А що, думаю, сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, а дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме, варитиме… Пізно прийду — не помилує, і раніш прийду — не помилує, то нехай вже прийду пізно.
Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, — у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:
— Гірко, бісику?
А він знов:
— І-і-і!
— А хіба ви вчора народились, — кажу, — не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, КИНЬТЕ ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа — колись і виясниться.
— Не виясниться! — каже.
— Чому так? Нема, — доводжу, — не переходячого на Божому світі, нема повсічасного, навічного — або перейде, або привикнеш. Он, славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.
— Що те ваше пекло? — сумує. — Що та ваша кип’яча смола! Жарти…
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
— Та ваша пекельна смола — ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!
Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились.
А я йому:
— Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернинку поколе та й реве до Бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.
Аж підскочив:
— Які?
— А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу поживити…
Махнув лапкою, ніби: "нікчемні твої ліки!" Та й буркнув:
— І не такої вона мені завдавала!
Наче мене у тім’я стукнуло: "вона!"
— Що ж то за "вона"? — питаю.
— Жінка. За жінкою пропадаю! — признається.
— Еге! се вже непереливки! — Згадалося, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…
— Жінка? — перепитую.
— Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
— Оце, — кажу, — щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.
— Як ваша Гапка? — всміхнувсь, та так, наче вкусив.
(Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)
— Що та моя Гапка, — кажу, — як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
— Хвастик з вас! — і знов всміхається. — А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться).
— Що ж, — згоджуюся, — може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
— Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, — тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона — там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся — не надивлюся, не наговорюся… Ой, та й година ж була! Як згадаю, то аж…
Та й умився сльозами.
— Самий мед? — питаю.
— Мед! — плаче. — Мед! Ой, мед! Такий… такий… мед… такий…
— Та годі вже, — впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світа сонця той мед смакуватиме у споминку). — Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
— Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? — соромлю його. — І сорому не має!
— А я ж їй годив! — плаче. — А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
— Як-то, — питаю, — ви на своїй шиї її возили? Як-то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать — чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою, та й знов розказує:
— Забажала вона, — розказує, — світа провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…
Вона ще каже, а я вже долі лежу й шию наставив: "Сідай, моє золото, мостись, моє серце"… І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. "Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько"! Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька…
Та знов у плач.
— Що ж вона? — питаю.
— Розгнівалась. "Зателепа!" — гнівається. — "Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!"
Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.
— А ви ж що їй на те?
— Я прошу: серце, вибач мені…
— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — "Вибач, серце!" Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!
— Як свою Гапку?
Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…
— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй "вибач, серце", а вона?
— Одвертається та кепкує: "Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки". А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав, та благаючи й кажу: рад би для тебе надвоє перерваться. А вона тоді: "Ану, перервись надвоє!" Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.
— Вжахнулась? — питаю.
— Не вжахнулась! — зітха важенько. — "Оце і всього того дива?" — кепкує. — "Що-то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!" Я зараз начетверо…
— Вдовольнили кралю?
— Не вдовольнив… "Чому, каже, не навосьмеро?"…
— Ви навосьмеро?
— Я навосьмеро…
— Догодили-таки?
— Подивилась й зморщила носок… "Що-то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться"… Пішла і… заспівала…
Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.
Посиділи мовчки, — він, смакуючи своє лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, Боже! що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в очі, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестиянська? Хрестьянин, хвалить Бога, не пекельного роду, не приділено йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався, та, трохи позітхавши, почав всміхатись: не всі дома — всміхаюсь, у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторені дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика…
А бісик як гримне на мене:
— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!
Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядком, — та й на його:
— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?
— Бо хвастик з тебе! Хвастик! хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.
— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони і стриміли…
І таки б я його повчив, так не охота, бачте, поганитись…
— Зажди, — кажу, — зажди — дам я тобі…
І не чує, так розпалився, та все:
— Хвастику! хвастику!
— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із твоєю гаспидською жінкою. ЯКЕ НАВАРИВ, ТАКЕ Й ПОЖИВАЙ: не буде тобі від мене ніякої ради ані поради.
— Давай раду! — верещить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.
До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сикається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: нехай тобі (нібито мені) до віку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: "Гапуню, серце! Гапуню, рибко"…
"А бодай ти скис!" — думаю, а тим часом потрохи все далі та далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?… Та й кажу:
— Не дурно, — кажу, — в нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його голодного або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?., за мою добрість?…
Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.
— Га! ізраднику! втікать!
Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.
Як він заскавучить, як заскиглить, Боже мій! світе мій! І тудою звивається, і сюдою — хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…
Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і в гору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.
А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: нехай, думаю, турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться — а заспівають півні, нечиста сила слизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…
Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені.