І сіяла та висаджувала на городі всеньке тільки тоді, коли сонце, на її думку, горнулося до землі. Бо знала, як посадиш в інші дні, то не зійде або зогниє на корені.
Для Насті схід сонця — то диво. І тільки вона могла помічати в ньому переміни: коли воно сміється на небі, і коли сумує.
Уже перед самою війною, як її чоловік порався біля бджіл, вона озвалася: " Павле, ось глянь на сонце!" Той підвів голову, глянув на схід, але там так нічого й не помітив. А Настя дивилася, і з очей капали сльози. " Ти чого?" – здивувався. "Сонце плаче... Якесь лихо буде..."— мовила тихо і пішла в хату.
І тепер побачила в ньому той самий образ, що й перед війною. "Може, з корівкою що сталося?" – спалахнула думка. І на душі озвалася тривога.
Все ще важко дихаючи, бо бігла всю дорогу, зайшла в гущавину, прислухалася, але нічого не чула, крім власного серця. Воно гупало в її грудях, як важкий молот. До втоми додавався страх. На перший погляд, тихо і якось сумно було в лісі. Між старезних вільх, у густих заростях червоної бузини і малини блукало кілька десятків корів, яких переховували вільшанці тут від німців. Ніхто ними не опікувався ні вдень, ні вночі, тільки інколи приходили сюди жінки і здоювали молоко на землю, щоб не перегоріло.
Ступила кілька кроків. Майже поруч побачила корову сусідки, яка стояла побіля вільхи і дивилася на неї розгубленими очима. Озвалася, підійшла ближче і, погладивши під шиєю, почала доїти. Нараз зовсім недалеко пролунав постріл, потім ще два. Ліс сколихнувся, прошумів тривожно і завмер в очікуванні. Настя підхопилася, уклякла, постояла кілька хвилин, прислухаючись, — довкола було тихо. Тоді кинулася йти до іншої корови і, спіткнувшись об сухе паліччя, впала. Молоко з дійнички вихлюпнулося, розтеклося у траві. " Так розбрелися по лісу! Чи знайду я свою?" – задосадувала. І, не дивлячись на біль у коліні, підхопилася. Розслаблятися не було коли. Душа рвалася додому, бо лишила дітей без нагляду. Замкнула на ключ, але ж розуміла, що коли прокинуться, то сидіти в хаті не будуть. Вчора вона цілий день не випускала їх надвір. Бо німці, побиті партизанами, сунули через село лавиною. Обличчя перелякані і злі. До темна не вщухав гул і ґвалт на вулиці. А потім зникли, наче їх корова язиком злизала.
" Добре, якщо всі покинули село. А коли ні?" – закрадався страх. Вона вже здоїла кілька сусідських корів прямо на землю, шукала своєї, але натрапити на неї ніяк не могла. Забрела у гущавину, у самі хащі, покликала: " Лиска, Лиска!" Але корови не було видно." Де вона запропастилася? Таки щось сталося...?" – вкотре підступилася думка. На мить уявила невеселе сонце, яке щойно бачила на сході – і серце затремтіло.
Хотіла ще далі пройти лісом, ген аж під Слободу, та нараз спинилася від раптового вибуху, що пролунав десь під селом. "Знову німці!" – пройняв її жах. Якусь мить стояла розгублена, не знала, що їй робити: додоювати корів чи повертатися в село? Та черговий вибух і кулеметна тріскотня розвіяли всі її вагання — подалася поспіхом з лісу.
Йшла навпростець, обдираючи голі литки до крові об сухе галуззя. Коли опинилася на узліссі, то підступилася до пагорба, що здіймався над Кричалкою, і хутко здерлася на його вершину, щоб глянути на село. В небі над Вільшанами спалахували якісь дивні вогні і миттєво згасали, праворуч, вбік Мартоновщини, де ткалася рожева імла, пролунало кілька пострілів. Нараз Насті вчувся знайомий свист, і відразу два снаряди розірвалися прямо в центрі села. Завирував густий дим, полум'я охопило кілька хат.
