Вона була не кращою, але й не гіршою працівницею в його відділі. Краса, непереборна краса Вікторії Юджин – ось що було причиною його злості, яку він уміло маскував. Свенсен розумів, що такий тип жінок, яких він жадав, здається, все своє свідоме життя, недоступний для нього. Хіба може Вікторії сподобатися такий миршавенький чоловічок, як він, Свенсен? Це дратувало його, бісило, особливо коли він спостерігав за любовними сценами Вікторії Юджин та Ричарда Блейка. Звісно, він дивився ці відео в межах своєї службової компетенції, але ж ніхто не тягнув його за язик, коли він запропонував рудому як варіант "спалити" тіло їхньої працівниці під час уявної автомобільної катастрофи. Тим самим мстив не стільки Вікторії Юджин, скільки Ричардові Блейку, якого розглядав у якості суперника в боротьбі за тіло красивої жінки.
З одного боку, Свенсену хотілося, щоби Вікторія залишилася тут, щоби він принаймні міг бачити її мало не щодня – і тоді він казав рудому, що та не підходить для виконання завдання. Але він також прекрасно розумів, що коли Юджин буде тут, то зустрічатиметься теж мало не щодня з Ричардом Блейком, – і тоді він вдавав, що його аргументи не є настільки вагомими, аби завадити працівниці відділу поїхати з довготривалим відрядженням в Україну.
Замкнувшись у своїй невеличкій комірчині, Вікторія аж тепер з жахом усвідомила, який масив інформації доведеться всмоктати в себе до кінця дня. Сачканути не буде жодної змоги. Вона знала вовчу натуру Свенсена, який з півслова, навіть з пів-натяку зрозуміє, що Вікторія Юджин не вповні оволоділа матеріалом. А тут ще думки про Ричарда Блейка заважали їй зосередитись. Не так просто ось так відразу взяти й відрубати по-живому.
Перш ніж приступити до вивчення матеріалів, Вікторія видалила будь-які згадки про Ричарда Блейка зі свого комп'ютера. Перший крок до забуття було зроблено.
5
Батько секретаря міської ради помер минулого року. Син знав про нього все. Той якось зважився і розповів. І що не витримав допитів енкаведистів. І що здавав своїх. І коли закінчилася війна, продовжував сексотити. Обставини бути такі. Могли просто вбити. Думав, що з незалежною Україною все закінчиться. Насправді все лише почалося. Кагебісти наказали йому очолити одну з новостворених організацій національного ґатунку. Ніби робили так, як мало бути, коли відчуваєш себе вільним, але ж знав, хто насправді всім цим процесом керує, щоб завести нарешті на манівці прагнення людей до світлого життя. Хотів публічно покаятись. Не зробив цього заради сина. Лише священику посповідався перед смертю. Той наслухався чимало подібних історій.
У Дрогославі його батько був взірцем добропорядності. Герой національно-визвольних змагань, якого не змогли зламати. Чесний патріот. Порядний сім'янин. І лише син знав, яким насправді був його батько. Як не дивно, не засуджував його. Якби це стосувалося когось іншого, мабуть, виблював би із себе весь свій сарказм. А тут – тато…
Аж після батькової смерті секретар міської ради усвідомив, що все більше й більше стає схожим на нього. І мова навіть не про зовнішність. І не про те, що десь там він зламався чи зрадив, як батько. Чи обставини змушували діяти так чи інакше. Якраз вони змінились, бо вже ніхто тебе не збирався вбивати. Але внутрішні течії їхнього спільного з батьком життя – минулого, сьогодення, майбуття – переплелися, здавалось, в одне ціле. Його існування було інакшим, бо просто жив в інший час. Але якщо вникнути в суть того, що відбувалося з ним, то повторював майже те саме, що пережив батько, – в нових, звісно, умовах.
Назовні оця його підлість і гнилизна не вилізали, і він сам увірував у власну непогрішимість. Особливо не було часу думати про те, скільки підлості зробив у своєму житті. Було це щось дріб'язкове, відокремлене, не суттєве, стосувалося нікчемних людей, які стояли йому на заваді, але накопичилося всього стільки, що можна було би вже зупинитись. Проте люди такої породи, до якої належав секретар Дрогославської міської ради, не дуже задумуються над цим, вперто йдуть вперед, бачачи перед собою мету, недосяжну і непотрібну іншим. Ця мета теж дріб'язкова, відокремлена, не суттєва – але лише не для нього і йому подібних. Вона видається їм глобальною, мало не космічною, хоча стосується лише їхніх амбіцій і випливає з їхнього внутрішнього світу, де поняття совісті зовсім не в ціні. Зате назовні – пиха, патріотизм, красиві слова, за якими нема порядних вчинків.
Він розумів, що своєю посадою має завдячувати авторитетові батька – того, яким його знали люди, чи думали, що знають його справжнього. Якби ж то вони знали таким, як він зрозумів його після фактичної сповіді, – не бачити б йому дороги до ратуші. Але це була лише прелюдія. Головне – стати міським головою, а не копирсатися в закутках душі, не визбирувати те, що може зашкодити в подальшому владному поступі. І про коханку слід забути. Навіть думати про неї. Він має бути морально чистим – в очах людей.
6
Коли дядя Вова показав їй бойовий орден, Маша мала зобразити на обличчі радість і захоплення. Вона так і зробила, хоча сама відчула, що вийшло в неї не дуже. Подумаєш, якась там цяцька для дорослих чоловіків! Зрозуміла, що й дядя Вова з недовірою поставився до її артистизму.
