Це гетьман з функціями "гетьмана України*, влада якого, однак, поширювалась тільки на одну з названих частин України.
Обирали їх теж козаки тієї чи іншої частини України. Дехто називав себе й "гетьманом по обидва боки Дніпра".
Наказний гетьман. Вважаю, що існувало чотири типи наказних гетьманів. Перший — наказний гетьман, що його козацтво обирало на певний час, до виборів справжнього гетьмана. До таких виборів козаки вдавалися найчастіше за екстремальних умов. Другий — наказний гетьман, що його призначав сам гетьман на час походу. Таке ставалось у випадках, коли з якихось причин сам гетьман вести військо в похід не міг. Третій — коли частина козаків не годилася з гетьмануванням законного обранця і висувала свого, вдаючись до цього, як до засобу політичного тиску. Нарешті, за часів входження України до складу Російської імперії "наказними" називали гетьманів, що їх призначав царський уряд поза волею козаків. Хоч у законі мовилось, що уряд мав затверджувати гетьманів, яким довірила булаву козацька рада.
Слід підкреслити, що наказні гетьмани з'являлися в усіх тих випадках, в яких з'являлись і власне гетьмани. Тобто існували наказні гетьмани України, наказні гетьмани повстанської армії, Лівобережної чи Правобережної України тощо.
Гетьман Війська Запорізького (гетьман запорізького козацтва). І самі історики, й люди, що пишуть на історичні теми, на жаль, не завжди розрізняють чини "гетьман України", "гетьман повстанської армії" і... "гетьман Війська Запорізького". А різниця є. Гетьман Війська Запорізького командував тільки запорізькими військами, цебто січовим лицарством, що існувало на Запоріжжі на засадах професійного війська. Одначе влада його поширювалась і на території, підконтрольні Січі, тобто за певних умов він виступав і як головний адміністратор цих країв.
Гетьман реєстрового козацтва. Влада цього гетьмана була чинною тільки щодо козаків, які належали до польського королівського реєстру; чисельність і поіменний склад їх затверджували коронний гетьман Польщі, а відтак — сейм і сам король. Це козацтво фінансувалося польським урядом, тобто озброювалося, опоряджувалося й контролювалося державою.
Гетьман нереєстрового козацтва. Цьому гетьманові випадало командувати городовими козаками, або ж повстанцями, що оголошували себе козаками, й загони їх набували ознак козацтва. Тобто тим воїнством, яке не підлягало ні гетьманові реєстру, ні гетьманові січовиків.
Полковник. Слід розрізняти два типи козацьких полковників. Полковники, що виступали як командири полків та окремих з'єднань, тобто, за європейськими уявленнями, — генералами. Подеколи в західноєвропейських джерелах їх так і називали. І можна лише пошкодувати, що навіть Б. Хмельницький — у той час, коли він уже створив регулярну армію — не ввів генеральського чину. Це іноді заважає нашим сучасникам — як, утім, заважало й сучасникам-європейцям Хмельницького — адекватно оцінювати роль тієї чи іншої постаті, її військово-політичну вагу.
І були полковники, які виконували також функції адміністраторів у полках — тобто в певній адміністративно-територіальній одиниці. За мирного часу такі полковники могли присвячувати себе лише адміністративній справі, проте в разі війни мали обов'язок ставати до зброї на поклик гетьмана (або короля — залежно від періоду та характеру взаємин між козацтвом і Польщею) зі своїм полком. Або кількома полками.
Кошовий отаман. Козацький офіцер, який, по суті, був комендантом Запорізької Січі. За відсутності виборного гетьмана, він також виконував функції адміністратора на підлеглій Січі території. Був командуючим козацького війська.
Наказний отаман. Козацький офіцер, який ставав отаманом на час походу, коли з якихось причин військо не міг вести кошовий отаман. В такому разі наказним його призначав сам кошовий. Траплялося, що кошовий просив козаків самим обрати собі наказного отамана. Виникали й інші ситуації. Наприклад, якщо під час походу кошовий отаман гинув чи діставав тяжке поранення, то козаки обирали собі наказного, а вже після повернення на Січ обирали кошового, залучаючи до цих виборів і те козацтво, що не брало участі в поході, виконуючи функції гарнізону Січі.
Були ще також городові отамани, що виконували функції міських та селищних адміністраторів, а ще — сотники та курінні отамани (тобто отамани, що командували куренями — чимось середнім між сучасними ротою та батальйоном). Однак офіцерів цього рангу торкатися ми поки що не будемо. Що ж до перших козацьких командирів, таких, як Предслав Лянцкоронський чи Остафій Дашкевич, то одні дослідники називають їх гетьманами, інші — отаманами чи просто ватажками. На мій погляд, є всі підстави називати їх гетьманами.
В есе я це доводитиму. До того ж, погодьтеся, називати "отаманами" князів Вишневецького, Острозького, Глинського просто недоречно.
