Таємницю тримали близько двадцяти років. Та дитина виросла в гарного кремезного хлопця. Прийшла пора йти йому служити в армію. Коли його проводжали, то він вклонився матері в ноги за те, що виростила та догледіла, а мати несподівано наказала так само вклонитися бабі Ярині. Всіх присутніх це дуже здивувало, а таємниця так і не була розкрита.
Коли баба розповідала мені про це, то тої жінки вже не було в живих.
Я: Коли ж Ви повернулися назад до свого хутора?
Б.Я.: Чириз дві ниділі чи може то чириз три. Нам дали знати, шо вже тиї вуєнні з тим штабом пушли далі – ну ми й вирнулися.
Все було загажено в хаті, як в хливі. Шкрибли-мили, пурядки наводили всею симньою три дні. Ни в хату було ни зайти, ни в двір. Той штаб, шо то в нас був, ззів всеньку картоплю, буряки, моркву, шо в льосі була.
Якби знаттє, шо то таке буде, то закупали б в земню. Добре, шо ни все пуклали в льох, а трохи батько тримав в кагатах – то те й їли, а то б з голуду пупухли б.
Баба Ярина розповідає, що того ж року, як повернулися радянські війська, та як потепліло, погнали всіх дівчат з села та хуторів під Ковель окопи копати. Німці в Ковелі добре засіли, то місто брали довго. Напевне тому треба було біля Ковеля копати окопи.
Копали цілий світловий день, часом їх обстрілювали німці. Як ставала ніч, то всіх заганяли в якусь покинуту стару хату і ставили на дверях вартового з автоматом, щоб не повтікали.
Додому не пускали. Кормили дуже погано. Дівчата всі швидко схудли і охляли.
Просилися додому за харчами та одягом, але їм відмовляли.
Потім хтось із старших казав, що може відпустити, якщо якась з гарніших дівчат прийде до нього на ніч. Ніхто не згодився, але стало всім дуже страшно, що почнуть над ними збиткуватися.
Одна дівчина вночі "ходила до вітру", то солдати на неї напали та збезчестили. Вона потім гірко плакала, хотіла йти топитися.
Б.Я.: Худили ми гуртом ду кумандєра жалуватися. Тико він нас ни вельми слухати хтів. Сказав, шо рузбереться, али ти сулдати всьо равно всталися при нас, а нашу тую дівчину вутпустили дудоми.
А ми ше довго були, аж пукуда наступлєнія ни пучалося. Аш тико туді утпустили.
Вдома вже думали, шо нас і на світи нима.
Я: А що було після війни?
Б.Я.: Пусля вуйни стало ше хуже. Їсти ни було шо, а вже чириз якісь час заставили нас іти в кулгосп. І з хутора сказали забиратися. Шоб всі в силі жили, на видноті, шоб начальство бачило і командувало.
Батько хату мусив рузибрати та й пиривизти в сило. Так путребували. Сказали, хто ни буде слухатися – туго в тюрму пусадять. Ми буялися.
Я: А шо то за начальство таке було?
Б.Я.: То якісь чужеї люди. Пупривозили здалека. Всі партєйні. Вельми були вредни люди. Так вміли сала за шкуру залити, ше й силлю пусипати, шо хоч ґвалт кричи. Стали тут таке рубити, хоч втикай світ за вочі. Али куди втикати? Хату ж ни киниш.
Мої односельці розповідали, що відразу після війни у волинські села був висаджений десант зі східних областей України. Ці люди багато років прожили вже під радянською владою і повністю розділяли її політику. Всі вони стали начальниками в наших селах. Голова колгоспу, директор школи, уповноважені від району та інші керівники обов'язково були з числа того десанту. Безпосередньо саме вони прививали соціалізм для наших людей і руйнували все, що у нас було встановлено з діда-прадіда. Перш за все – церкву. Прийшлим давали хату і посаду, а за це вимагали жорстоко і безпощадно керувати селом .
Баба Ярина розповідає, що ще за Польщі її віддали заміж за Андрія Ситчукового. Він в дитинстві впав з дерева, тому був трохи "як не свій". Але батько заставив Ярину іти за нього заміж, бо він мав за собою добрий "кавалок грунту", тобто був багатший, ніж бабина сім'я.
В 1939 році Андрія забрали в радянську армію. Більше його ніхто не бачив. В Ярини народилася дитина, яка відразу ж померла. Після того заміж жінка не виходила, все життя жила вдовою.
Після війни пробувала "дубиватися пенсиї за Гандрія", але їй відмовили, бо ніяких відомостей в військкоматі про нього не було. Чомусь ніде не зафіксували, що взяли його до армії.
Баба згадує, як після війни в село переселили українців з Польщі. За ними назавжди закріпилася назва – "забужани" бо були вони з-за Бугу. Перевезли їх, як все робила радянська влада — силою і зброєю. Зігнали з насиджених місць, а нових не підготовили.
В нашому селі частину переселенців розмістили в колишній напівзруйнованій хаті, що використовувалась під збереження зерна. А іншій частині забужан місця в тій хаті не знайшлось. Прийшлось декільком сім'ям копати землянку і там жити.
Баба Ярина якось заходила в ту землянку до забужан і розповідала, що там бачила. Люди там жили, як кроти. В холоді, голоді, просочені наскрізь димом від димокурні, що стояла посеред землянки.
