Наближавсь час до відльоту, ми опинились у зоні контролю і я настирливо став розбиратись у безкінечних табло. Ніби знайшов наш термінал, підійшов ближче, простягнув руку до ручки.
— Юж!.. Юж!..
Прямо на мене біг молодий хлопець у чорнім костюмі, галстуку, з бейжиком "секуріті".
— Юж!..
— Ні-ні…
Я підняв руки.
— Я — не терорист…
"Секуріті" зачепив стрічку на двері і сказав уже дещо поблажливіше.
— Юж…
Підійшов чоловік, усміхаючись.
— Ви з України…
— З України!..
— Я бачу по паспорту…
Я тримав у руках паспорти.
— В Чикаго?..
— В Чикаго!..
— І я, діти там, не був кілька років, їду
до них…
Так ми стали мало не братами з цим чоловіком, моїм однолітком, поєднані спільною долею подорожі. Розповів усе про себе, сам зробив вікна й двері до хати, двоповерхова в нього в Червонограді. А є ще квартира у Львові. Крім того, багато років відпрацював на автобусі. І про дітей, найкращих, мають бізнес в Америці.
— Ну, а ви?..
— Я — журналіст…
— Та це ви, журналісти, запалили війну…
— Послухайте, ну ось ви такий мудрий
чоловік. Як могли ви повестися на всі ці його канали? Ви що, не бачили, що, маніпулюючи вами, він рвався до влади і до своїх мільярдів? Ви йшли, голосували і вели вас інформаційні кілери…
— Я не про них, і не про нього, я про
Скабєєву…
— Скабєєва… Скабєєва — сука…
— Сука…
У літаку подали навушники і я, скільки міг, слухав Кшиштова Кравчика, пісні якого крутились у пам‘яті з юності, та "Червоні гітари".
— … Бо за єдной сінєй далей друга даль,
нє спочнєми, нєм дойдєми…
Летів наш Боїнг і летів за нами час. І у Чикаго, коли ми сідали, полив дощ, несподівано знялася буря, і літак пішов на друге коло, гарненька полька, яка сиділа з нами в ряд, зціпила зуби й перехрестилася.
Сідали натужно, літак котився по злітній смузі довго, і ми аплодували. А потім командир борту бажав щасливого перебування в США і голос його був втомленим. І не таким піднесеним як у Варшаві. А потім, уже в терміналі, перед нами відчинилися двері, а там, за дверима, стояли наші діти. Світились вогні й вони світилися від щастя. І ми бігли до них з своїми сумками. І було все ніби в сні.
— Мамо!.. Тату!..
— Дитино!..
— Яка же ти гарна у нас!..
— А ви ще нічого!..
— Ще ого-го!..
— Та куди вже там?..
— Ну-ну, не прибіднюйтесь…
Так відкривали ми свою Америку. А вже перше, що впало тут в око, жодного на дорогах, який би спішив, лихачив, крутив пальцем біля виска на світлофорах, матюкався через вікно, чи показував середній палець, або зігнуту руку в лікті. Зупинка задовго до пішохідного переходу, було навіть незручно, я ще далеко на тротуарі, а він уже зупинився, привітно киває рукою, всміхається.
— Прошу-прошу, велком…
У Городенці їхали якось з Даньом, спішити не було куди, але він гнав. Такий, як і тут, перехід коло старої пошти, жінка вийшла з автобуса, що приїхав з села, заступила безпечно на перехід. Але Даньо її наздогнав. Жінка скинулась, пережила, певно, що найбільший свій стрес за життя, стала як вкопана, тільки зойкнула, знявши руки.
