– усміхнулася Дзвінка.
– А от візьмемо й не скажемо – нехай кортить!
Але Дзвінка добре знала своїх подруг, а тому терпеливо чекала на нове ім'я. Першою, як завжди, не втерпіла Інна.
– Ну чого тут завивати в папірці. – мовила голосно. – Це вихователька Сніжана Андріївна.
– Та, що недавно вийшла з декрету. А, нічогенька…
– Звичайна. – сердито Зоя. – Хіба цицьки має великі й дупу широку, а так як усі…
– Вона гарно вдягається… – це Інна.
– Гарно, бо чоловік при грошах.
– Ну й пліткарки ж ви… – не стрималася Дзвінка. – Дарма, що вчительки…
– Ми жінка, – трохи образливо надула губи Зоя. – Звичайні жінки, а ти, мабуть, уже й забула, як це нею бути…
– Забула… – зітнула Дзвінка.
– Дівчата, – примирливо Інна, – не сваріться. Краще подумаймо, де святкуватимемо останній дзвоник.
Нова, підказана Інною, тема для розмови заспокоїла вчительок. Вибір кафе Дзвінка цілком довірила подругам, через те, що на його пошуки вона не мала ні часу, ні бажання. Їй було однаково, де випити келих вина, з'їсти якийсь салат і трохи поскакати під голосну музику.
Дзвінка піднімалася сходами на третій поверх у бібліотеку: ноги не слухалися, в голові шуміло, очі склеювалися. Треба поспати… Треба… А ще – треба провести два уроки, класні збори, якось стулити доповідь…
Врешті Дзвінка зупинилася перепочити, вперлася плечима в холодну, кавового кольору стіну, зусиллям волі стягувала рештки своїх фізичних сил. Зверху-вниз, вправно махаючи шваброю, мила сходи прибиральниця Надя. Порівнявшись із вчителькою, вона тихо привіталась і зразу ж відвернулася в другий бік. Та все ж Дзвінка встигла вловити легкий запах випитої вчора горілки й помітити невміло замаскований під оком синець. Хм, і так люди живуть… А що?.. Аби було їм добре, аби ладили самі з собою. Дружба із своїм внутрішнім "я" – ось, що найважливіше!..
Аж ось і бібліотека. Невеличкий читальний зал, тиша і особливий книжковий запах. Дзвінка любить тут бувати. Вона навіть не раз думала, що якби не стала вчителем, то могла б обрати собі професію бібліотекаря. А що? Хоч і платня менша, зате робота спокійніша.
Цього разу, щоб Дзвінці зовсім ніхто не заважав, Ніна посадила її за столом у фонді. Відтак, напоїла смачним із цілющим бальзамом чаєм, пригостила домашніми пирогами. І чи то від бальзаму, а чи від випитого гарячого чаю, Дзвінка відчула себе краще. Зашаруділа газетами.
На стелажах, розставлені згідно бібліотечно-бібліографічної класифікації та авторського знаку, стоять надруковані й зодягнуті у верхній одяг-обкладинки, чиїсь думки-книжки. Стоять і терпляче чекають своєї черги – коли будуть видані читачеві.
Дзвінка ковзає поглядом по книгах, відчує, як важчають повіки, хилиться на стіл голова, і… вона засинає.
Я зовсім не пам'ятаю свою маму, вона померла коли мені виповнилося три рочки. З раннього дитинства поруч зі мною завжди – тато. Він мені і за маму, і за брата, і за подружку. Із його розповідей знаю, що мама була доброю і мала такі ж великі синьо-волошкові очі як і я.
Ми жили з татом у місті, на приватній квартирі. Але всі канікули та вихідні я проводила на селі, в тітки Ганни, разом із сестрою Ксенею. Удвох нам завжди було весело й цікаво. Батьки нас не надто опікали, і ми цілими днями бавилися та пізнавали світ.
Бувало, прокинешся вранці, а сонце вже витанцьовує в шибках, усміхається, кличе надвір.
