От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.
Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра.
Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів.
Велетень — металургійний завод — із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи...
Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів.
А ось і самі чародії.
Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська...
— Гіп-гіп-ура!.. — вітають вони тих. що лишилися.
ДИМ ЗАВОДІВ І ПЛЯЖ У СТЕПУ
Хто ж тепер не знає, що то є пляж?..
Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока.
А тепер спитайте малого хлопця — і то він вам скаже:
— Пляж — це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка "на облік" не береться), звичайно тепер мають цієї "насолоди" досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці...
Певне, то їх сонечко дошкуляє...
Ще пляж можна назвати біржею праці. Бо ж усі тьоті та дяді напевне що "безробітні". Де ж ви бачили, щоб робоча чи службова людина, або "хатня господиня", як це в анкетах зазначається, та мала спромогу отак з ранку до вечора день по дню ясне сонечко та чуже око чарами свого тіла ублажати?
Звичайно, що "безробітні". Не маючи "шматка хліба", вони годуються сонцем, повітрям та водою. І думаєте — це погана дієта?.. Еге-ж... Ви б подивилися на "пляжних хлопців", — це цілком окрема порода людей. Так от-такий пляж у Києві, в Одесі, в Криму, мабуть, та по инших місцях відпочинку трудящих. Але зовсім инакший він у Дніпропетровську.
В Дніпропетровську "безробіття", очевидно, рідкосне явище, бо прекрасний його пляж (величезна коса з зернистого чистого піску) вдень майже порожній. Тільки ввечері, переїжджаючи з Амура (заводське місто) в Дніпропетровськ човном, ми побачили на косі родини робітників та службовців, що освіжалися купанням після трудового дня. Трохи більше пляжників ми бачили на острові, другого дня. Але з уривків розмов та їхнього поводження ясно було, що це — "відпускники" або — населення будинків відпочинку, в цьому місці розташованих, а не "безробітні".
Не знаємо, як кому, але нам оті "безробітні" такі милі, що ми, не бачучи їх, відчули себе так гарно й вільно, як то буває, коли видерешся зі смердючого льоху та в широкий степ.
І, справді — широкий вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, здавалося, плескуватій бані ясносинього неба. Він притаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, покалічене на диво поганими, незугарними дзвінницями церков. Таких поганих із боку архітектури, як у Дніпропетровську, церков, певне, в цілому не знайти.
Він — широкий, вільний степ — зачаровано задивився на різнобарвні чорні, попелясті, сині, жовті, зеленкуваті стовпи диму велетнів-заводів, що ним геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.
НЕВЖЕ Ж ЇМ НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ?
На центральній вулиці — Ленінському проспекті, що кучерявою стрілою скверів прорізує осередок міста, нас тяжко вразила, так би мовити, красота негарних, понівечених виродженням облич. Річ у тому, що центр Дніпропетровська залюднений майже виключно колишнім торговим населенням.
А вже минуло 10 років революції — 10 років тяжких злиднів для цих людей минулого та їхніх нащадків.
Від тяжкого вражіння машкараду голодного виродження ми тікали до "своїх", до редакції "Зорі" й "Зірки". Вже за пару годин свого перебування в Дніпропетровську, ми відчули, що це могутній центр праці. Сторожа струнких димарів сторожила неоцінні скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріату, що складає переважну більшість конгломерату міста та передмість навколо заводів Дніпропетровську, Амура та горішнього Дніпропетровська.
Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях української місцевої преси знайдемо, що-правда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну "незаможність"), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі...
Глибочезне розчарування...
Десь на задвірках, протухлих стилем міщанського передмістя (хоча редакція в центрі), серед вікон із традиційною геранью та канарками, ми побачили напис "редакція" та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цій указівці й виявилась діловитість місця праці.
Увійшли в малесеньку задушну кімнату, і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.
Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шафами, і люди в ній були — все як слід, і все-таки — мертвотна пустка та й годі.
