якась місія чи комісія, европейських учених, щоби справу розслідити, але вже після першого звідомлення, що появилось в европейських денниках, ціла комісія чомусь припинила свою діяльність, а сліди місиї відкрито аж геть пізніще, коли вона ціла, з виїмком костей, була вже добре перетравлена в жолудках людоїдів. Хто попровадив туди комісію, остало тайною, а безмежна ввічливість дона Арревальо, його набожність та пожертви на добродійні ціли відвернули від нього всяке підозріння.
Коли Міґуель доповів батькові про свій поєдинок, той похвалив вибір сина: сеньоріна Маноеля була доброю партією, хоча й не важила тільки, що наслідство дона Арреваля. Все таки наказав синові берегтися у пущі, додав йому двох білих, досвідних бувалців та десятьох індіян і сказав на дорогу:
– Пильно шукай за новими ґумовими деревами!
В той спосіб лицарський батько надавав романтизмові сина корисної, купецької закраски.
На другий день найшлися оба суперники на покладі невеликого пароходика "Република", що по чотирьох днях не надто приємної для юнаків подорожі горі Амазонкою, приплентався до горла ріки Уалляґа [19] , а ще за один день до невеличкого міста Юрімагас [20] , де надіялися застати сеньора Хуана, як еспанці назвали Івана. Оба юнаки, що з нудів грали частенько в шахи та модне маг-джонґ, зраділи, коли попрощалися із тісним та брудним пароходом, залюдненим напів здичілими перуанськими збирачами ґуми, які вертали з над ріки Акре з ознаками фебри на неголених місяцями обличчах, та з золотою горячкою в очах. Решту вантажу творили дрібні торговці, індіяни та дітвора, яка галасувала незгірше папуг, що тисячами заселювали праліс по обох берегах ріки.
Юнаки помістилися у пансіоні мадам Пеяр, де довідалися, що "нотр монсє Жан" [21] вирушив перед двома тижнями враз із кількома індіянами у глибину Перу і пильно шукає, тільки не знати за чим більше: за гумою, чи за орхідеями? додала з привабливим усміхом огрядненька, не молода вже дама. Аґент розказав окрім сього юнакам, що асієндеро поїхав горі рікою до Квілякака. По короткій нараді рішили зробити те саме. Кождий наняв собі по одному човнові. Петро забрав із собою своїх двох пеонів [22] , дон Міґуель одного білого і трьох індіян. Половину багажу оставили в чемної францужанки і на другий день рано оба "патронес" [23] поплили на своїх "кораблях" жваво горі рікою. На жердках, які оба гордо називали "щоглами" або "антеннами" повівали національні хоруговці. На кораблі Петра блакитно жовта, а бразилійськім – прямокутна темно зелена хоруговця, по середині жовтий ромб, а на ньому синій круг із білими зорями.
Оба човни плили так близько один коло другого, що човнарі могли свобідно зі собою розмовляти. Користали з сього оба юнаки, що грали навіть зі собою в шахи на двох окремих шахівницях, але індіяни працювали пильно веслами. На переді човна стояв цілий час "пантеро" з довгою жердкою в руках, якою відпихав човен від підводних мілин та скель. На кінці човна сидів "пільота" [24] з коротким веслом у руці. Оба патрони розсілися вигідно в тіни дашків, критих матами.
По чотирьох днях тяжкої праці прийшли щасливо до невеличкої оселі Квілякака, [25] де одначе не застали вже сеньора Івана, що тиждень тому поплив дальше горі рікою до Шапаха [26] .