На столі, зазвичай, стоять два кухлі свіжого молока, і лежать дві скибки білого хліба. Сьорбнеш трохи молока і робиться смішно, бо в тебе і в сестри під носом "виросли" вуса. Береш не дуже свіжу скибку, – до кооперативи хліб завозили нечасто, – ламаєш невеличкими кусочками, кришиш у молоко. Хліб розмокає, розлазиться, розростається, заповнює весь кухоль. Краєм ложки зачерпуєш місиво, кладеш до рота і смакуєш…
Кращий сніданок годі й придумати.
Р. 2
Будильник затарабанив рівно о сьомій. Чомусь сьогодні його деренчання було надто голосним і дратівливо-болісним, наче звук електродрилі, що настирно вкручує шурупа тобі в скроню.
Різким натиском долоні Дзвінка обірвала надокучливе дзеленчання, протяжно позіхнула, повернулася на другий бік, та вже не спалося. Очі ще заплющені, тіло в напівдрімоті, але мозок уже прокинувся і він наказує вставати, щоб не спізнитися на роботу, адже сьогодні середа, і в неї перший урок.
Та й лежати довше означало вдихати горілчані випари зі Степанового розтуленого рота, слухати його сап і, мовлені крізь сон, нерозбірливі уривки фраз чи слів.
Присутність свого законного чоловіка-пияка Дзвінка мусила терпіти, бо немала куди піти. Вони мешкали в одній квартирі, спали в одній кімнаті, на одному ліжку, хоча й під різними ковдрами.
Велика стрілка годинника вже вкотре пробігала задане коло, показуючи чверть на восьму. Дзвінка різко підвелася, вскочила в тапки, пішла в туалет. Звідти метнулася на кухню, поставила чайник, гукнула в кімнату до сина Сашка, щоб прокидався і збирався до школи, а тоді – у ванну: вмитися й зачесатися.
Поки готувала канапки для себе й сина, наливала в чашки зелений чай, кілька разів випадково наступила й копнула кота Мурзика, що з голодним вереском плутався під ногами.
Нарешті метушня на кухні стихла. Дзвінка з Сашком сіли за стіл, снідали. Мурзик, смачно плямкаючи біля своєї миски, ласував шматочками риби. Так минуло яких хвилин п'ять-десять, потім поспіх продовжився. Син попросив знайти чисті шкарпетки, підписатися за два тижні в щоденнику, гроші на обід і кіно. Знайшла, черкнула ручкою і дала. Відтак одягла плаття, взула туфлі, сяк-так підвела олівцем очі, намазала помадою губи, щепила шпилькою густе, темно-русяве волосся і, вхопивши з вішака теплого светра, вибігла з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Поміж висотними будинками здіймався червоний диск сонця, заповідаючи погожий весняний день. Дзвінка спізнювалася, а тому йшла швидко, майже бігла, наздоганяла й обганяла перехожих. Чималий потік людей здебільшого рухався в напрямку зупинки, всі квапилися: хто на роботу, хто в університет, хто в училище, хто до школи. І так кожного будня, щоранку, незмінно.
