Троє товаришів

Олександр Мінович

Сторінка 2 з 3

Ніби й все знала "на зубок". Була впевнена в собі. Та питання в екзаменаційному білеті попалося не зі шкільної програми. Такого вона не вчила. І не думала про таке… На її погляд, це було несправедливо.

Інші вступники якимось чудесним чином ці питання знали...

А ще чула, як відповідали на вступних екзаменах ті, що поступили. Оцінила б їхні знання на маленьку "трієчку", а вони ж отримали бажане "п'ять". Ці "п'ятірочники", не боячись нікого, користувалися заготовленими підказками-"шпорами", а то й підручниками.

Любка з таким раніше не стикалася. Їй було боляче й неприємно від усього побаченого.

Повернувшись додому, вирішила більше ніколи не мати справи ні з інститутами, ні з їхніми шахрайськими екзаменами. Переживала... Довго не виходила з дому... Сховалася в собі, немов черепашка… Але ще більше, ніж невдале поступання до інституту, давило на дівчину, що Толік і Славік від'їхали з села. З цим від'їздом Любка відчула якусь порожнечу, ніби щось пропало цінне… Без якого не можна жити.

Вона відкидала думку, що хлопці стали для неї такими дорогими. Навіть слова такого – "дорогими" не могла дозволити в мислях. Таке соромило її... Адже між ними нічого не було. Тільки проста шкільна дружба.

Багато ж, хто дружить в школі, потім безболісно розстається.

Однак згодом, наче колись на уроці математики, все розклала по поличках, проаналізувала й дійшла висновку, що хлопці – це було її все. Що вони за десять років стали невід'ємною частиною її самої.

Час робить своє...

Дівчина оговталася від потрясінь, стала працювати в бібліотеці. Якраз єдина в селі бібліотекарка пішла на пенсію.

Поміж запилених книжок до Любки повернувся душевний комфорт. Тут вона весь час спілкувалася з дітьми, які приходили робити уроки з літератури та історії, з пенсіонерами-інтелектуалами, що полюбили засиджуватися в неї й вести розмови про високі матерії. Сама стала багато читати і проживати разом з книжковими героями їхнє життя.

Хлопці тепер появлялися в селі дуже рідко. На день-два і знову в свої міста, де вчились. Любка їх майже не бачила. Бувало, що на ходу перекинуться кількома словами, немов чужі і знову пропадуть на довгий, невизначений час.

Славік поступив у професійно-технічне училище – ПТУ. Через рік пішов в армію. Звідти, від скуки, поки був новобранцем, написав Любці два-три листи, в яких були одні питання: хто з наших де і з ким? Потім писати перестав… Любка час від часу відправляла йому листи, але відповіді не отримала. Згодом і вона перестала писати.

Якось дізналася від батьків Славіка, що попав він у дисбат. Побив когось сильно.

Дівчина розпитала в офіцера-відставника, читача, що то воно таке, той дисбат.

Розповів, що тюрма для солдат. Наговорив такого жахіття про цю тюрму – Любка три ночі спати не могла.

Подумавши трохи, вирішила, що такого в радянській армії бути не може і що відставник над нею насміявся, аби настрахати. А той побачив, яке сильне враження справив на дівчину, то дав задній хід і сам. Сказав, ніби все видумав. Ще й інших чоловіків підговорив, аби дівчині нічого не розповідали – не зробила б чогось із собою.

Толік з допомогою брата поступив у столичний університет. На юрфак. Більше звісток від нього не надходило ніяких.

Настали дев'яності роки… Кому бідні й страшні, а кому безшабашні та веселі.

Славіку були якраз веселими… Прийшов його час... Загартоване в бійках і дисбатах тіло та накачані ще в школі м'язи, дали йому дорогу в нове життя.

Став ходити в малинових, зелених піджаках, їздити на іномарках. Носив товстий золотий ланцюг на шиї, перстень-печатку на руці.

Аби все це мати, зробився рекетиром і бандитом. Охороняв шахраїв-наперсточників, збирав данину на Варшавській трасі з тих, хто гнав машини з Польщі чи Німеччини, рекетирував торговців на Луцькому ринку, "кришував" кіоски й кафешки.

Коли приїжджав у село, то ніби землі під собою не чув, так возносився. Хазяїном себе почував… Щедрою рукою роздавав наліво й направо жвачки, дорогі цигарки. Любці присунув у бібліотеку японський магнітофон, який коштував напевне з десять її зарплат.

– На!.. Знай наших!.. Знай мою добрість!.. А то сидиш тут тіпа між книжками, немов сіра миша й світу не бачиш. Слухай кльову музику!.. Я тобі тут тіпа шансон записав… Дух, значить, тіпа, піднімає.

Дівчина довго відмовлялася від дорогого подарунку, але Славік відмови не приймав.

– У нас, чесних пацанов, так тіпа нє паложено – подарки забірать. Дал – бєрі, а бьют – бєгі! – повчально сказав Любці й сановито пішов з бібліотеки.

Дівчина не знала, що його робити, з тим магнітофоном. Добре, "продвинуті" дівчата-старшокласниці надоумили записати улюблену музику й слухати в своє задоволення. А ще позичала ту японську штуку всім, хто просив.

Після закінчення університету Толік став прокурором. Дуже швидко просунувся кар'єрними сходинами.

Спочатку він старався все робити так, як вчили в університеті. Стояв на сторожі закону. Карав злочинців, захищав потерпілих.

Проте тривало так не довго… Він і сам не помітив, як швидко змінив свої принципи на зворотні. Почав відпускати, виправдовувати злочинців, нічим не допомагав постраждалим.

