Це було справжнє освідчення цілої сотні молодих чоловіків жовтому курчатку.
На біду, пісню почув хтось з командування. Замполіту виписали добрий нагоняй. Той розлютився, і оголосив Савчуку три доби арешту за розвал дисципліни й поведінку, що не відповідала образу радянського солдата.
Однак на "губу" хлопцю не судилося. Командир роти, лейтенант Нідонь, арешт відмінив – потрібно було готуватися до конкурсу. Тим більше, що призові переможцям виросли. Командування дивізії пообіцяло позачергові зірочки на погони офіцеру роти, яка виграє, якщо цей офіцер організує перемогу.
Кулікова наче підмінили, тепер він був повністю на боці Андрія, бо дуже вже хотів отримати звання старшого лейтенанта. В штабі дивізії звільнилась тепла посада начальника фізпідготовки. Нідень та Куліков вельми хотіли її зайняти, але для цього треба було отримати ще одну зірочку. Хто отримає – той і переходить на службу в штаб, з більшою платнею та кращими умовами служби.
Нідень заслуговував на солдатську повагу. Був людиною поміркованою, не страждав сильно солдафонщиною та різними дурощами радянського офіцера.
Куліков – навпаки. Кар'єрист і дурисвіт, яких пошукати. До всього причепиться, кожного задовбає статутами, порядками, своєю політичною демагогією. Але саме йому світило підвищення звання більше, ніж ротному, бо вважалося, що він відповідає за морально-вольовий дух солдат, тобто за те, як вони співають.
Тепер він нібито забув, що прискіпувався до козацької пісні. Тепер головне, аби здобути перемогу.
І рота Савчука таки перемогли… Під його пісню солдати крокували зразково. Йшли і співали так, що у начальства серце скакало, а генерал аж сльозу пустив.
– (рос.) Ну молодцы так молодцы! – кричав він з парадної трибуни.– Запевалу ко мне!
Андрій з гордістю промарширував через весь плац, забитий військами, та підійшов до цього великого "камандіра".
Напевно той надивився бравурних радянських фільмів, бо несподівано для всіх обняв Савчука й сказав: – (рос.) Проси, что хочешь.
Андрій ошелешив генерала:
– (рос.) Товарищ генерал, за все, что мы здесь научились, нужно благодарить только командира роты – лейтенанта Нидоня. Если б не он, ничего бы у нас не вышло. Вручите, пожалуйста, ему новые погоны, а мы будем еще больше стараться.
Генералу діватися було нікуди, і під загальну мовчазну радість роти та ненависний погляд Кулікова, він вручив Нідоню і погони, і зірочку, і фактично, нову посаду.
Савчук ішов з трибуни мов герой. Рота мовчала, але він знав, що зараз хлопці ржуть наче коні – від його витівки та аплодують йому подумки. Бо вони виграли не тільки конкурс, але й перемогли замполіта та змогли віддячити Нідоню за його людяність.
Через два дні Андрій пішов у відпустку... Вона припала точнісінько на Великдень… Звалився додому, в рідне село, немов сніг на голову. Якраз тоді, коли сіли зранку розговлятися. На столі стояли крашанки, спечена матір'ю паска, горіла свічка. Більшої радості й бути не могло.
О. Мінович