Він почував, що справді втомився. До того ж його хвилювала думка, чи вдалася його брехня з підмоклою сіллю та чи дасть якісь наслідки ця каторжна подорож до міста.
Незабаром його халат став теплий і почав випаровувати пару, що пахтіла кінським потом і баранячим салом.
Становище монгольського хамджилги та арата було важке. Крім того, що їх визискували власні князі та лами, вони всі були рабами китайських купців.
Китайські торговельні фірми цілою мережею своїх маленьких філій охопили всю Монголію. Вони навіть пролізли в найглухіші кутки зі своїми переїзними юртами-крамничками.
Продавців китайських фірм у Монголії набирали лише з китайців, що були завезені до Монголії ще змалку. Всі ці прикажчики чжани, суни та ліни за вислугу років та за старання одержували певні відсотки цілого паю підприємства й могли сподіватись коли-небудь стати його повноправними учасниками. Це обумовлювало виключну старанність та собачу відданість прикажчиків своїм хазяям.
Уся діяльність китайського гендлювання в Монголії ґрунтувалась на системі продажу в борг. Китайці намагались не продавати за готівку, а відпускали крам у борг, щоб за нього потім сплачували вівцями, вовною й іншими продуктами скотарства.
Старий Содба за своє довге життя добре вивчив на власній шкурі всю раціональність такого гендлювання. Він знав, для чого частують ханшином легковірних покупців. Кожна випита пляшка виростала в довгий перелік боргів. А сп'янілого покупця віддані хазяям прикажчики обмірювали й обважували, нагороджуючи за великі гроші непотрібним і кепським крамом.
Та Содбі було вже байдуже. Він з охотою їв і пив ханшин, який йому приніс послужливий Чжан. Плекаючи в серці маленьку помсту, старий Содба зогрівав своє тіло й невибагливу душу. Помста полягала в тому, що Содба чудово знав, що жодної вівці вже не дістанеться Хо Шу-лінові.
Навесні, коли після суворої зими господарство монголів перебувало в найважчому стані, до боржника приїжджало п'ятеро або шестеро прикажчиків, вимагаючи сплатити борг, і жили вони на його утриманні доти, доки він не відкупався від своїх ненажерливих гостей сплатою частини боргу й обіцянкою решту сплатити пізніше, але з нарахуванням нових відсотків.
Це повторювалося щовесни, і боржник потрапляв навіки в ярмо.
Щороку торговельна фірма брала в нього за самі відсотки всі лишки його господарства, залишаючи тільки таку кількість худоби, яка потрібна, щоб прогодувати боржника та щоб він міг у наступному році сплатити відсотки. Коли боржник помирав, борг переходив до його спадкоємців. Коли боржник відмовлявся платити, на допомогу купцям приходила адміністрація зі своєю тюремною інквізицією. На випадок фізичної неможливості стягнути борг із монгола, за нього розплачувалось усе населення хошуна, зв'язане круговою порукою.
Але старий Содба не журився. Цієї весни з нього купці нічого не стягнуть. А хошун як собі хоче. Коли іншим монголам ще не остогидло платити свої й чужі борги, хай платять, а коли не хочуть платити — хай виженуть китайців.
Содба поїв і почував себе чудово, тепер він міг позмагатися з Хо Шу-ліном.
Содба приїхав до міста, звичайно, не тому, що в філії підмокла сіль. Справа була складніша. Прикажчик філії, знаючи, що господарство Содби вже не являє жодної цінності, відмовився видати йому в борг плитку пресованого чаю, а без чаю ні Содба, ні його князь Уйдзін-гун не могли обійтися. Все завдання полягало в тому, чи знає вже про це Хо Шу-лін. Содбі треба було випередити кур'єра філії, тому він і поїхав у таку погоду до міста, не шкодуючи ні себе, ні коня.
Плитка пресованого чаю коштує вісім цин. Коли її взяти в борг, то потім за неї треба віддати три смушки. Один смушок коштує шість цин. Значить, китаєць за плитку чаю замість восьми цин одержить вісімнадцять. Арифметика дуже проста, і Содба вже чудово розібрався в ній.
Але коли Хо Шу-лін ще не знає, що Содба банкрот, він видасть ще чаю й солі, а може, й іншого краму. Содбів князь має найвищий титул гуна, можливо, що цей титул звабить Хо Шу-ліна, хоч князь тепер в однаковому стані з Содбою.
Содба попоїв і чекав нагоди поговорити з Хо Шу-ліном. З привітливого ставлення китайця Содба не міг зробити ніякого висновку для себе. Привітливістю Хо Шу-лін маскував свої хитрощі.
Найгірша перспектива, що вважалася Содбі, була та, що він скочить на коня з порожніми руками й помчить назад у холодний та голодний степ.
Коли Содба помітив, що Хо Шу-лін сам стоїть за рундуком, заглибившись у товсту книгу боргів, він підвівся й підійшов до нього.
Хо Шу-лін мовчки подивився на Содбу й перегорнув кілька сторінок, спинившись на його боргах.
— Останнім часом, Содбо, — почав одразу про діло Хо Шу-лін, — ти не сплатив відсотків! Це саме чомусь трапилося і з твоїм князем Уйдзін-гуном. Ай-яй-яй!.. Це не гаразд, Содбо! Через тебе й через твого князя я терплю величезні збитки! Ти зрозумій, що коли так триватиме далі, мені доведеться зачиняти крамницю... Ти подумай, яке це буде лихо для тебе і для князя! Хто тобі даватиме в борг чай?!.
В цьому дусі Хо Шу-лін продовжував досить довго. Содба стояв мовчки, спершись об рундук. І коли б китаєць міг довідатись, про що думає Содба, йому б стало моторошно.
