І я мусив розповідати далі.
Десять років Петро Коншин працював у ломбарді. Увечері із Сусідом сідав у тамбур, а ранком, коли збиралися співробітники і зривали з дверей сургучні печатки, йшов додому.
Мабуть, не дуже солодко жилося цій одинокій людині в своїй маленькій кімнатці. В невеликому коридорчику біля дверей лежав шматок постілки для Сусіда. Але пес не любив того темного закутка, як не терпів самоти. І, мабуть, саме тому ні на крок не відступав од свого хазяїна. Петро Коншин читав газету, а Сусід або дрімав біля його ніг, або поважно никав сюди-туди по кімнаті. Чи, зупинившись, насторожував вухо і слухав, як на кухні побрязкують посудом. Ішов Петро Коншин в крамницю, і Сусід з ним. Треба-було на базар, Сусід обов'язково супроводжував. Лиш виходити на кухню йому категорично заборонялося. Але оскільки Петро Коншин куховарив не більше одного разу на день, це біда теж невелика. Тим паче, що сусідки часто випроваджували з кухні й самого Коншина.
— Чого вам, Петре Єлисеєвичу, стояти біля плити. Ми для вас ось зваримо обід, напечемо млинців. Ідіть собі...
Так і жили.
Будинок, в якому Коншин мешкав із сім'єю до війни, скоро відбудували, заселили новими пожильцями. На балконі, де колись стояв зелений голубник, молода хазяйка з дівчинкою-підлітком посадили у ящики виноград. Він густо поплівся на дротиках, і балкон тепер став наче ластів'яче гніздо. Інколи, проходячи повз будинок, Коншин чув звідти веселі голоси. В такі хвилини робилося надто важко на душі. Боляче починав різати пояс протеза, і Коншин міцніше стискав у руці палицю.
Говорять, що скрипуча верба довго живе. Петро Коншин не був схожим на неї. Скоріше він як граб. Це дерево не гнеться під натиском бурі, щоб потім, коли все вщухне, знову піднятися. Ні, ніколи! Він або стоїть непорушно та рівно, або раптом ламається, притому біля самісінького кореня.
Помер Коншин зовсім несподівано, навіть не хворіючи. Співробітники, знайомі, сусіди з достоїнством поховали героя війни. На чорні подушечки прикололи ордени та медалі. Біля узголів'я поставили обтягнутий крепом його портрет.
Потім до будинку під'їхав великий білий автобус. Труну поставили посередині, з боків сіли люди.
Коли вражений і пригнічений всім, що трапилося, Сусід хотів і собі вскочити в автобус, перед його носом зачинили двері.
В автобусі щось загуло, з-під коліс вирвалася голуба хмарина, машина здригнулася і рушила з місця. Сусід, ковтаючи їдкий дим, що різав і забивав дихання, побіг слідом. Автобус раз по раз затримували біля світлофорів, і Сусід до самого кладовища не відставав від нього.
Біля ями говорили промови. Коншин заслужив їх, це була справді чесна, світла людина. Потім всі розійшлися. На міському кладовищі стало на одну могилку більше. Але свіжого пагорка землі не видно було, він увесь ховався в квітках та вінках.
— Ось і все... — сказав я своєму малому слухачеві.
— Ні, не все,— прошептав Вітя. — А як же Сусід?
І я змушений був розповісти хлопцеві про Сусіда.
Разом з людьми він з кладовища додому не пішов. Коли натовп розійшовся, Сусід довго ходив навколо, принюхувався до слідів ніг на свіжій землі, намагаючись учути серед них із знайомим запахом дубленої шкіри та заржавілого заліза. Але в ніздрі били тільки пахощі соснової хвої, квітів і ще чогось невловимого.
На ніч Сусід заліз у пустий старий склеп, що був майже поруч з могилою Коншина. Там і залишився жити.
— Ось тепер уже й усе,— сказав я. — Що трапилося потім із Сусідом,— не знаю...
Вітя мовчки дивився в одну точку на ріжку мого стола. Потім крізь зітхання сказав:
— ,Жаль...
Між його біластих брів лежала напружена зморшка.
Я, признатися, пожалкував, що засмутив своєю невеселою розповіддю малюка.
Але потім подумав: а може, хай наші хлоп'ята якпораніше узнають, що світ виповнений не тільки радістю, але й горем, що в житті бувають не лише перемоги, але й поразки. Одне слово, хай знають усе, що значить — війна, щоб згодом сіра шинель не здалася їм надто мулькою, коли вони самі боротимуться за перемогу світла й радості на землі.