Але Маша вже була на грані відчаю, так що не могла далі грати свою роль артистки погорілого театру. Вона відіслала повідомлення олігарху з проханням визволити її від дяді Вови, а натомість пообіцяла ощасливити його на все життя, що залишилось. Розуміла, що банально, але знала, що в багатьох випадках спрацьовує саме такий стиль і спосіб подачі інформації. Минуло чимало часу, коли на думку Маші, олігарх вже мав би дати відповідь, але той мовчав. Злякався, падлюка!
А тут ще й дядя Вова сказав, що треба перевірити, чи не завагітніла вона. А як тут завагітнієш, коли Маша регулярно і таємно від нього вживає протизаплідні таблетки? Не можна було передбачити якою буде реакція дяді Вови, коли він дізнається, що вона й не збирається народжувати йому сина. Приб'є чи відпустить на всі чотири сторони?
7
Коли Зоя, фіфочка, побачила Едіка Скворцова з автоматом, оніміла. Він йшов посередині вулиці ще з декількома ополченцями. Вона заскочила в якийсь магазин. Здається, він її не помітив. Їй захотілося стати маленькою мишкою, забитись у кутик своєї нірки й сидіти тихо-тихо, аби ніхто навіть не здогадувався про її існування.
Слава Богу, що він не помітив її, бо вона вже не знала, чим би це могло для неї закінчитись. Зоя, фіфочка, й досі пам'ятала той жахливий погляд Едіка Скворцова ніби з потойбіччя, коли він ґвалтував її.
Вона так і не наважилася про все розповісти мамі. Коли Зоя, фіфочка, з'явилася на роботі, всі помітили переміну в ній, але вона збрехала, що мала температуру, перенесла застуду на ногах, тому так погано виглядає.
Одного разу їй дуже хотілося розповісти про зґвалтування отому поважному чоловікові, який подякував їй за проведення референдуму на її дільниці. Вона відчувала, що лише він може належним чином покарати Едіка Скворцова і тих двох хлопців, які таке зробили з нею. Але спробуй знайти того поважного чоловіка. Мабуть, після референдуму поїхав до Росії. Можна було звернутися до місцевих начальників, які тоді були з поважним чоловіком, але Зоя, фіфочка, їм не довіряла.
Отож їй залишалося повернутися до минулого життя, вдавати, що нічого не сталось, і молити Бога, щоб ніколи більше Едік Скворцов і його друзі-відморозки не зустрічались у її житті. Але вся біда в тому, що Зоя, фіфочка, в Бога не вірила.
8
Уперше після пластичної операції Дональд глянув на себе у дзеркало. А що, привабливий чоловік, може розбити серце ще не одній жінці.
У цьому маленькому угорському містечку він почував себе у безпеці. Довелося терміново втікати із Росії, бо відчув, що путінські нишпорки наступають йому на п'яти. Без допомоги американських так званих друзів, мабуть, не обійшлось.
В Україні відчув, як міцно ще ця держава зв'язана з Росією – особливо на рівні спецслужб. І хоча відставали вже на два кроки, а не на один, змагання з ними привело би до фатального кінця. Його фатального кінця.
Угорщина видавалася Дональду безпечною країною, але все-таки на доволі нетривалий термін часу. Плюс пластична операція робила його практично недоступним для тих, хто жадав назавжди прибрати його з планети Земля. Але ж залишалися ще відбитки пальців, сітківка ока, інші зачіпки, які він свого часу розкинув по всьому світу.
Тепер, якщо хоче залишитися живим, мусить стати вічним туристом. В юності ж він хотів подорожувати – мрія здійснюється.
Дональд розумів, що сам обрав свій шлях. Передаючи секретні матеріали США, він думав, що це прискорить падіння Путіна і дозволить вивести Росію з розряду ядерних держав. Але він жорстоко прорахувався. Насамперед у тому, ніби один такий неповторний. Схоже, подібних агентів у Росії американці мали достатньо, і кожний з них передавав важливу інформацію – може, навіть важливішу, ніж Дональд. А потім, володіючи таким масивом інформації, США чомусь не робили рішучих кроків, щоб нейтралізувати Путіна і перетворити Росію на без'ядерну державу. Звісно, він усвідомлював, що мова йде не просто про гроші, а про досить великі гроші, але ж набагато важливішим було існування планети Земля. Невже Вашингтону не видно, яку загрозу землянам несе Путін?
Зрештою, Дональд просто злякався за власне життя. Внутрішній голос підказував йому, що він просто може стати жертвою розбірок між росіянами та американцями. Дональд занадто близько підійшов до розуміння взаємовідносин між ними – вічні вороги, які не можуть жити один без одного. За таке вбивають випадкових свідків.
9
Віолетта не розуміла, що з нею відбувається. Андрій Чернюк лише на рік молодший від її батька. Ще жодний чоловік так шалено і стрімко не входив у її життя. Те, що вони народились одного дня з різницею у двадцять шість років, — теж знак, який ще слід зрозуміти.
Спочатку вона думала, що інтимні стосунки з редактором "Дрогославщини" – це з відчаю, помста чоловікові за його байдужість до неї. Якби ж то! Здається, такого моря відчуттів й океану задоволення вона ще ніколи не мала в своєму житті.
До чоловіка в неї був один хлопчик, як вона його називала, на рік молодший, студент, який невміло, але все ж зробив її жінкою.