Толік став використовувати прокуратуру, немов своє господарство. Діяв за відомим радянським правилом: хто де робить, там і краде, звідси й несе.

Він крав закон… Привласнював його, як тільки хотів.

Інколи Толік міг ще бути дуже принциповим. Але тільки тоді, коли порушник не мав грошей, високого становища або зв'язків.

Він, як і раніше, любив виголошувати пафосні промови. Про те, як неухильно й суворо треба дотримуватись букви закону.

Але сам його порушував кожен день та кожен час.

Брав хабарі, вчиняв різні корупційні дії, фальсифікував справи, закривав очі на безчинства міліції, експертів, суддів. Їздив на крадених машинах, їв-пив за чужий рахунок, користувався послугами кримінального світу.

Він не вважав себе порушником закону, бо закон йому належав. Адже сам вирішував, коли треба карати за порушення, а коли ні. І ніколи навіть не задумувався, що не має права карати когось, коли сам є таким великим порушником. Свої дії він і в думці ніколи не оцінював із позиції закону.

Толік обважнів, зачерствів. Влада над людьми зробила його пихатим, жорстоким. Він не мав жалю-співчуття, не хотів бачити чужої біди й горя. Гординя відірвала його від землі.

Колишній сільський хлопець, а теперішній прокурор запанів і дуже збагатився. Мав дорогі машини, квартири, землю, величезний заміський будинок. Їздив по багатих зарубіжних курортах, носив дорогоцінні речі.

Проте в цьому житті все рано чи пізно закінчується, і після всякого великого задоволення наступає похмілля-розплата.

Молода жінка, на якій втретє одружився Толік, уже в літньому віці, неочікувано покинула його та забрала собі всі статки. Бо були ці статки записані на неї. Толік ховав своє незаконне збагачення.

Чергова зміна влади викинула його з роботи. Чоловік почав важко хворіти. У нього знайшли рак та цукровий діабет. Розрекламовані високооплачувані лікарі швидко витягнули залишки грошей. Коли кишені стали порожніми, Толік подався в рідне село, до сестри, яка стала його доглядати.

Його здоров'я незабаром не давало й з хати самому вийти.

Колишня сім'я та друзі про нього забули. А тут ще й невдовзі померла сестра. Залишився один-однісінький зі своїми болячками і немічністю.

Славік повернувся в село через декілька років після Толіка. Не по своїй волі. Теж доля заставила.

Разом з такими ж, як і він рекетирами, засік на кордоні з Польщею "клієнта".

Здавалося, простого чолов'ягу, який не буде вказувати спротиву та сплатить покірно данину за те, що гонить машину по Славіковій землі. Сплатить так, як сплачували майже всі, хто займався перегоном машин. Зграя рекетирів очікувала знову отримати гарний дармовий куш.

Але не все так сталося, як гадалося... Чоловік той виявився міцним горішком… Пропозицію заплатити проігнорував. А на "варшавці" захотів відірватися від погоні. Його два рази підрізав Славік на своїй машині, але той вдало маневрував-вислизав від нападників. Вмикав велику швидкість і летів, мов скажений подалі від переслідувачів.

Коли стало темніти та спустився густий туман, їхати швидко було смертельно небезпечно. Будь-яка ямка чи інша перешкода могли відправити і нападників, і їхню жертву прямо до пекла або до раю.

Проте видно тому чолов'язі не було вибору, або він від страху втратив геть свій розум. Бо швидкості не скидав... Славік з дружками вперлися теж... Їх охопив запал азарту, немов вовків, що гонять здобич. Вони теж забули про небезпеку... Не бачили нічого крім червоного світла фар переднього автомобіля.

За Маневичами Славік на мить розслабився і втратив контроль над машиною. Вона вилетіла в кювет. Перевернулася декілька разів у повітрі та загорілася.

Як Славіку вдалося вижити в цій страшній аварії, він не пам'ятав. Відбулось якесь справжнє чудо.

Прийшов у себе в лікарні... Там дізнався, що всі дружки пішли нарешті відповідати за свої безчинства на той світ. А він залишився неходячим, майже незрячим калікою.

Повалявшись по лікарнях, хлопець не мав іншого виходу, як їхати додому. До старої матері. Більше нікому він не був потрібен.

Спочатку "братани" провідували Славіка. Привозили харчі, гроші. Клялися, що ніколи не забудуть.

Та клятві тій, виявилося, не було жодної ціни.

Гроші Славік швидко спустив у пиятиках з новими сільськими дружками. Згодом померла його мати, грошей не стало, нові дружки кудись поділися. Залишився він один-однісінький зі своєю неміччю та болячками, як і Толік.

Любка не зогляділася, коли стала опікуватися колишніми однокласниками. Кожного дня після роботи сідала на велосипед і їхала обслуговувати по черзі Толіка й Славіка.

Вона прала, прибирала, варила їм їсти. Доглядала, наче малих дітей.

– Дурепа ти, Любко, – казали на селі. – Навіщо тобі здалися тих двоє калік-пройдисвітів. Ніхто ж тобі й не подякує за піклування.

Дівчина не зважала на таку мову. Вона знову відчула, що поряд з нею дві рідні душі, хоча може й дуже грішні. Вона знову відчула – їх знову троє. Товаришів. Хоч і по нещастю тепер.

Одного разу в запиленій книжці Любка прочитала, що жити тільки ради однієї себе – пуста й марна справа. Справжній смисл життя – це жити для інших.

1 2 3