Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!
Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли, але огнем невгасаючого жалю.
— Мамцю, і я піду з вами надвір! — кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли і в лиці її матері.
— Чого, доньцю? — спитала лагідно мати.— Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама й зараз верну; слухай, доньцю...
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.
Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.
Ледве що відбігла кількасот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя — і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.
Різні думки заграли роєм в її голові. "Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?" А потім "Неживий? Цілком неживий?"
А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий... Господь великий.
Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі...
Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне... вже деревіє...
Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока... о господи, рятуй!
— Вуйку... татку...— заблагала з неописаною щирістю в голосі,— здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки... трошечки здійміться... здійміться, татку!
Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянулася вона.
Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: "Спішіть на поміч, люди! — нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся бога!" Лише одробина ще якої іншої сили — і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе... заговорить, і все буде добре... "Спішіть, приходіть, люди добрі!.." І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався,— годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка...
Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті, гнало якраз проти неї.
— Мамцю... мамцю!.. Я за вами!
Вона зойкнула,— її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла... Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока...
— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала.
Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинилося біля неї...
З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.
* * *
Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.
— Та й так...— сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени.— У Магдалени був знов похорон.
— Що ви кажете, бадіко? Похорон? — кликнула одна жінка.— Дитину поховала?
— Ні, тепер не дитину.
— А хіба ж чоловіка?
— Чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?
— Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?
— Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?
— Е! — аж заспівав чоловік і засунув шапку набік.— То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного... та такі поминки справила — що ей де! Нічого не жалувала.
— Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула.
— Ну, коли не чула, то й ваша шкода,— була спокійна відповідь.— Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби газдиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї — ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон... від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.
— Ей боже!..
— Та й так.
— І не сказав, як називається?
— Ні.
— Ані звідки йшов?
— Ні.
— Ані куди йшов?
— Нічого не казав. Як навпомацки вмер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!
Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.
— Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! — додала зляканим голосом.— Най господь бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні,— додала вона живо,— я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так — чужого з дороги! Раз, що з дороги!..
— Ну,— відповів чоловік,— а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки... та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна — а заплатила. Останній коцик, кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було — пішло за умерцем...
— Боже!
Мовчанка.
* * *
Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.
— Люди добрі! — сказала.— Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася...
Люди поставали, ніби скаменілі.
— Що ви кажете, жінко?
— Сьогодні в полудне. Ще оноді... таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж бог святий не змилувався над нею.
Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.
— Най бог боронить! Се вже останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би...— оповідачка перервала і сплакала.— Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець...
Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапливо дальше.
Ярмаркові заніміли.
Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одне до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.
"Завтра піду!" — подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.
— Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є,— сказав він.— Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.
Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.
— І все так виходить,— толкував білоголовий далі,— що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Саме на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся — а він добрий чоловік і розумний,— знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть, дивіть, таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат вона: мусила вона його в хату дістати...
— Най господь боронить!
Знов мовчанка. Сим разом побожна... покірна, боязнею переповнена мовчанка.
— Але чим вона тепер похорон справить, діду? — спитала знайома вже жінка.— Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за "чужим" пішло? Панотець даром не сховають!
— Продасть корівку! — відповів білоголовий.
— Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.
— Та як уже без грошей?
— Та так. Відробить. Люди скинуться... панотець почекає... а прийде весна — вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійтеся!
Жінка окинула його недобрим поглядом...
— Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! — відповіла вона.— Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, а тепер все скінчилось...
— Якось поховають покійне, не журіться! — відказав чоловік із легким глумом.— Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають...
Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю.