Та поки гніздом користувалися ми.
Я наказував, а хлопці виконували.
Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:
— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!
Мої товариші кидалися до кущів.
Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.
Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.
Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.
— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…
Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.
У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.
Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.
Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.
Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.
Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.
Журлива пісня!
Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.
Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.
Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля "Буревісник". А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.
Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.
… У порту, звідки я мав вирушати в своє перше далеке плавання, стояла сила-силенна кораблів: зовсім маленькі і велетенські океанські лайнери.
Мене зарахували на "Буревісник".
У книжках, яких я начитався в дитинстві, оповідалось, що капітан — завжди високий, з суворим обличчям чоловік. Таким же грізним змальовували й боцмана — від одного його погляду людину неодмінно мало кидати в холодний піт. Проте, як я швидко переконався, все це здебільшого вигадки. Та все ж немало здивувався, коли хлопці, що раніше за мене прийшли на "Буревісник", показали на невеличкого чоловіка і тихо мовили:
— Капітан…
— Капітан?! — перепитав я.
Ніколи б не повірив! Обличчя його нагадувало місяць уповні, таке було кругле. Присадкуватий, натоптаний, з черевцем, що випирало з-під кітеля, він скидався на діжку, яку я щойно силкувався перекотити з палуби в трюм.
Подібне здивування викликала і зустріч з боцманом. Коли я вперше його побачив, то подумав, що цей сухорлявий чоловік прийшов на судно, щоб провести в дорогу свого внука чи сина, — такий він був зовні непоказний, анічим не схожий на описаного в книжках всевладного господаря палуби.
Наш "Буревісник" — науково-дослідне судно. На його борту обладнано лабораторії, до впродовж усього плавання працюватимуть дослідники океану. Цього разу ми збиралися доставити велику групу природознавців на тихоокеанські атоли для вивчення місцевої флори і фауни.
Уже давно на борту нудилися іхтіологи, ботаніки, орнітологи, а "Буревісник" досі ще стояв, припнутий до причалу.
Треба сказати, що повна назва цього корабля: "Буревісник Глорія". Але ніхто його так не звав. "Глорія" буцімто латинською мовою означає: ореол, прикраса. А який до біса ореол це наше суденце! От його й називали просто "Буревісник", а іноді ще простіше — "Глорка".
Багато днів і ночей змарнували ми в порту. Різні клопоти заважали вийти в море. То десь на залізниці затримувався вантаж, без якого вчені не могли вирушати в далеке плавання; то несподівано захворів штурман і капітан шукав йому заміну.
З нас уже почали кепкувати.
Простуючи причалом, коло якого зупинився "Буревісник", портовики глузливо говорили:
— Ці морячки, мабуть, бояться вітру — вирішили переждати, поки він ущухне.
— А може, їхній ковчег сів на мілину? — гукали з кабіни височенного портального крана дівчата-кранів-ниці.
І, сміючись, пропонували:
— Якщо капітан не заперечує, можемо підсобити — зрушити з мертвого якоря вашу посудину.
Вони бралися за важелі — і довгошия стріла підйомного крана повисала над кормою "Буревісника".
Зачувши ті слова та угледівши над головою стрілу, наш капітан від образи червонів як рак, а боцман супився і цідив крізь зуби:
— Теж мені помічники — білоручки-верхоглядки! Знайшли з кого кепкувати, з бувалих моряків.
І спересердя накидався на нас, матросів:
— Чого вуха розвісили?! Що, роботи немає? Оно палуба яка брудна, ніби її зроду не драїли. Ану мерщій до діла!
Присоромлені, ми брали швабри і починали прибирати палубу. Так ми стояли аж до грудня.
Розділ другий
ВІТРИЛА НАПНУТО
З півночі подув холодний вітер, у повітрі закружляли сніжинки.
Та одного дня за наказом боцмана підняли важкий трап — довгу, хистку "доріжку", яка вела з корабля до пірса.
Кілька матросів з берегової команди швартовиків скинули з масивних чавунних тумб петлі манільських канатів.
"Буревісник" здригнувся.
Туга линва, що тримала його на припоні, востаннє натягнулася. І, ослабнувши, лунко впала на маслянисте плесо гавані. До вуха долетів різкий, пронизливий звук — ніби стьобнули батогом повітря. Дедалі більша смуга води відділяла судно від берега. Здавалося, між ними загнали велетенського клина, що помітно ширшав, аж поки й зовсім не перетворився на безмежний водяний простір.
Буксирний катер, відтягнувши "Буревісник" від причалу, залишив його посеред бухти, обабіч якої, по сопках, розкинулось приморське місто, а сам попростував до кораблів, які щойно повернулися з плавання і тепер стояли на рейді, очікуючи черги, коли їх підведуть до берега.
