Порився у скриньці з ріжними речами, знайшов ілюстрований журнал "Ниву", почав перегортати. Розглядав малюнки, але мало розумів їх, бо не міг скупчити уваги. Тому через кілька сторінок не міг пригадати, що було на перегорнутих. Він бачив виразно лише високу будівлю з кремезними мурами і людину у третьому поверху. І як не змагався, щоб вона щезла з його уяви, скільки не перегортав сторінок журналу – нічого не міг зробити. Вона стояла перед ним непорушно, в незмінному стані, пронизуючи його своїми гострими очима.
Марко з ненавистю шпурнув журнал, підвівся з-за столу, почав швидко ходити з одного кутка кімнати до другого, повторюючи невпинно: раз, два, три. Потім зменшив кроки, став тихше ходити, наспівуючи ріжних пісень, молитов, то промовляючи вірші, які спадали йому на пам’ять. Спочатку проспівав нерішучим голосом, прислухаючись до згуків "Реве та стогне Дніпр широкий", після цього переказував молитву "Отче наш, коли є на небі – дай нам хліб". Потім раптом перейшов до арії "Он слишит райскіє напєви", промовляв "Вірую". Проспіване знову повторював, добавляючи нових пісень і молитов. Все це тяглося одно за одним. За молитвою – пісня, за піснею – вірш, потім молитва. Усе це зливалося в одну безперервну гаму згуків і слів. А Марко все ходив і в якомусь нестямному захваті механічно повторював слова, викидав тисячі згуків, наче змагався звільнитися разом з ними од чогось стороннього, що ніби застряло йому в горлі. Наче хотів заглушити якийсь чужий голос, що не давав йому спокою.
Утома поволі приборкала його. Спочатку вступила у ноги, сплутала їх, розійшлась по тілу. Опанувала його. Голова стала важкою, ноги кволими, згуки переривались частіше, робилися більше тихшими, недоладними. Нарешті спинилися зовсім.
Марко безсилий повалився на ліжко.
Дрімота змінило утому. Великими шматками густого павутиння спускалась згори, зо стелі кімнати. Падала на ліжко стелилась по підлозі, заволікала увесь простір. Врешті зовсім обступила Марка. Сховала його.
Але швидко, розтулюючи павутиння, з’явилась знову будівля. Марко вже побачив її.
Висока, кремезна, знизу в передвечірніх сутінках, зверху залита ріжнобарвним промінням. Сповзла наче з горба й стала унизу проти його оселі. Тільки на цей раз мала одно вікно. Замість численних вікон, що тяглися довжелезними рівнобіжниками від одного кута до другого – він бачив лиши одно – посеред фасаду. В ньому той самий чоловік. Випростав одну руку з мотузка до того довгу й тонку, що Марко наче ніколи не бачив такої. Простягнув її уперед, дістав аж до вікна його оселі. І якось швидко, несподівано підняв штору, опущену було з вечора. Став над вікном, очи у нього блищали, як дві свічки, засвічені серед мороку. Устромлені в Маркове обличчя – вони падали йому в душу, палили її. Він скорчився, підібгав ноги, натяг на голову ковдру. Причаївся. Хотів заховатися. Але з-під ковдри бачив блискучі очи, відчував пронизуючі погляди. Не міг довше лежати. Тоді висунув голову і тремтячим голосом запитав:
– Чого хочеш?
– Не знаєш? – докірливо промовив той. – Хіба не бачиш, де я? А коли б не ти, якби ти не будував її – я був би вільний.
Ще дужче затіпалось тіло Маркове, і він ледве чутним голосом знову запитав:
– Чого хочеш?
– Не розумієш хіба? Чи прикидаєшся? Щоб вона не стояла на майдані, щоб люди не знали її. Позабули. Ти мусиш її зруйнувати. Розумієш?!
Марко схопився.
На столі блідо горіла, засвічена з вечора лямпа. На стіні хиталася смуга соняшного проміння, що продерлося в кімнату крізь незакритий шторою шматочок вікна.
Погасив лямпу, схопив в руки картуз. Не вмиваючись, швидко вийшов з кімнати. Майже бігом перейшов через майдан, опустивши додолу очи. Зупинивсь був в задумі на розі двох вулиць, наче міркував кудою йти, потім махнув рукою й попрямував на базар. Там довго тинявся, роздивлявся на ріжний крам, торгувався за гребінці, за мило, хоч не мав в них нужди. І, не купивши нічого, пішов геть. Надумав був піти подивитись на роботу, що провадилась в одному помешканню. Та вернувся з дороги й зайшов до приятеля. Намагався бути веселим, багато говорив, сміявся. Але часом його увага спинялась на чомусь іншому, і він не до речі вимовляв: "Ти мусиш, каже, зруйнувати. А хіба ж можна це зробити". Коли ж співрозмовник, не розуміючи цих слів, перепитував його, він ніяково усміхався й відповідав, що то йому згадується, як одного разу на базарі сперечалися батько з сином. Заховуючи од стороннього ока щось йому одному відоме, продовжував штучно перервану розмову.
Увечері вертався до своєї оселі. Знесилений внутрішньою боротьбою. Але трохи вгамований денними вражіннями й неперестанною балаканиною з приятелем, яка притягала до себе увагу, зменшуючи яскравість картин минулої ночі.
