— повільно відступав батько. — І все ж, ти, старенький, попереджай. — "Стареньким" батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось мені. — Ясна річ, ти вже дорослий і вільний у своїх діях. Але, знаєш, тайга є тайга.
Таким, у штормівці, він мені подобається ще більше, ніж завжди. Атлетичний, трішечки схожий на Жана Маре... От тільки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його "задерикувата" стрижка лишається для нього "модною"
ще з інституту, від тих часів, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тільки дивуватися, чому це матері вона здається "несолідною". Напевне, вона просто не розуміється на чоловічих стрижках. А може, і їй теж хочеться, щоб він більше був схожий на відомого актора?
— А я оце щойно познайомився з одним хлопцем із нанайського села.
— З Еймона? — здивувався батько. — Коли ти встиг?
— Його звуть Чингісом. Обіцяв, що завтра чи післязавтра завітає до мене в гості. Як нас розшукати — я пояснив. До того ж, він обіцяв познайомити мене зі своїм дідом.
— О, то це, напевне, внук Аяна, Вічного Мисливця.
— Він. Як ти здогадався?
— Про хлопчину я тільки чув, але з Вічним Мисливцем знайомий досить давно. Цікавий чоловік. Був провідником кількох геологічних експедицій, добре знає кожну стежину. Та й мені теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Йордан будується саме на кордоні вічної мерзлоти. І трапляються місця, де ґрунт розмерзається так, що будівля може увійти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожній долині, ущелині, свій мікроклімат. І будівельник повинен знати його особливості, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сході.
— А ще ти хочеш, щоб я став будівельником, — додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким він мріє побачити свого сина.
— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?
— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.
— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Йордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.
Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: "Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною..."
Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: "Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив". Але він розважливо похитав головою: "Бачиш, старенький, можливо, тобі й справді варто було б надавати, але вік наш такий — суцільної дипломатії". І, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стіл із намальованою на ньому шахівницею, тому що майже всі наші "чоловічірозмови" точилися за шахами. Так було...
А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повільно виростає просто посеред тайги на околиці Нордана. Селище, в якому ми всі поки що живемо — тимчасове, це селище будівельників. А справжнє місто Йордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент універмагу, навпроти зводиться лікарняний комплекс. Ну а восени до міста підійде залізниця й отоді воно по-справжньому оживе. І це вже завдяки колії мають з'явитися згодом шахта і збагачувальний комбінат. Отож, у майбутньому в Йордані житимуть здебільшого залізничники, шахтарі та робітники комбінату. А самі будівельники його в складі свого тресту "Укрбуд" повернуться в Україну. Втім, повертатимуться не всі. Хто забажає — залишиться тут.
— Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутній йорданець? Звідки він тут взявся?
Я озирнувся і побачив у дворі школи високого чорнявого парубійка, що стояв із молотком і стамескою в руках біля вкопаного в землю стовпчика, на маківці якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голівку. А неподалік виднівся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.
— А, здоров, Романе, — привітався батько й одразу ж пояснив мені: — Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будівельного інституту. Із Карпат він, з родини різьбярів. Оцей гномик, та ще он літачок і прикрашений різьбленням ґанок — його робота. Він тут у нас і за теслю, й за різьбяра, і за скульптора.
— Ну-ну, не перехвалюйте, — озвався Роман.
— Та ж істину кажу, — стенув плечима батько. — А це — Валерій Любич, мій син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будівельник Далекого Сходу.
— Як воно буде в майбутньому — не знаю. А тому раджу: віддавайте його до мене в учні, і через два тижні він стане кращим теслею Нордана.
— Ти вважаєш, що його треба в учні?.. — мені здалося, що батько запитав це цілком серйозно. — А що? Можна. Шкода тільки, що він буде тут лише місяць.
— Нічого. За місяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.
— А що, справді, все може бути... — розвів руками батько. І, вже звертаючись до мене: — Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобі буде цікавіше. А на будову зазирнеш з обіду, тоді й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз мені треба в управління.
4
Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких "гномиків". Працюємо поруч, але час від часу Роман відривається від роботи, підходить до моєї деревини і довго й прискіпливо оглядає її.
