Душа розквітла,
Весни святкуючи прихід
І повінь світла.
Парує обрій. Мерехтить,
Немов намисто.
Незаплямована блакить
Стоїть над містом.
В такий же день, налитий вщерть,
Пісні лунали,
Коли Чорнобиль сіяв смерть,
А ми не знали...
* * *
Думки про вільну Україну
Розвіялись, як міражі.
Немає заздрості упину,
Немає дурості межі.
Навкруг продажність і сваволя,
Яка не відає страху.
Така вже нам судилась доля,
Мабуть, на хресному шляху.
Коли вона – сумна, зрадлива,
Не варта навіть мідяка,
Чому ж душа твоя вразлива
Така беззахистна й слабка,
Що відчуває, як провину,
Проступки й злочини чужі?
Немає заздрості упину,
Немає дурості межі.
* * *
Що кожен з нас пияк чи псих,
Та не дивує, що і досі
Ми ходим в прихвоснях чужих.
Вже від поклонів у мозолях
Коліна і в синцях лоби,
Бо що нам гідність, що нам воля,
Коли душею ми — раби?
* * *
Наш час давно минув, не кращий час,
Та – об'єктивно – зовсім не найгірший.
Звичайно, лицемірили усі
І змушено в одну дуділи дудку,
Та це було скоріше ритуалом,
Який ніхто серйозно не сприймав.
Вважалося, що бути комуністом
Обов'язково, щоб зробить кар'єру,
А хто її не прагнув, міг дозволить
Собі "інакомисліє" тихцем.
Але тоді були ми молодими,
І заробітків наших вистачало,
Щоб випити щоденно кухоль пива,
А влітку навіть з'їздити у Крим.
Ходили у кіно чи до театру,
Тверезими ходили на футбол,
Де не було тоді крикливих "фанів,"
Та грали значно краще, ніж тепер.
Жили і одягалися бідніше,
Про наркоманів навіть і не чули,
Жінки й дівчата зовсім не курили
І не було бомжів і жебраків.
Те, що зоветься вадами суспільства,
Можливо, маскувалося уміло,
А зараз так настирно лізе в очі,
Що вже не викликає співчуття.
Не знали ми того, що зветься "воля",
Але й того, що зветься "беспредел".
Наш час добріший був за сьогодення,
Наївніший, цнотливіший. Комусь
Він видасться дурним і примітивним,
Та він був – наш. А зараз час – чужий.
* * *
Забуті демонстрації й паради,
Суспільні припинилися бої.
Багато що змінилося, крім влади,
Точніше, окрім сутності її.
Під звуки маршів, радісні, бравурні,
Не ходить більше робітничий клас.
А влада з нас постійно робить дурнів
І бреше, що піклується про нас.
* * *
Чи справді Україна вільна,
Чи воля та – порожній звук?
Бо вже "єдина й неподільна"
Знов прибирає нас до рук.
Тихцем скуповує заводи,
Іде в ділах на компроміс,
Та, не втрачаючи нагоди,
Встромляє всюди власний ніс.
Натуру маючи лукаву,
Скликає всіх в одну сім'ю,
Хоч нас не має за державу –
Лиш за губернію свою.
Щоб знову брата-баламута
Під спільний скіпетр підвести,
Плете економічні пута,
Лишилось тільки одягти.
Щоб вже не смикалась країна
В міцних, безжалісних руках,
Щоб навіть слово "Україна"
Навік згубилось у віках,
Кістками нашими засіє
Нові пекельні Соловки.
А щоб ти луснула, Росіє,
І розвалилась на шматки!
* * *
Ми розігнули спини і коліна,
Аби на рівних бути з усіма.
Немов би є держава Україна,
Та у народі єдності нема.
Нам до загальних справ немає діла,
Бо скраю наша хата у селі.
Своя сорочка ближча нам до тіла,
А власні воші не такі вже й злі.
Ми над собою любимо сміятись,
Коли брати межи очі плюють…
Нам конче необхідно згуртуватись,
Бо поодинці кури заклюють!
Зуміли ж об'єднатися євреї,
Де цар Давид колись отари пас…
Нема державотворчої ідеї,
Що підняла б і об'єднала нас.
* * *
В єднанні – сила. Та вважається
Людьми з учених установ,
Що об'єднання відбувається
Лиш за сприятливих умов.
Однак, знайти неважко рацію
І в несприятливій добі:
Ніщо так не єднає націю,
Як участь в спільній боротьбі.
* * *
Як міг усіх нас розсварити,
Загальний викликати стрес,
Країну навпіл поділити
Звичайний виборчий процес?
Нема чого ворогувати,
Нема причини для незгод:
Нам Україна – рідна мати,
А рідний батько – наш народ.
Програє хтось чи переможе,
Та всі ми – доньки і сини
Одних батьків. Врятуй нас, Боже,
Від братовбивчої війни!
* * *
Хтось тримається курсу на зорі,
Хтось із рук вириває кермо.
На плоту у відкритому морі
Ми кудись врізнобіч гребемо.
Та зневіри проклятої зерна
Вже ростуть, особливо у штиль,
Бо помітно, що надто мізерна
Рівнодіюча наших зусиль.
Довго хвилям скипать каламутним,
Доки пліт досягне узбереж.
Жоден вітер не буде попутним,
Як не знаєш – куди ти пливеш.
* * *
На кривавій межі поміж Заходом й Сходом,
Загубивши в глибинах віків родовід,
Не судилось нам стати великим народом
І в історії людства позначити слід.
То свої між своїми заводили чвари,
То палила орда, то скоряла Литва.
Нас гнобили поляки, топтали татари,
Нас у братніх обіймах душила Москва.
Як не гірко звучить, ні тепер, ані згодом
Не доводиться, друзі, чекати на злет.
Не судилось нам стати великим народом:
Нам братерські обійми зламали хребет.