— Та йди, чо' ти кричиш…
Сказав Даньо, і, все-таки, її пропустив. А з Дорком їхали до Івано-Франківська. В Клубівцях дорога довга, пішохідних переходів вісім, а може, дев'ять. Якраз на дев‘ятому, на виході з села, де стежка береться в поле, з‘явився чоловік. Тривала вже не перший місяць Революція гідності і він вирішив скористатися законним правом пішохода, ступив на перехід. А Дорко поспішав і не збирався скидати хід, пішов на всіх парах на пішохода. Той, незважаючи на революційне піднесення, розгубився. Він зупинився і в повній паніці почав давати задню. Та Дорко подібного не врахував, тому взяв упритул справа і вилетів аж на обочину, де на городі люди якраз кропили колорадських жуків.
Пішоходів тут, щоправда, майже нема, всі на машинах, абсолютно нових, світових брендів, але ті, що трапляються, обов‘язково всміхнуться.
— Хай!..
— Хай!..
Всміхаюся і я, і таке враження, що мене знають. Наші люди зацофані й злі, в них вічні клопоти й вічні проблеми. Раніше ще були приємні хвилини, як корова в сусіда заслабне. Тепер корів ніхто не тримає. Ходжу по Америці та й думаю, що, як підростав, не було, аби хтось кого проминув, і не привітав.
— Слава Ісусу Христу!..
Пройдіться по Городенці тепер, порахуйте тих, хто привітає вас, чи привітається з вами.
Я не бачив там п‘яних. Наприкінці вересня, так прийнято, всі вирушають на поле, своєрідний день урожаю. Віддають на поталу неосяжні простори некошеної конюшини, рядами, до безкінечності, паркуються на них автомобілі. Поруч величезна, як би колись у нас, виставка досягнень у сільському господарстві. Все, що вродило. В ангарах — техніка, сучасна і та, з якої Америка починала. Перші Джон Діри, комбайни й трактори. Джон Дір починав шлях у життя і в історію в Іллінойсі. Хмара народу, атракціони, ярмарка, кухня, де можна взяти гарячі ковбаски, картоплю фрі, інші польові делікатеси.
— А пиво?..
— Пива нема…
Пиво не прийнято, не кажучи про щось міцніше. Відразу спав там на згадку такий фестиваль у сусідньому містечку із Городенкою, "Фестиваль яблука", якось
таку він мав назву. Я спізнився, приїхав близько одинадцятої, а рух ішов уже той. Пили так, як при кінці світу. На трибуні стояли місцевий голова, маленький на зріст, але такий собі гудзуватий, і голова з області, високий, у затісному, як виглядало, піджаку. Вони ще щось там говорили, але ніхто нічого вже не чув. Оксана, молода діваха, що була в голови за секретарку, волочила на собі поміж рядами якогось київського бичка із президентської адміністрації, він лапав її за непристойні всі місця і безперестанку лизав не то обличчя, не то шию. Оксана не відпиралася, а чим далі розохочувалася. Вовка, що приїхав усе це висвітлювати, плюнув їм услід.
— Агій на вас!..
Така різниця між нами і Америкою.
Але я думаю, якби лизав там хто кого тепер, то, певно, що хлоп хлопа. В них це вітається, і на офіційному державному рівні. Жінка мер у них там лесбіянка, коли говорили про це, то без осуду і срамоти, а навіть і з пошаною. Так у нас колись могли говорити хіба про Героїв Соціалістичної Праці, такий тепер у них, американців, гонор.
Не бачив церков, великі храми за десятки кілометрів у Чикаго. Я був у соборі, де моляться українці, дуже гарний собор, свята літургія, а в нас, у мережі, шириться відео, де хлопаки в київській церкві стоять на престолі, рубають у бубни "Чоботи, чоботи з бугая", а молоді дівки у вуставках та горсиках підкидають когось там у рясі.
Наступного дня після приїзду нас чекала головна зустріч. Ще раненько почули, як сходами вниз залопотіли малі ноженята. Він ввійшов, оглянув нас і став довкола бігати. Так внучка Юлечка, як була ще маленькою, зустрічала з Англії тата. Він приїхав, надійшов з автовокзалу в Городенці, а вона серед вулиці стала його оббігати, згадали й почали сміятись.