— На цей раз я ще дам тобі й князю чаго, солі та краму, але ви обидва мусите обіцяти мені, що в наступному році — я багато не вимагаю — сплатите мені відсотки! Я добрий купець, Содбо, і турбуюсь своїми покупцями! Я знаю, що не можна вимагати одразу весь борг! Так роблять лише головорізи!..
"Лише відсотки, — думав Содба, поки провадив свою похвальбу китаєць. — Це дурниця. За них можна купити не лише Содбу, а й його князя з тілом, кістками й душею! Як солодко співає цей жмикрут! Не одержить він жодної цини, жодного смушка, навіть жодного баранячого рога!"
— Ми обов'язково сплатимо тобі всі борги! — почав сміливіше Содба, вже знаючи, що Хо Шу-лін ще не має звісток з філії. — Будеш задоволений! Всі борги сплатимо відразу!.. Але дуже зле, що в твоїй філії підмокла сіль, нема дунзи і чай дуже кепського ґатунку! Ти кепсько турбуєшся своїми покупцями!..
— Я, — обурено почав Хо Шу-лін, — хіба не я чекаю по п'ять років сплати боргів? Хіба я не...
Содба довго й терпляче чекав, поки Хо Шу-лін виговориться. Содба не заперечував більше, в цьому не було жодної рації. 1
Хо Шу-лін, скінчивши, видав Содбі і для його князя чаю, солі, дунзи, трохи краму та всяких інших дрібниць, що потрібні в господарстві. Після цього в товстій книзі боргів була заповнена ще одна сторінка, яка була продовженням Содбового життєпису злиднів.
Після довгих прощальних промов Хо Шу-ліна, що в них перше місце разом з побажаннями кращої дороги посідали цифри відсотків, які розгортались перед уявою Содби у вигляді величезних овечих отар, Содба, нарешті, вийшов з затишного, але ненависного приміщення китайської крамнички.
Содбів кінь стояв у затишку під парканом, і його вигляд доводив досвідченому оку Содби, що "морі" вже відпочив і знову може зробити сотню верстов. Для Содби і для коня це було цілком нормальне явище. У монголів увійшло в звичку проїхати сотню верстов, щоб попити чаю в сусіди й того ж дня повернутись додому. Лише в пішому стані Содба почував себе безпорадно. П'ятиверства піша прохідка була б йому важка, як непосильна робота, а верхи він міг би пробути кілька діб, відчуваючи себе як удома.
Старий Содба одв'язав коня й негайно ж рушив у дорогу. На нього чекав його князь Уйдзін-гун, який сидів у порожній промоклій юрті й жадібно мріяв про гарячий коричневий чай, пригадуючи, який він на смак. Содба не міг припустити, щоб людина мордувала себе уявами, коли в його руках було ціле багатство, яке обіцяло кілька днів приємного раювання.
Содба навіть замріявся, чвалаючи на своєму конику, коли став собі уявляти, як він питиме чай у товаристві князя, своїх друзів й оповідатиме, як йому пощастило обдурити хитрого Хо Шу-ліна. Він лише схаменувся, коли вуличкою повз нього промчав вершник, розбризкуючи грязюку, в якому він упізнав кур'єра Хо Шу-лінової філії з хошуна.
Кур'єр обернувся й люто поглянув на Содбу, але коня не зупинив.
Наляканий Содба міцно притис свою здобич з крамнички до грудей і, підхльоснувши коня, помчав із міста.
Оглядаючись, чи нема за ним гонитви, Содба мимоволі помітив, що в місті панує якийсь дивний настрій, що здався йому неспокійним. Китайці стривоженими купками збирались коло крамниць і про щось шепотіли, вороже поглядаючи на проїжджих монголів. Але Содба, сам відчуваючи неспокій і боячись, щоб у нього не відібрали дорогоцінних йому речей, поспішав з міста, не зупиняючись і не розпитуючи.
"Які спритні ці китайці! — думав Содба. — Ще кілька хвилин — і кур'єр філії застав би його в крамниці!"
Але гострий, спостережливий зір Содби щось був помітив незвичайне в постаті кур'єра. Лише перший, несподіваний переляк примусив Содбу забути про це явище й швидше погнати коня. Тепер же Содба став відшукувати причини того, чого кур'єр мав надто розтерзаний вигляд і не спинився, коли зустрів Содбу.
"Щось сталося в хошуні!" — вирішив Содба. І це ще більшою мірою заохотило його поспішати додому.
Старий Содба знав із переказів та легенд багато подій, що призвели його та князя Уйдзін-гуна до такого рабського стану. Свою залежність від китайських купців Содба відчував фізично, як відчувають настирливий зубний біль.
Колись дуже давно, як говорить легенда, а вона для Содби все одно, що справжня об'єктивна історія, халхаські князі перейшли в підданство до манчжурів, які тоді були завоювали Китай. Халхаські князі зробили це, щоб урятуватись од Бошекту-хана, який розбив халхаське військо коло озера Ологой. Це була страшна війна між монгольськими племенами, яка, врешті, всім монголам принесла рабство. Манчжури на знак покори примусили монголів не стригти волосся на маківці, а відпускати його у довгу косу, що раніше вони проробили і з китайцями. Але примхлива історія, врешті, зробила так, що і монголи, і манчжури опинилися під китайцями.
До косички, що теліпається ззаду, Содба звик так само, як і до цієї історії, що звучить, як недобра казка лютої старушенції.
Китайські купці поволі забрали все до своїх рук. Содба прекрасно пам'ятає, який багатий був його князь Уйдзін-гун, — вірніше батько його теперішнього князя.