Купа малих простуджених і "замурзаних" сажею дітей.
Забужани з великим переляком в очах дивилися на кожного, хто наближався до їхньої землянки, бо сильно зневірилися в людях і чекали від них тільки наруги.
Село, на відміну від влади, знайшло в собі сили і людськості та прихистило потім забужан, хоча само бідувало.
Стали вони потроху вживатися в нових умовах. Але ще довго не могли зрозуміти, за що їм таке, в чому вони, прості українські селяни, завинили, чому саме їх вибрали для такого великого знущання.
На Волині ще довго деякі люди дражнили та називали забужанами всіх, хто був бідніший чи чимось невдаліший від інших.
Баба розповідає про те, що, як німців прогнали, стали совєти воювати з українськими повстанцями. На хутір до баби Ярини часто вночі заскакували радянські енкаведісти, яких називали "стрибками" (від слова "істребітєлі"). Вони ловили та стріляли по лісах місцевих хлопців.
Б.Я.: Як тико в хату зайдуть, так удразу пістулєта наставлєє на батька або матира.
Кажи їм, де бандєровцев прячиш.
Ублазять, убшукають все в хаті і надворі. І на гуру залізуть, і в льох, і навітя в кулодязь заглєнуть, бу може тамечка хто сидить. Вузьмуть в хаті, шо лучше є ззісти, і сунуть далі.
А як наших пустріляють, то звозять ду церкви на упузнаніє. Мине раз заставили йти на те упузнаніє. Людочки добрі, як я те все пубачила, то ледь ни зумліла.
Після війни в селі стало майже втричі менше людей. Повтікали, хто куди зміг. Хто в ліси подався. Деякі потрапили аж в Канаду та Америку. Інших повбивали на фронтах та різних сутичках. Когось запроторили до тюрем та Магадану чи Колими.
Залишились в селі одні вдови. Такі, як баба Ярина. Їм судилося підіймати на ноги та оновлювати село, засівати зі сльозою і потом вже не своє, а колгоспне поле.
З колгоспами прийшли в село нові порядки.
Одного разу, коли баба Ярина ішла до церкви — її перестріли місцеві активісти з наганами та погрожували їй і до церкви не пустили.
Але, як виявилось, героями вони були тільки до беззахисних жінок.
Бо коли вони з тими наганами посунулися брати податки у бабиного брата Івана, який після довгих років перебування на фронтах повернувся додому та був контужений, то нагани їм не допомогли. Сміливий та дуже сильний брат Іван взяв сокиру, став поміж двома "уполномоченними" і сказав, показавши на сокиру:
— Уто вам, хлопци, пудатки. Удного точно зарубаю. Ни встигните і стрельнути зу своїх пістолів. Я ше не таких бачив.
Уполномочєні забралися і пішли та більше ніколи до Івана не заходили.
А якось зібралася баба Ярина на Спаса піти до церкви яблука посвятити. "А то ж завжди така пура, шо жнива. В кулгоспі роблять день і нич. Уд малого ду великого — всі на поли або на туку".
Баба спеціально відпрацювала цілу ніч на току біля віялки. І на ранок пішла до церкви. Один із активістів вирішив вислужитися.
Якраз приїхав уповноважений з району. Йому донесли, що баба Ярина кинула роботу в жнива і посеред білого дня пішла в церкву, куди можна було ходити тільки таким старим людям, які вже і пересуватися не могли.
Прямо на току влаштували над бабою суд. Кричали на неї, обзивали, називали саботажницею, погрожували, що віддадуть під суд у Ковелі та запроторять у тюрму.
Почали складати протокол.
І тут баба Ярина спромоглася захищатися:
— Та я ж цілу нич рубила, шо ж ви робите? Хіба ж то людина може рубити і день і нич?
Уповноважений з району запитав місцевих, чи то правда. Ті зніяковіло підтвердили, що то таки так. Суд мусили припинити.
Добре, що спромоглася Ярина відповісти, а якби промовчала – то потягнули б до кутузки або наклали б великий штраф.
Колгоспу віддала баба Ярина всі сили і здоров'я. Працювала до глибокої старості.
Льон, картопля, зернові та цукрові буряки з року в рік потребували її рук. Від сходу до заходу сонця.
В перші роки після війни збіжжя косили руками. Чоловіки — косами, а жінки — серпами. Цілий день підбирати за косарями скошене жито чи пшеницю, в'язати снопи та ставити полукіпки, цілий день тягнути на сонці серпа чи косу – треба було мати велику силу і ще більшу витримку.
Я сільська людина привчена змалку до роботи, більше 4 – 5 годин не міг косити – повністю знесилювався.
Бу то ти ни втєгнутий, — казала мені баба. Втєгнутися треба. І шоб руки зашкарубли – туді музулів ни буде. Мулудий кінь тоже ни може удразу добре тєгти, али звикне і тєгне. Так, я тубі скажу, і людина.
Як гарно цвіте льон. Але, як же важко його рвати руками.
У сільських жінок згадуваних часів на весь рік залишалися після рвання льону глибокі борозни на руках. Цупке стебло різало руки, а до рукавиць в колгоспі ніхто й додуматися не міг.
Десятки гектарів льону в кожному селі волинського Полісся забезпечували тканиною мільйони людей.
А для тих, хто його вирощував залишалися тільки борозни на руках.