— Це, напевно, родинне…
Юлія виросла, вчиться, опановує медицину, й працює. Так вимагають непрості американські обставини. Дві валізи, які ми притягли через океан, були для нього. Акордеони, один дитячий, як іграшка, другий — професіональний інструмент, німецький бренд.
— Другий — років так через п‘ять…
Казав я, а він слухав.
— Підростеш, і батьки віддадуть тебе
до музичної школи, добре?..
— Добре!..
Той, що дитячий, взяв з собою до школи-садка. Коли прийшли вже його забирати, виховательки-вчительки хвалили.
— О!.. Піано!.. Піано!..
І здіймали вказівний палець. Наш малий внучок говорив їм, що ми дідусь і бабуся, приїхали з України, що там війна, вони похитували головами.
— Але вони не знають мови…
Казав він англійською і вони доброзичливо всміхались, а ми, склавши човником руки, схилялись у поклоні, як китайці, корейці, а чи японці. Потім ці презентації наші тривали у парках, де ми водили його на ігрові майданчики. Він підбігав до таких, як і ми, дідусів і бабусь, що приводили сюди внуків, оповідав, ми чітко вловлювали лише одне слово "піано", і вони привітно кивали нам головами.
— Хай!..
— Хай!..
Він всміхався і я бачив у ньому свата — другого його дідуся. Свата не стало давно, він поїхав до батьків у село, помагати копати картоплю, повернувся, і все. Наша дорога проходила через село свата, справа там церква і цвинтар. Я вклонився з автобуса і помолився.
— Я поцілую від вас його, свате…
Безперестанку бігав наш внучок з такими, як сам, бешкетниками, а я мучився в здогадах, де я бачив цей хід, хто ходив на цім світі ще так. Мама! Мої мама! Так ходили вони.
— Ну ось, мамо, не минає нічого в цім
світі, все живе, все триває, життя наше вічне і коло його безкінечне…
А ще в один з днів ми поїхали разом у місто Чикаго, де вперше я побачив архітектуру хмарочосів. Бував у Києві, бачив якогось бовдура на пагорбі. А далі зморозив щось Льонко-космос. Як виявляється, гроші не всім помагають. І ось шедевр, чіткі лінії, витончене мистецтво, політ людської мислі. TRUMP. Великі люди великі в усьому! Оля, донька, каже:
— Ану, станьте, я вас сфотографую…
Ми з онуком на фоні ще одного хмарочоса, за плечима у нас Chicago Tribune. Все життя відпрацював у газетах, вони були маленькі, але я дорожив ними. Чи шкодую за тим, що не довелось підніматися ліфтами на таку висоту? Не знаю. Чи хотів би, щоб мій онучок працював у цім хмарочосі? Думаю, ні. Я без столяра і водія автобуса з Червонограда знав і знаю, що творили і творять на світі не завжди чесні і відповідальні журналісти. Роками повертався з роботи і ночами бачив у вікнах ці голубі вогники телевізійних екранів. Я знав, у яку пропасть ведуть їх господарів небезпечно улесливі ці голоси. В Америці мало хто дивиться телевізор, хіба діти мультфільми. Погасли екрани у вікнах і в нас. Маса людей розтворилася по закордонах, інші — не вірять, а може, все зрозуміли. Війна, апогей глобальних маніпуляцій. А Америка, що? Америка абсолютно довершена, Польща всього лише слаба її тінь.
Тут міста, де ми жили і через які проїжджали, суцільні парки, доглянуті простори, бездоганно покошені й прибрані. З того часу, як доплив сюди перший ірландець і кинув свого капелюха, позначивши цим скільки землі його, минули століття. Двісті років Америка не знала війни на своїй території, вона розвивається і примножує набуте від покоління до покоління. Але в Америки своя порохова бочка і конспірологічний прогноз, як будуть тікати всі звідси, чув, як не дивно, і тут.