Ось, подивіться! Той самий агент здобув.
І він подав мені фотографію. Я глянув, щоб знати, кого арештувати доведеться, і раптом начсочи, стіл і весь кабінет хитнулись у мене перед очима й кудись попливли...
— Слухайте, ви або пиячили цілу ніч, або надто перевтомилися, — співчутливо бубонів начсочи, ткнувши мені шклянкою з водою в зуби.
— Я нездужаю, — ледве вимовив я.
— То, може, комусь іншому доручити операцію? — спитав він.
— Ні, це мігрень, — досить твердо відповів я. — На вечір я буду цілком здоровий...
Вислухавши ще декілька інструкцій, я, як п'яний, вийшов із кабінету. Але, ще не дійшовши до своєї робочої кімнати, я спинився, подумав кілька хвилин, вернувсь до начсочи й виклав йому все по щирості.
Він, звичайно, хотів доручити операцію не мені, але я твердо став на тому, що сам її проведу. Я попросив тільки дозволу перевірити ще раз Льолю й сказав, як це, на мою думку, можна зробити.
Начсочи знизав плечима:
— Зайва річ. А втім, як знаєте...
І я пішов.
Покликавши до себе спритного агента, я доручив йому інструктаж свіжої агентурної групи (тих самих, що раніше стежили за "звіром", звичайно, брати не можна було — помітив би), потім узяв у нього квитки, перемінив плацкарти й наказав віддати квитки по плацкартах.
Увечері я вбрався у військове (звичайно я носив цивільне), що дуже змінювало мій вигляд, і за півгодини до відходу поштового вже був на пероні. Я бачив здаля, як пройшла Льоля. Сів я в сусідній вагон. Поруч із нею мав місце один агент, а другий мав служити зв'язком між ним і мною. Все сталось, як гадалось: контроль порадив Льолі зачекати кур'єрського...
Чомусь мрійно-весела сиділа вона в залі першого класу, гаючи ті півтори години, що лишалися до приходу поїзда. Сам я не ризикнув зайти в залу. Я стежив за нею з коридора крізь скляні двері або з перону крізь вікно. На замерзлій шибці я протер собі очко й притулився до нього, певний, що вона мене не побачить. А вона сиділа коло самого вікна, профілем до мене, так близько, що коли б я міг простягнути руку, я дістав би її золотаве волосся, яке неслухняно вибилося з-під сивої шапки. Я бачив виразно її стрілчасті вії, що кидали коротенькі, тремкі, як крила метеликів, сутіні... Ось вона підвела їх, тихо посміхнулась і раптом, як зачарована, обернулася до мене...
Це була одна мить, бо я зараз же одскочив од вікна. Але я виразно бачив, як здивування, тривога й містичний жах майнули в її очах...
У ту саму мить задзвенів сигнал, провіщаючи наближення поїзда. Я взяв себе в руки, хутко пішов до станційної агентури ДПУ і через п'ять хвилин, уже в кожусі й волохатій шапці, сидів у сутінному кутку біля віконечка каси.
Ледве встиг я поставити перед собою ширмою одного з агентів, як Льоля підійшла до каси, зачекала хвилинку й нервово постукала у віконце, що, однак, мало тоді відчинитися, коли це буде нам потрібно. Льоля постукала ще раз, спитала якогось залізничника, що це з касою. Той пробіг, не відповівши, а Льоля раптом тривожно задумалась.
Я виразно відчув її темний напівсвідомий спогад про ту мить коло вікна. Мої нерви, як антени радіо, приймали її тривогу. Я сховав обличчя в руки, певний, що коли гляну в її бік, наші очі обов'язково стрінуться...
Раптом дмухнуло холодом, загуло, десь стукнули-дзеленькнули двері: прийшов поїзд. І зараз же до мене підбіг агент із тих, що пильнували "звіра", стурбовано сповіщаючи, що "звір" доручив вагоновожатому купити йому квиток, а сам до каси не вийде.
Це порушувало наш план. Агент чекав на моє розпорядження, а я мовчав, безконечно радий тому, що страшний момент, якого я ждав, ніби розстрілу, не настане.
Але агент, не діждавшись мого слова, сам підійшов до вагоновожатого, що вже стояв коло каси, попросив купити йому теж квитка й, коли той згодився, покликав станційного службовця ДПУ що нагадав вагоновожатому його справжні обов'язки.
