Будівничий Марко з Кам’яного нічого не кохав за своє життя так глибоко й постійно як один зі своїх витворів, передостанню будівлю свою.
Вона справді була неабиякою. Не такою звичайною, як всі ті інші, що стояли колом понад майданом чи тяглися всюди по вулицях Кам’яного. Її завітне можна було й порівнювати поміж себе. Бо що спільного можна було винайти в отих одноповерхових, присадкуватих хатинах, однотонних по своїх фарбах і одноманітних по конструкції з його витвором?!..
Неспокійно, нервово, із сторожкою чутливістю перебув Лука Матвієвич ніч.
Часто, на кілька хвилин заснувши, розплющував очи, перевертався з боку на бік, раз у раз підводив голову й зиркав на вікно з настирливою думкою, з гострим бажанням: чи швидко мине ніч, чи швидко розвидниться, настане день?
В його потьмареній уяві снувалися уривки ріжних картин і подій, без початку й кінця, без логічного зв’язку між собою...
Було на світанку.
Сіріла темна блакить неба, гинули чудні істоти, тіни, що блукали в ночі по небу, полях і лісах і обгортали міцним сном землю, людей, трави й дерева.
Наче налякані тим світлом, що приносив з собою найближчий день, вони бігли з стежок, шляхів, з жахом кидались по сторонах, зникали десь невідомо.
Гасли в далекій блакиті срібні зорі, що надсилали тишу і спокій на землю, охороняли її сон, дивлячись ясними очима з високости.
Займався схід...