І раптом Василь, осяяний якоюсь ідеєю, спитав у напарника:
— А що, на Гальці світ клином зійшовся?
— До чого це ти? — витріщився на нього Сашко.
— А до того, що в нашому селі ще два приймальних пункти є. Давай нашу залізяку відвеземо Петрові, який за балкою живе, або Ількові, що біля школи.
— О! – підняв угору пальця Сашко. — Ну, в тебе й голова! Молодець!
— Сам знаю! — поважно відказав на те Василь.
...Дід Кузьма боязко підійшов з вулиці до свого паркану, з острахом поглядаючи на снаряд, обережно відчинив хвіртку й, ледь дихаючи, попрямував через двір до будинку. І вже аж зачинивши хатні двері, полегшено зітхнув. Чекати на "спеціалістів по бонбах", як він їх про себе назвав, вирішив у хаті. Все-таки безпечніше. Якщо, не дай Бог, рвоне клята бонба, то осколки тут його не дістануть.
Не підозрюючи, що через їхню "залізяку" розгортається ціла детективна історія, Василь та Сашко прибули зі своїм візком до паркану діда Кузьми. Наділи на снаряд цупкий паперовий мішок – не для того, щоб замаскувати "залізяку", а щоб вона не дуже скреготіла, ковзаючи по металевому коритцю візка. Добряче помучившись, кинули вантаж до свого нехитрого транспорту й потягли, виписуючи криву траєкторію по дорозі. Невдовзі повернули до балки.
А в цей час з іншого боку на вулицю заїхали два автомобілі. Попереду міліцейський, за ним – спецавтомобіль МНС з бригадою саперів. Напитавши у перехожого, де саме хата Кузьми Григоровича, приїжджі зупинили транспорт метрів за сто, а двоє з них пішли за вказаною адресою. Оскільки нічого схожого на вибуховий предмет біля двору не було, еменесівці почали вигукувати господаря.
Дід Кузьма відчинив двері й, побачивши людей у формі, зрозумів: спеціалісти прибули. Він сам себе так уже в думках нажахав тією "бонбою", що виходити з хати боявся. Тому гукнув з порога, показуючи рукою:
— Отамо, за парканом бонба!
— Нема тут нічого! — почув у відповідь.
— Та ви що, смієтесь? — дід, повагавшись, ступив за поріг і подибав до воріт. Не побачивши снаряда, Кузьма розвів руками і заговорив не так до приїжджих, як сам до себе:
— Як же так? Ось тутички ж стояла бонба. Куди ж вона поділася? Чи крізь землю провалилася...
До двору підійшов уже цілий гурт незнайомих людей. Один з них у військовій формі, видно, старший суворо звернувся до Кузьми:
— Ну, що, діду, будемо складати протокол про фальшивий виклик, чи як?
— Та ви що, бог з вами! Та вона ось отуточки ж, вона... — дід розгублено бурмотів, показуючи на місце, де, за його словами, був снаряд.
— Товаришу підполковник, — озвався молодий сапер, який досліджував вказане господарем місце, — тут свіжі сліди від якогось візка. Ведуть в ту сторону, — показав рукою в напрямку балки.
— О, хтось бонбу поцупив, чи що? — з надією запитав Кузьма.
— Зараз розберемося! Куди веде ця дорога?
— Через балочку на той край села.
— Ану, хлопці, — звернувся старший до двох саперів, — мотніться з міліцією, розвідайте що й до чого. Та обережно ж там! А ми тут з дідом поговоримо...
Міліцейський газик наздогнав "металістів" уже за балкою. Вони саме завертали з дороги у вузеньку вулицю.
— Бог на поміч! — озвався до хлопців майор міліції, виходячи з автомобіля. – Що везете?
— А що таке? — набурмосився Василь. — Металобрухт веземо.
— Можна подивитися?
— А що на нього дивитися: залізяка, як залізяка.
З автомобіля вийшли двоє саперів. Один з них підійшов до візка з явним наміром подивитися, що знаходиться в паперовому мішку. Сашко байдуже тримав ручку возика, а Василь реагував нервово. Він сердито сопів, поглядаючи на небажаних конкурентів, які замахнулися на їхню здобич. А потім нецензурно вилаявся й, гукнувши "Та задрали нас цією залізякою!", нагнувся й обома руками різко смиконув угору мішок. Снаряд випав і важко покотився під міліцейський газик.
"Конкуренти" кинулися врозтіч й заховалися від можливого вибуху на безпечній відстані. Майор зі схованки щось тривожно кричав "металістам", але ті зовсім не зважали на його попередження. Ще трохи постояли біля "залізяки", і, чортихаючись, потягли порожній візок дорогою.
...Небезпечне місце, як і передбачає відповідна інструкція, було оточене нарядами міліції. Місцевих мешканців евакуювали з найближчих будинків, а також з осель, що знаходилися на маршруті майбутнього транспортування снаряду. Чималий клопіт виник у саперів: попомучились вони, поки вийняли снаряд з-під автомобіля. Але, зрештою, все було зроблено й смертоносну знахідку таки благополучно доправили на полігон.
Пізніше ходили балачки, що коли "бонбу" знешкоджували, то вона бабахнула так, що яма після вибуху була чи то шість, чи то вісім метрів у діаметрі. Можна тільки здогадуватись, якої біди могла наробити вона, якби, не дай Боже, це сталося в селі.
Галина після всього, що сталося, металобрухт у мішках більше не приймає. Хіба що, всякий дріб'язок. Але перед тим обов'язково перевірить, які саме там залізяки. Сашка й Василя, з легкої руки діда Кузьми, в селі дражнять терористами. А сам дід ходить у героях. За виявлену пильність він отримав грамоту від обласного управління МНС.