Лише два дні на тиждень були для Дзвінки схожими на вранішнє божевілля, коли мала перші уроки з української мови і, коли разом із рухливим натовпом, мусила добиратися на роботу. Її дратували людські обличчя, які щохвилинно змінювалися й миготіли, а також машини, що припарковувалися на тротуарах, або ж раптово виїжджали з бічних вуличок, а ще – сморід спаленого бензину. А найбільше – тиснява й штовханина в маршрутці! Тільки встигла, добігла, впхалася в автобус із потрібним номером, затесалася поміж чиїсь плечі й животи, вчепилася рукою за сидіння, як уже хтось штовхає під бік і просить передати дві гривні за проїзд. Передавання грошей від пасажирів до водія і здачі від водія до пасажирів, повторюється кілька разів: туди-сюди, туди-сюди. На якусь хвилю в автобусі робиться тихо, чутно лише гул мотора та гомін неголосних балачок. Аж незабаром зупинка. У салоні знову рух: встають, сідають, міняються місцями... Тиснява щільнішає, лікті гострішають, люди дратуються. Хтось гукає: "Обережніше, не ходіть по ногах!" Йому відповідають: "Як така велика цяця – то їздіть на таксі!" Якийсь школяр, із рюкзаком за плечима, пробирається до дверей, і ти відчуєш, як у спину впиваються гострі кути його книжок, а застібки від замка плутаються у твоєму волоссі, відхиляєшся вбік, гнешся все нижче й нижче і вже майже лежиш на руках у якогось дядька. Вибачаєшся, та він сидить собі спокійненько і лише посміхається. А товста бабета, що примостилась біля нього під вікном, мабуть, його жінка, каже, голосом праведниці: "То ж тримайтеся трохи!.." А за що триматися?.. За повітря?..
Такої двадцятихвилинної поїздки достатньо, аби знервуватися, пом'яти поділ плаття, порвати колготи чи загубити ґудзика. Добре, що таких днів лише два на тиждень. Добре…
Дратування через дрібниці Дзвінка приписувала своїм недоспаним ночам і, частенько, як це радили подруги, пила валер'янку. Трохи допомагало. Та все ж відчувала, що десь глибоко-глибоко всередині визріває, немов чиряк, внутрішній бунт, який от-от має "прорвати." Хоч би як майстерно не маскувала своє невдоволення та останнім часом воно з'являлося щораз частіше й частіше. І не було на те ніякої ради.
Після закінчення інституту, й впродовж багатьох років, вчительська робота в школі їй подобалася. Хотілося навчити учнів грамотно писати, правильно говорити, читати й аналізувати прочитане, думати, а тепер вона помітила, що збайдужіла до дітей, всі уроки відбуває на автоматі й завченому матеріалі. Кудись зник вогник, поділася ініціатива, пропав інтерес. "Старіємо…" – казала Зоя Романівна. "Ти просто перевтомлена…" – співчувала Інна Сергіївна. Дзвінка погоджувалася з подругами, та водночас розуміла, що не лише роки й недосипання причина її апатії, а щось інше. То була втома не лише тіла, а й душі. Втома, яка не проходила навіть від повноцінного сну та довготривалої відпустки. Втома від чоловіка пияка, від намагання і неможливості щось змінити, зрештою, стала втомою від життя. Приреченість і зреченість, небажання, відсутність інтересу, а подекуди й байдужість до всього суєтного, зробили її, ще доволі красиве обличчя, блідим, синьо-волошкові очі, сумними, а гарно викреслені вуста, не скорими до усміху. Лише висока відповідальність і почуття обов'язку змушували її кожного ранку вставати з ліжка, йти на роботу, бути приязною, тримати марку хорошого педагога… А їй лише тридцять сім! Що робити?.. Не знала.
Подружки кликали в кафе, на танці – не хотіла. Радили завести коханця – не могла.
Дзвінка дивувалася, чому її ніщо не зачіпає й не тішить по-справжньому. Вона живе, а наче спить, якось в'яло існує, перетікає з дня в день, ховається в ніч.
Єдине, що рятує її від цілковитого відчаю й депресії, то це прогулянки в парку. Самотою, серед тиші й дерев, поволі бродить, роззирається довкола, наче шукає якусь підказку, пораду. Лише природа заспокоює, дає можливість відновити душевну рівновагу, повертає сили й хіть до праці.
Дзвінка часто ловить себе на думці – все, чим вона живе, що робила колись і робить тепер, усе це – не її. Якесь чуже, несправжнє, ніби позичене в когось. І ось-ось прийде день, настане пора і треба буде його повернути, віддати назад.
Сидячи на нараді, вона блукає думками десь далеко, далеко і зовсім не чує, ані виступу завуча, ані про що говорять учителі.