— Вже краще, вже краще, — задумливо каже він, черговий раз підправляючи різцем ліве плече "гномика", з яким мені не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене і від того плечі "чоловічка" стають такими, ніби їх поорали добряче притупленим плугом. — Тільки не гемсели молотком так, ніби хочеш розрубати деревину. Тут потрібна вдумлива витримка. Від тієї миті, коли взявся за різець — ти вже майстер. Принаймні повинен почуватися ним. Іди-но сюди, — підводить до невеличкої статуї "Баби-Яги", що лежить у комірчині, яка править йому за майстерню.
Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене "обличчя" баби: її кістляві руки з розчепіреними пальцями-корінцями, худющі згорблені плечі і мені не віриться, що її вирізьбив Роман.
— Невже ти сам усе це?.. — стиха запитую Чорногору.
— Не захоплюйся, ці гномики та баби — не таке вже й високе мистецтво, — розгублено якось всміхається Роман. — А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нічого, — кладе руку мені на плече. — Скульпторів у нас уроду ніколи не було. Зате з давніх-давен усі чоловіки були такими теслями та різьбярами, що інші майстри заздрили їм.
— А чому всі вони обов'язково ставали тільки теслями та різьбярами? — обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, і його скептичне ставлення до своїх гномиків розчарувало мене.
— Це важко пояснити. Наша родинна професія, родинне захоплення. Пригадую, в дитинстві я ніколи не міг спокійно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для різьбярства. Підніму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирізьбити. А як тішився своїй першій оздобленій орнаментом тарелі! Мій батько не раз казав мені: "Вчися бачити у деревині красу, вчися розуміти дерево..." Те ж саме раджу й тобі. Будемо вчитися разом.
Заінтригований його розповіддю, я повертаюся до своєї колоди— заготовки, що жалюгідно лежить на невисокому дерев'яному настилі, і кілька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледіти її "красу і мудрість". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потім переводжу погляд на гномика, вирізьбленого Чорногорою, і мене проймає уперте бажання довести, що теж зумію витесати щось подібне. Беру стамеску, молоток і починаю обережно окреслювати шию чоловічка.
Десь через півгодини Роман знову підійшов, уважно оглянув Гномика і поплескав мене по плечу.
— Ну от, бачиш: тепер інструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тільки вдаєш, що ніколи не захоплювався різьбярством, га, хлопче?
— Ми живемо в степу. У нашому містечку нема жодного різьбяра.
— Нічого. Відтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеності, а я тим часом навідаюся до хлопців, на будову.
Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потім повертаюся до свого гномика і починаю працювати ще старанніше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться "чоловічки", яких я сам витесав. І школярі милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю ці дні, згадаю, як працювали вдвох із Чорногорою...
Замріявшись, я не одразу й помітив, що біля огорожі зупинилася якась дівчина, отож навіть не знаю, чи довго вона спостерігала за мною. Випадково підводжу голову і бачу: стоїть просто переді мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фіолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, ніби я щойно вийшов з "літаючої тарілки". Та й одягнена, ніби ми не в тайзі, а на телевізійному блакитному вогнику: зелені брюки, модна зелена куртка з каптуром і безліччю непотрібних блискавок, чобітки... Може, через одяг, та ще через фіолетові, наче дві чорнильні плями, — очі — ця "зірка естради" й не сподобалась мені.
— Зоопарк зачиняється, — насмішкувато окидаю її поглядом. — У гіпопотама обідня перерва. Раджу відійти від клітки.
— Ой, як смі-шно-о... — зашарілася дівчина. Проте від паркана не відійшла.
— Смішливих полюбляє макака, через дві клітки наліво. І за ті ж гроші. Бачиш же: людина ділом зайнята. А все одно стоїш і заважаєш, заважаєш...
— Не знаю тільки, хто кому, — враз спалахнуло дівча. — Щодо мене, то я стою тут щодня. І Чорногора мене не проганяє. А тебе тут ніколи й близько не було.
Я відклав молоток і замислено почухав потилицю. Якщо це справді так, і дівчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. І взагалі, якщо її послухати, виходить, що зайвий нібито я, бо невідомо звідки взявся.
— Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...
— Не на тебе ж, — в'їдливо відповіла дівчина і відійшла попід огорожею трохи далі. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.
Мені, звичайно, теж хотілося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко відчув, що не вдасться.