Деякі не можуть прийти до тями де вони знаходяться, але автоматично натягують мокрий одяг, онучі, чоботи, застібають на ходу ґудзики, крючки й біжать у стрій.
– Начінаєм обєщанний празднік – осєнній вальс! – прогорлав єфрейтор Вовкович.
Невдовзі посеред казарми стояло двох'ярусне ліжко, на якому розмістилося декілька чемоданів і двоє-троє дідів. Це дембельський вагон. Діди їдуть додому.
Щоб картина та відчуття були більш схожими на правду, п'ятеро молодих щосили хитають ліжко, голосно чухкають, немов паровоз. Один із них час від часу подає гудок. Ще п'ятеро-шестеро бігають із віниками навкруг ліжка. Це для дембелів у вікнах вагону пролітають дерева.
Декілька солдатів-новачків по черзі, парадним кроком, підходять до вимикача світла, і то вмикають, то вимикають його. Якщо вмикають, то значить потяг прибув на станцію, коли вимикають – станція закінчилася, шлях іде через ніч, поле, ліс. Назву станцій голосно оголошує хтось із молодих. Перш, ніж вимкнути світло, рапортують вимикачу, неначе генералові: "Товаріщ виключатєль, разрєшітє вомкнуть ваші контакти!" Хтось із дідів подає голос: "Разрєшаю!".
Потім настає кульмінаційний момент.
Салаги починають хором співати: "Лістья жолтиє над городом кружатся…", беруться по двоє за руки, танцюють вальс.
Танцівники босі. Танці проходять на ліноліумній доріжці, що широкою полосою проходить по середині казарми. Ліноліум начищений до блиску, покритий мильною піною, аби було прикольніше й романтичніше.
Діди із замилуванням дивляться на осінній вальс, ржуть, хіхікають, підказують молодим, що треба робити.
Дійство затягується до середини ночі.
Коли нарешті знову можна лягти в ліжко, Андрій із гіркотою встигає подумати, що спати залишилось всього лиш три години, а до того, щоб стати дідом і мати в казармі необмежену владу – ще більше пятисот днів.