Настя побігла лугом, не відчуваючи під собою ніг. Такою розгубленою до розпачу жінка за ці два роки окупації жодного разу не була. Навіть тоді, коли Павло прощався з нею, йдучи на фронт. Інтуїтивно відчула, що горить її хата. "Боже, Боже, що мені робити!?" — рвалося серце на частини. Пересохлі її вуста жебоніли молитву за молитвою. Вона просила Бога, Матір Божу і всіх святих відвернути те страшне лихо, що вже дивилося їй в очі.
Уже бігла надмір своїх сил, уже задихалася, обливалася потом, голова горіла, серце в грудях задихалося. Відчувала, що ось-ось втратить свідомість, однак не спинялася. Стежки в лузі не бачила, навіть не відчувала її – летіла навмання через болітця та рудки, плутаючись часом між купин та сухої осоки. До села вже – як рукою подати. Сумнівів у жінки не було – горіла її хата. Під широкою кроною дуба паленіла заграва. Там вибухало раз – по –раз полум"я, і язики його пронизували густий чорний дим, що здіймався високо в небо, огортав вранішнє, зовсім безпомічне сонце. Настя бачила, як те полум"я шаленіло, розросталося на весь куток, гарячими хвилями котилося прямо на неї. Уже відчувала те полум"я в очах, всередині – наче горіла сама в ньому. Жах скував їй груди. Від думки, що діти зосталися в хаті, і їй несила будь – що змінити, в голові потьмарилося, і вона впала... З дійнички, яку весь час тримала при собі, вилилося біля ніг молоко на стежку. Хотіла відразу підвестися, але не змогла. Навалилося на неї щось надто важке, в очах зблиснув золотий усміх сонця і згас. Тіло зробилося кволе, земля гойднулась – і Настя ніби кудись попливла... І враз перед нею постав Павло. Уява вихопила ту мить з пам'яті двохрічної давнини, коли він ішов на фронт...
Довгою вервечкою тягнуться підводи за село. Павло іде поруч воза: вимальовується смугле обличчя, сірий картуз, карі очі, в яких застиг тугий смуток. Такий, як його Настя бачила в останнє. Ось уже крайня хата, він зупиняється, підхоплює Славка, цілує в чоло тричі і ставить на землю. В якомусь пориві обіймає її, Настю. Вона тулиться до грудей, тремтить вся. Гарячі сльози заливають обличчя, у серці невимовний біль – не може мовити й слова. Павло поспіхом цілує її мокрі очі, розчулені вуста, коси. " Мені пора... "Бережи дітей..." – чує його голос. В грудях щось обривається. І дзвін – як зойк. Його звук розпливається, відлунює десь у грудях. В холодній задумі пливуть дерева, імлистий простір розмиває тінь чоловічої постаті. Пече доторк Павлових губ, сумний погляд в пітьмі. Раптом перед очима засвічується велике зарево, і бачиться на ньому образ Божої Матері, яка веде трійко її діток через полум'я сонця. А вслід ступає Хотина...
— Хотино, Хотино!.. гукає Настя, а голосу нема. То тільки озивається її серце.
Нараз ніби прокидається від сну. Жахливі думки про дітей спалахують миттєво і кидають її в розпач. Дивний вихор підхоплює жінку на ноги: очі проймає червоний жах. Значить не помилилася...Горить її хата... Але вона тепер має силу, і буде бігти до кінця. Навіть не чує, як б'ється серце, ніякої втоми. Дух збурює її тіло. Нічого не бачить, крім полум'я. Чує, як гоготить воно в скронях, озивається нестерпною розпукою в серці. Награється перед нею, палить обличчя. Здається горить увесь світ. Тільки б встигнути... Тільки б... До села так близько. Ось уже і Сажалка, вода чорна в ній. Стежечка знов загубилася. Кущі та пеньки. О, Боже! Він не залишить її в самоті. Ще трохи – і добіжить, знищить те полум'я, розвіє чорний дим, що звівся, як чорний ворон над її оселею, затьмарив всеньке село, заткав голубе небо і сонце. Вона накриє те полум'я собою, щоб більше не бачити його ніколи...
Ось воно простягає свої вогняні руки в небо, розпускає червоні коси над Вільшаною, стелеться сивиною в садах. Воно живе, те полум'я. Уже видно, як дихає своїми гарячими легенями, несамовито росте, шириться і забирає з собою в небуття все довкола – убогі хатки, дерева і перелякані людські голоси...