Ми спитали редактора — Івана Ткачука. Ми чули, що він енергійний, здібний хлопець. Саме такий, яким ми уявляли собі увесь сподіваний гурт носіїв пролетарської культури в Дніпропетровську.
Нам сказали, що Іван Ткачук — редактор "Зорі", редактор "Зірки", зав. відділом преси, зам. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось — зараз у відпустці (ще б пак! дивно, що ще не на цвинтарі...).
Тоді ми попросили показати нам того, чи тих, хто його в редакції заступає.
Нам показали на другу кімнату.
Увійшли. Кімната була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги сиділо двоє молодесеньких хлопців типу плужан* першого ступня навчання, та ще й не з Кобеляк. а так — з оспіваної Остапом Вишнею сільської політосвіти — хати-читальні.
Один із них протер очі (він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцінації виразно) й запитав, чого нам, власне, треба.
Ми досить бадьоро назвали себе, сподіваючись, що малолітній редактор усе ж за літературою стежить.
Не знаю, чи ми помилилися, чи редактор вважав недбало-величаву байдужність за найкращий спосіб зустрічі товаришів-літераторів, але жодна іскорка свідомості не промайнула на його дрімотному обличчі. Його товариш і теж редактор, той собі правив далі рукописа, не звертаючи на нас жодної уваги, не бажаючи, очевидно, розпитати про культурне життя Києва, про літературні новини, — все речі, здавалося б, для редактора дуже цікаві...
Тоді почали розпитувати ми. З пожадливістю "столичників", ми витягали слово по слові з уст малолітнього редактора, скутих дрімотою безпорадної нудьги.
І ці слова, повільні й ліниві, як воли, схематично й нудотно розповідали про речі, що про них треба кричати, битися головою об мур або бити кого головою об мур — залежить од характеру...
Воли-слова промугикали нам про те, що в неоцінній скарбниці УСРР щирого, як добра сталь, пролетаріату, на фронті української культ-роботи є Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, що досі якимсь чудом щасливо уникає вічного відпочинку під могильним каменем...
І це тоді, як і в Києві, цьому міщанському центрі, і в Харкові, цьому напів-міщанському центрі, є чимало безробітних зголоднілих молодих революційних літераторів, навіть літераторів-комсомольців, навіть партійців, що одірвані від робочої маси, справді розкладаються, занепадають у міщанський песимізм, б'ють щиро зайців, та качок і таке инше, і таке инше...
Воли-слова розповіли про те, що в заводському Дніпропетровську український щомісячник "Зоря" та селянська газета "Зірка" видаються на крихточки. що перепадають із прибутків "Звезди" — газети справді гарно поставленої. Ні Держвидав, ні просто Відділ Преси ЦК з відповідних джерел нічогісінько не дають для української преси Дніпропетровська, де значна частина робітництва, де більшість робітництва розуміють українську мову, щиро й прихильно до неї ставляться (не випадково ж нам усі радо й охоче відповідали укр. мовою, коли ми розмовляли з робітництвом коло заводів).
Для преси Дніпропетровська, де тільки й можна здійснити мрію про звязок літераторів із робітничою масою, бо нею, бо її духом, її настоями, складом життя просякло все місто. Нема в ньому отруєних минулим бур шовінізму, як у Києві. Нема й неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що, натурально, враз підхоплюється з природи нервовою вдачею молодого письменника.
А є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші баціли розкладу, зневір'я. Є могутній пролетаріят з такими руками й плечами, що широчезні сорочки Дніпропетровського швейпрому, спеціяльно для робітництва пристосованого, ледве їх у собі витримують.
Під кінець коротенької розмови ми вже не сердилися на малолітніх зам. редакторів за їхній крижано-холодний, зовсім не товариський прийом. Ми їх жаліли. Ми розуміли, що ці нещасні істоти, придушені зовсім, задавлені, не існують уже, як живі істоти, під тягарем тих велетенських завдань, що на них з лихою іронією долі покладено вимогами нашої політики в справі культурного виховання робітничих мас.
Вони їх розуміють, нещасні, розуміють ці драконові вимоги.