Видно було, як з кораблів — нам, а може, тим, хто стояв на причалі, — прибулі моряки махають руками.
Суворі, мужні люди, які змагалися з штормами, тепер не приховували радості від зустрічі з рідною землею.
Надійшов вечір. Після напруженого трудового дня боцман дозволив мені перепочити.
Вночі крізь сон я почув над своєю каютою чиїсь голоси, човгання підошов об дерев'яний настил палуби, брязкіт піднятих з морського дна якорів.
Внизу, у металевому череві корабля, запрацював двигун — гуп! гуп! гуп! — від чого перебірки й стільці в каюті затремтіли, а увесь "Буревісник" здригнувся, неначе наскочив на мілину… Потім тричі пробасив гудок. Корабель з боку на бік заколисливо гойднуло.
Напівсонний, я збагнув, що відчалюємо. І, від утоми не в змозі прокинутися, знову поринув у пестливі хвилі сну…
Коли розплющив очі, над морем займався сірий світанок.
Більмувате сонце ліниво зиркало з-за хмар.
Над щоглами, неначе їх приклеїли до верхівок, непорушно зависли ширококрилі альбатроси.
Значить, ми відійшли від берега далеко, якщо замість чайок з'явилися альбатроси. Адже ці горді, що полюбляють простір, птахи найчастіше ширяють далеко у відкритому морі.
Суходолу справді не було видно. Лише крізь туманну завісу ген за кормою вгадувався скелястий обрис землі… На далекому узвишші я навіть устиг помітити високе дерево. Його віття крислато нависало над морем — здавалося, хтось навздогін нашому кораблеві простягає руки.
Я згадав матір, до якої так і не зміг заїхати, — і серце защеміло болісно й тужно.
"Ось і маєш! — подумав. — Прагнув швидше податися в мандри, а залишив рідний берег — відразу ніби осиротів. Сумно стало".
Вітер щосили завивав у снастях. Він бешкетував і на морі. Зриваючи з пінявих брижів біляві баранці, сердито жбурляв їх в обличчя, з ніг до голови забризкував нас солоною, аж гіркуватою, водою. Але вода, на подив, була тепла. Така ж, як спечного літа в нашому ставку. Подумати тільки! В порту, який ми залишили, іскрився сніг. Білими свічками стояли вкриті памороззю щогли кораблів. Довколишні сопки й узгір'я теж спочивали під сніговою ковдрою, а в бухті раз у раз набігали важкі холодні хвилі. Тут же вода нагадувала купіль, і вітер був хоч і сердитий, одначе м'який і ласкаво теплий.
За кормою бурунився пінявий слід. По морю, скільки й сягало око, перекочувались розгойдані вітром білопінні хвилі.
Я дивився на них, і вони нагадували мені вигорілі на сонці пагорби, а западини між ними — глибокі, розмиті талими весняними водами степові яруги.
Коли корабель, натикаючись на зустрічну хвилю, здригався, йшов перевальцем, торохкотів, — від чого, ніби в лихоманці, тряслося й моє тіло, — я мимоволі думав, що так само почуваєш себе в розсохлій гарбі на грудкастій, іще не накатаній дорозі.
Уже кілька днів, як "Буревісник", перепливши Японське море, простував на південь — до екватора, у вічно теплі води.
Звечора, коли схопився вітер і океан розхвилювався, ми згорнули швартові канати, вклали їх кружальцями у величезні "бухти"; на люки, що вели до глибоких трюмів, натягли брезентові чохли — жодна краплина не повинна проникнути всередину; пласкими металевими глухарями наміцно задраїли ілюмінатори. Палубний вантаж, рятувальні шлюпки — все закріпили по-штормовому.
Зачувши дзвін ринди — вахтовий матрос на ходовому містку відбивав склянки, — я прокинувся.
Нашвидку умився, поснідав і вийшов на палубу.
Ще вчора похмурий, непривітний, океан вгомонився.
"Буревісник" уповільнив хід, потім зупинився. Вода за кормою, збурена потужним гвинтом, заспокоїлася й примовкла. Не видно було навіть брижів — дрібних, зморшкуватих хвиль, які під час руху судна віялом розходяться обабіч.
Вдалині лежали обрамлені торочкою прибою невеликі острівці.
Я в бінокль розглядав берег, сліпучо-білу смугу піску, високі пальми.
— Годі видивлятися! — почув над вухом глухий, сердитий голос.
То — боцман…
— Завтра все одно висадимось на берег.