Лише Місько Тимчишин, баламут і бригадний гостряк, запитав із-за муру.
— Туди?..
І обвів рукою поза шию.
— Давай-давай…
Через село ішов Іван не поспішаючи, не кваплячись, все сподіваючись, що хтось знайдеться, хто відмовить від дурного задуму. А коли вже вийшов на луги, то пришвидшив крок, а там і взагалі побіг. Стрімкі потоки повідали світові, що прийшла весна, пора пробудження й розмаю. Але не бачив цього Іван, він біг й не чув ніг під собою. Високою горою кинулася навздогін йому зграйка маленьких бахурців. Вони маленькі були на горі, а він маленьким був внизу, так і бігли наввипередки, він і вони. Але сили були нерівні, зграйка відстала, а згодом Івана і взагалі поглинув ліс.
— Іван повісився…
Приніс страшну хтось звістку, і вона осоругою лягла на село. Повернувся Іван тижнів так через три, чи чотири, вже після Зелених свят. Через потоки, що захлиналися радістю, Іван повернувся, але не до села. З лісу прямо пішов до Жонки і, не ховаючись, взяв за руку і повів до сусіднього села, звідки на ту пору вже ходили рейсові автобуси. Вони виїхали на Східні, куди багато хто вже їздив на сезон. Тієї днини село втратило до них інтерес і не згадувало ні Жонку, ні Івана. Ще часом розповідали, що дуже плакали її діти, коли Жонка їх покидала. Плакала й Жонка, але вона вибрала цей шлях за Іваном і дороги назад не було.
А через рік, і також на Великдень, Жонку везли зі Східних. Коли машина з труною зупинилася при в'їзді до села, першими до неї кинулись Жончині діти.
— Матусечко! А ви писали нам, що вже приїдете на Великдень, та й більше не поїдете…
— Гляньте на нас, матусенько, як ми підросли за цю зиму, а ви все так чекали, коли ми станемо для вас підмогою…
— А ми вуставочки вишивали всю зиму на цей Великдень, а тепер будемо ходити всі в чорному...
Жонка очей не відкрила, лише припідняті її губи ніби творили усміх, так, ніби зраділа, що ось знову вона разом з дітьми. Жінки стояли довкола і плакали. Плакав і Іван. Він сидів біля труни, тримав Жонку за руку, як тримав її, коли йшли з села, і обличчям котилися сльози. Як виходили з цвинтаря, то говорили жінки кожна своєї. Стара баба Варвара, що поволі за плином років виходила з розуму, переконувала, що з них, Івана і Жонки, вийшла була б гарна пара, як би стрілись вони коли парубочили і дівували. В них й імена одинакові, твердила баба Варвара, Джонка по-американськи якби наша Іванка. Іван та Іванка. Жінки і не знали, чи вірити в легенди баби Варвари, але яке це вже мало значення, їх імена. Жінки знали своє, ніщо на землі не проходить безслідно, і платити треба за все, і за любов, і за непросту жіночу долю. Треба платити, знали жінки.
— А він ще трохи походить поміж людьми, та й повернеться до своїх…
Казали жінки.
— А цих сиріток, страшно і подумати, які гіркі часи чекають…