А ти знаєш, що це значить? Чи ти бачив коли-небудь євреїв-хліборобів хоча б у другому поколінню?
Словом, біцепси вона мала такі, що завзятий спортсмен міг би їй позаздрити. Це не заважало її невеличкому тілу бути струнким та гарним…
Коротко кажучи, ми майже всю дорогу простояли з чарівною мелітопольською колоністкою коло вікна, бо її місце було далеко від мого, це перше, а друге те, що, стаючи коло вікна, можна було непомітно пригорнутися, фліртуючи, одне до одного.
Коли вже під’їздили до Харкова, вона дала адресу, розповівши, що живе з чоловіком, що чоловік її – банківський службовець, дуже добрий хлопець і буде радіти спізнатися зі мною, що в них збирається веселе товариство, цікаве для мене.
Я слухав це все досить кисло, лаючи в душі чорнооку колоністку: чому ж вона аж перед Харковом сказала, що одружена та й ще в Харкові її чоловік? Я ж бо, дурний, розмріявся, думав, що вона самостійна жінка. Стільки енергії, бадьорості й чому б їй не бути вільною, незалежною, мешкати в своїй окремій кімнаті, щоб в осінню мжичку темним вечором можна було б знайти в неї привітний куточок для інтимної розмови удвох, цієї чарівної "самоти вдвох", як казав Ніцше. О, як потрібні нам такі жінки-товариші, приятелі, друзі! Та ба, все, що є цікавого, поквапилося прикріпити собі сторожа.
– Чекай-но, чекай, – спинив я Джима, бо ще пара хвилин і він дійшов би до декрету про обов’язкову розлуку для всіх цікавих жінок. В нього це швидко, – раз, раз і готово: суспільні інтереси вимагають. І так обґрунтує, що й комар носа не підточить.
– Що ж, пішов ти у Харкові до неї?
– Ні. От іще, не вистачало мені цих візитів, коли сидиш і караєшся, що ти ж хатній злодій, і не знаєш, як поводитися з людиною, що не має на тебе найменшої підозри. Як не крути, а це обдурювання. А мені воно гидке.
Це Джим казав щиро. Хоч і чудно було, – як же ж так? Ну, а коли той самий чоловік далеко?
– То інша річ, – підхопив Джим висловлену мною думку. – Тоді я його не бачу, ще краще – коли й не знаю. Уявляти собі його я не хочу, бо для фантазій є далеко привабливіші теми.
Ну, так у Харкові, притулившися в кімнаті товариша, що ще не повернувся з Криму, я ретельно взявся до праці. Треба було якнайскорше щось написати й загнати, бо ж – скрута. Отож, жив собі ченцем, проходками у великому саді, що був у дворі того будинку, де я мешкав, нагнічуючи собі надхнення.
Коли одного вечора – тук, тук! – вона! Я зрадів, почав запрошувати її до кімнати. Але, незважаючи на моє запрошення, дуже палке внаслідок згаданого вище чернечого життя, вона нізащо не згоджувалася лишитися в хаті. Надворі чудовий вечір, – гайда гуляти!
Це мені не дуже сподобалося. Терпіти не можу цих проходок шкілками. Це добре, коли маєш під двадцять віку. А коли тобі вже за тридцять перейшло, ясно, що шукаєш такої обстановки, де можна було б обійтися без зайвих розмов. Отож я потягнув її до саду – джерела моїх надхнень. Там, принаймні, можна було сподіватися, що не буде зайвих свідків переведення в життя тих замірів, які, натурально, спалахнули у моїй голові тільки-но я побачив свою несподівану гостю.
– Ти не посміхайся, друже, так єхидно, – раптом звернувся Джим до мене. – Хотів би я знати, щоб ти робив на моєму місці?
Я зашарівся, бо й справді робив би на місці Джима те самісіньке, що й він хотів робити: така вже паскудна наша чоловіча вдача, – йде тобі жінка назустріч, хапай!
– Нічого особливого того вечора не сталося, коли не вважати на палкі поцілунки. Але Софа – її ім’я – взяла від мене слово, що назавтра я завітаю до них.
Тепер я вже мусив був піти. Бо хоч і між двох поцілунків видерли в мене слово, а все ж – слово.
Тобі часто траплявся в літературі вислів: кімната, як бонбоньєрка? Ніколи й не відчував так реально це порівняння, як того дня, коли завітав до Софочки та її чоловіка. Здавалося, не було в кімнатці й квадратового сантиметра, що не зазнав би дбайливої руки господині, її бажання все оздобити, все прикрасити, всьому надати затишку й привіту.
І ти знаєш, я зовсім не здивувався тому, що чоловік її такий блідий та виснажений, незважаючи на прекрасні сніданки, обіди й вечері, які вона власноруч йому готувала. Вона казала, що це через його надмірну працю в банку – тяжко ж бо заробити стільки, щоб жити "цілком по-людськи".
Але я гадаю, що бідний хлопець просто задихався від надмірної тишливості його сімейного кублечка.
Я подивився на Софочку. Вона рухалася по кімнаті, готуючи стіл до обіду, – сьогодні зовсім розкішного з нагоди моїх відвідин, – так повільно й непомітно, ніби й не вона понаробляла оті рушнички, серветочки, мережива, гаптовані малюнки та тисячу інших жіночих виробів, що дерлися у вічі зі всіх боків. І я зрозумів, скільки життєвої енергії вона здобула у спадщину від своїх батьків, і шкода мені стало такого нерозумного вжитку тієї земної сили.
Ії чоловік був і справді дуже симпатичний хлопець. Стриманий, досить культурний і дотепний, він жваво розповідав мені про своє минуле. Особливо мені сподобалося, як він змалював ту огиду до крові й до зброї, що навіяли йому з дитинства його батьки, ортодоксальні євреї-купці.
– Узяв я, малим хлопцем, дерев’яний трикутник до креслення й націлююся ним, ніби револьвером, на мого брата, – розповідав він.
– Облиш, – сполошився мій батько.
– Та чому ж, – питаю, – з нього ж ніяк не станеться пострілу.
– Облиш. Хто знає? Все може трапитись…
І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї…
…Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.
Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує своєму чоловікові, він бо ж такий лагідний та хороший.
– Розумієш, любий, – казала вона просто, не соромлячися, – я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.
Я глянув на дуже Софоччине тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався щодо її подруг. Адже ж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.
– Ну, добре, хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш. От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? – запропонувала вона.
Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок.
Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близькість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.
Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зиркнув на годинник і заметушився.
– Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замість цієї бесіди з тобою, – заспішив він. – Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося…
Другого й третього дня я ласився смачними Софоччиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойності, балакав з її чоловіком.
Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та бала-кучий.
"Він уже розуміє", – думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м’якому кріселку лежало не ніжне Софоччине мереживо, а їжак та ще й крицевий.
Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку.
Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, – досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Але це бажання марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості! Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.
І через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро – вечеря, а з нею – випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман настелить мізок, по-друге, можна буде сп’яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.
Міщанство безмежне! Всі чоловіки – службовці, переважно канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і, хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне, саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!
Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, – Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.
Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім – швидше, швидше до дверей, коритаром на двір. На вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софоччине "веселе товариство". Дійсно – веселе!
"Та й сама вона, по суті, недалеко пішла від них", – розміркував я, критично пригадавши наші з нею розмови, і поклав собі увірвати всю цю історію.
Тут я посміхнувся: я надто добре знав Джима, щоб повірити в таку легку розв’язку.