Тоді я стиснув зуби й чекав.
Як у сні я чув шепотіння агента: "Ось він! Іде!.." Як у тумані побачив, що він стрінувся з Льолею і пізнав її. Вони роздивились свої квитки, взяли ще одну плацкарту, квиток і пішли на перон.
Мій план перевірки справдився: "звір" і його відпоручниця, зберігаючи конспірацію, не призналися б одне одному на людях десь в іншому місці, але тут, на глухій станції, де ніби сама доля їх звела, вони не стримались...
І поет-чекіст замовк.
— Ну? — не втерпіла Марійка. — Що ж ви зробили?
— Ви ще питаєте? — відповів він. — Звичайно, довів їх до вагона, а коли вони розлучилися, бо ж їхати вкупі їм не личило, я арештував Льолю, як мені було наказано... Я лишився вірним класовій моралі й революційному обов'язку.
Тихо стало в нашому купе.
Ритмічно гуркотіли колеса, за вікном у чорне минуле бігла ніч...
— Ото вам покута за те, що колись належали до тих, серед кого ви могли стрінутись із вашою Льолею, — зітхнула Марійка.
Ніхто не підтримав її. Всі думали мовчки.
Я напружено старався уявити собі обличчя колишнього чекіста в ту мить, коли він арештовував Льолю. І не міг ніяк. Я навіть нахилився до нього, щоб глянути, яке воно, коли він хоч пригадує цей тяжкий момент, і аж здригнувся: він весело й саркастично посміхався!..
— Бачу, що вірність революції нікому з вас не подобається, — сказав він. — Бо й Марійка не знайшла нічого кращого, як шпигнути мене моїм непролетарським походженням. Так слухайте, що було далі. Ні! Я не арештував її. Я передав докінчення операції своєму підручному, на що не мав права, не наказавши йому арештувати Льолю, що вже було злочином, і вернув додому з зустрічним поїздом.
— І вас не розстріляли? — обурено спитала Марійка.
— Та ніби ні! — розсміявся чекіст.
— Шкода! — бухнуло завзяте дівча і рішуче одвернулося до вікна. А він спокійно казав далі:
— Вернувсь додому, зачинив двері й міркую, що краще: ціанистий калій чи куля? Коли раптом як загуркотить у двері. Одчинив — начсочи. Чомусь страшенно веселий. До мене:
— Арештували?
— Ні, — кажу я трагічно, а сам лютую: чому він радіє?
— Зараз же на хліб, на воду його, йолопа, дурня!..
І він розкотився добірною лайкою. Я почав лупати очима:
— Кого?
— Та вашого геніального агента, Пінкертона вашого... Ви ж дістали мою телеграму. За годину приходьте: допит робитимемо...
— Кому? — хотів я спитати, але начсочи вже грюкнув дверима. Я кинувсь до своєї шинелі й витяг із кишені нерозпечатану телеграму, яку справді дістав на станції в момент переодягання: "Звіра взято в місті. Дурень наплутав. Киньте все. Вертайтеся".
Заливчасто сміялась Марійка з такого несподіваного фіналу, зовсім забувши, що поета-чекіста все ж слід було розстріляти. Нервовим, якимсь надірваним сміхом їй вторила Льоля.
— Бідна жінка! Що то значить хворість, — думав я. І сміятись по-людськи не може.
А далеко за північ, коли вже всі спали, настирлива думка шкребла мій мозок:
— Тут щось є!
Але я ніяк не міг зрозуміти, що саме, і заплющив очі, твердо вирішивши виспатись і обміркувати все вранці на свіжий розум. Коли раптом щось штурхнуло мене в бік. Я розплющив очі: Льоля обережно знімала з горішньої полиці свій чемодан. Поїзд стояв.
— Сходите? — здивовано запитав я.
Вона мовчки хитнула головою й заспішила. Звичайно, я галантно виніс її чемодан на перон, знайшов їй артільного.
— Ви ж їхали далі. Чого це раптом надумали? — питав я її, прощаючись.
— Тут у мене сестра, нагадала завітати до неї... Скоріше йдіть — уже другий дзвінок, — знову заспішила Льоля.
У вагоні в проході я зустрівся з чоловіком в уніформі службовця залізничного ДПУ Він ніби йшов од полиці, де спав поет-чекіст. Можливо, це мені тільки здалося.