Ще кілька зауважень. У козацькому та повстанському війську офіцерів називали старшиною. Зустрічається цей термін і в моїх есе, хоч подеколи, особливо в розповідях про реєстрове козацтво, доводиться вживати й термін "офіцери". Зрештою, сотник, полковник — офіцерські звання. В зарубіжних дослідженнях, наприклад, у французьких виданнях, Б. Хмельницького нерідко називали генералом. Втім, не будемо полемізувати з цього приводу, краще з'ясуймо, які існували старшинські звання (чини) та посади.
Вони поділялися на головних, або генеральних, старшин, і на полкових, сотенних. Коротко оглянемо цей старшинський реєстр, пояснюючи значення чинів та посад мовою, зрозумілою нашим сучасникам.
Генеральний осавул (генеральний ад'ютант). З погляду сучасника, це генерал чи полковник, який відповідає у війську за дотримання законності й порядку. Інспектує військові частини. їх ще називали "військовими осавулами".
Генеральний хорунжий. Задумувалася ця військова посада для старшин, які мали оберігати військові прапори (хоругви). У реальному житті генеральний хорунжий може сприйматися нами як офіцер генштабу, що наділений комендантськими функціями, бере участь у військових радах.
Генеральний бунчужний. Бунчук — один зі знаків гетьманського маєстату у формі древка з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисав кінський хвіст. Отож, за задумом козацьких першозасновників, генеральний бунчужний — офіцер штабу, що персонально відповідає за збереження цього знака, а також виконує особливі доручення гетьмана.
Генеральний обозний. Сучасною "армійською мовою" цей термін можна пояснити так: заступник командуючого з артилерії, начальник артилерії армії. Та оскільки артилерію возили на возах, в обозі, то генеральний обозний командував й обозом; мав також обов'язок закладати табори.
Генеральний писар. Начальник канцелярії гетьмана. Воєнної доби функції цього представника старшини дуже нагадують функції сучасного начальника штабу.
Генеральний суддя. Особливих пояснень ця посада не потребує. Суддя — воно-таки суддя.
Генеральний скарбник (або підскарбій). Штабний офіцер, який відав усіма фінансами армії, гетьманату. Виконував, як ми б сказали тепер, функції міністра фінансів.
Відповідно існували: полковий осавул, полковий хорунжий, полковий обозний...
До речі, щодо судочинства та ставлення українців до суду і законів. У своїй праці "Літопис Малоросії або Історія козаків-запорожців" французький історик Жан-Бенуа Шерер (XVIII століття) занотовує цікаве спостереження; "Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в невзгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно ідуть тим самим возом, п'ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен подає свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання".
Чи не правда, такий законопослух предків гідний нашого наслідування?
Вже коли ці есе публікувалися в пресі, надійшло чимало прохань від читачів і телеглядачів щодо того, щоб визначити роди козацтва. Подаю таке визначення. Отже, в різні часи в Україні існували:
Січове козацтво. Це козацтво, яке формувалося на Січі. То були професійні воїни-лицарі, переважна більшість яких не мала ні маєтності, ні родин, і все своє зріле життя по-чернечому присвячувала служінню козацькому товариству та Україні.
Городове козацтво. Основу його складали козаки, що жили в містах і селах України, мали сім'ї та господарство, але були приписані до козацьких сотень і полків, в які, за наказом командування, з'являлися з конем та зброєю. У мирний час городові козаки нерідко залучалися до різної охоронної та поліцій-но-жандармської служби.
Надвірне козацтво. Основу його складали городові та січові козаки, яких той чи інший магнат (Острозький, Вишневецький, Потоцький) наймав для охорони своїх володінь. Під час війни надвірні козаки (надвірна міліція) становили основу ополчення, котре кожен аристократ зобов'язаний був привести з собою на поклик короля.
Реєстрове козацтво. Це козаки, що належали до "королівського реєстру" й утримувалися за рахунок коштів королівської скарбниці. Під час Гетьманщини в Україні існував "гетьманський реєстр", козаки якого становили регулярну українську армію.
Повстанське козацтво. Досі історики ніколи не виокремлювали цей рід козацтва. А дарма. Воно складалося з селян, ремісників, міщан, котрі під час повстань — антипольських чи ан-тиросійських, або соціальних — оголошували себе козаками, обираючи власних отаманів, полковників, сотників...
2
Майже вся середньовічна історія України — це історія її козацького лицарства. За кожним більш-менш відомим іменем виразно окреслюється постать козацького ватажка, народного героя, талановитого полководця зі славою європейського штибу та розголосу.
Можна висловитися й конкретніше: за часів розквіту Запорізької Січі, цього козацького лицарського Ордену, саме слава його воїнів не раз ставала взірцем справжньої звитяги і мужності. До Січі зліталися з усієї Східної та Південної Європи найвідчайдушніші вояки, прагнучи здобути тут найвищий бойовий вишкіл, перейти гарт на хоробрість і витривалість, шаблями викресати власну славу.