Він був тепер навіть трохи невдоволений на себе за те, що так легко міг віддатися грі хворобливої уяви, стати сміховищем для привидів.
"Ні, треба взяти себе в руки, – думав він дорогою. – Не можна піддаватися впливу усяких дрібниць, брати їх близько до серця. Бо що тоді буде за життя, коли так хвилюватися з кожного випадку. Тим більше, що нічого власне не сталося незвичайного, Стрілися… повели… а хіба ж він винний…"
Заспокоюючи цими міркуваннями, увійшов у свою кімнату. І, не засвічуючи лямпи, почав був лагодитися коло ліжка, аби вкластися спати. Але раптом спинився.
– Стрілися… повели… – мимоволі промайнули ще раз ці слова, а затим з’явилась ціла картина.
Побачив того самого чоловіка з розкуйовдженим волоссям на голові і зв’язаними руками, побачив, як відчинялася залізна хвіртка кремезної брами, як той переступив через поріг і сховався за мурами. Як поглянув перед тим на нього своїми очима сумними, вогненно-вразливими, немов кинув у душу йому жаринку.
І щось урвалося в Марка. Прискорено забилося серце, щось стиснуло груди, замиготіло в очах. Мимоволі зробив крок од ліжка, спустився на стілець. Став кивати уперто головою, раз вгору, другий – вниз і пальцями потирати собі лоб, аби розвіяти уяву. Але швидко серед тьмяної тиші розітнулось шамотіння, а потім почувся далекий, все ще виразний голос:
– Ти мусиш її зруйнувати!
Наче йшов з-за вікна кімнати, з майдану.
Страх обгорнув його. Він схопився зі стільця та й застиг був на мент. Ноги немов прилипли до підлоги, руки опустилися безвладно, очи стали нерушимо-скляними. Потім тіло затремтіло, наче мороз пронизав його. Щось штовхнуло його дуже. Він подався до дверей, вибіг з кімнати.
Швидкою ходою, немов втікаючи від переслідування, проминув майдан і спинився на центральній вулиці Кам’яного. Між людьми в загальному русі гадав найти заспокоєння. Зменшивши ходу й тяжко дихаючи, потягся вперед по вулиці слідом за іншими. Зробив небагато кроків, як несподівано спинив його знайомий. Відділився з гуртка, що посувався назустріч, підійшов до нього і напівголосно, якось таємниче, взявши його за ґудзики, промовив:
– А чули, Марку, новину? Середу, вчителя вчора того… знаєте… туди…
І, не доказавши, заблимав очима, наче натякаючи, що це ще не все, що йому ще щось відоме.
Марко рвонувся вперед, вимовивши тремтячим ледве чутним голосом:
– Пусти, поспішаю.
– Тікає, – хтось зауважив ззаду й нагло засміявся.
Він зробив вид, що не чув, і перейшов на другий бік, щоб не стрітися ще раз з цим гуртком. Убгав голову в плечі, якось холодно стало, опустив очи додолу й посунув далі. А щоб забутися, почав рахувати свої кроки. Налічив був до сорока, як до його слуху дійшли слова:
– Он іде, бачиш, зігнувся.
– Той самий, що, знаєш…
Вражений підвів очи й поглинув наперед, звідкіля почулися ті слова. Проминувши його, віддалялися дві чоловічі постаті. Одна з них обернулась, підвела руку, щось показуючи на нього, а друга захитала головою. Він ухилився вбік з пішоходів, щоб не так видко було. А коли ті зменшили ходу, спинився зовсім аби не наближатись до них. Спершись об паркан, простояв, аж поки чоловічі постаті зникли в темряві.
Тоді насунув капелюха на лоб, ще дужче втяг голову в плечі, поплівся вперед. І недалеко завернув у театр-кінемо. Купивши квиток на перше місце, сів за останній стілець в куток, де найменше було світла. Натомленими очима дивився на полотно. Як мінялись картини одна за другою під легковажно-веселі згуки музики.
Бігли швидко автомобілі по шляху, обсадженому, гіллястими дубами велетнями, неслися човни блакитними водами лісної річки, зникали десь в пишно-зелених берегах. Майдан розстелився широкий. Показались маленькі будинки розташовані колом понад майданом і один великий, в кілька поверхів, посеред нього, з довжелезним фасадом до глядачів. Виросли кремезні мури з баштами, залізні ворота з ліхтарем. Показалась постать в одному із вікон, наче схилилась до шибок, виглядаючи когось. Змалювалась велика будова зо всіма дрібницями й стала нерушимою, освітлена мільйонами іскор ранкового сонця…
Але в ту ж мить в театрі розітнулись незчувано істеричні вигуки. Марко, який сидів був в тупій задумі, схопився з місця й закричав диким голосом:
– Не треба! Що глузуєте – залиште мене! Чуєте, я невинний, невинний. Я той самий, розумієте… невинний. Одчепіться од мене, геть усі, чого придивляєтесь, я невинний…
Зникла картина, спинились музики, загомоніли глядачі, а Марко все кричав, вигукував ті ж сами слова, як виводили його з театру й садовили на візника, як везли його в участок за порушення громадського спокою та порядку в прилюдному місці.
Грудень, 1919