Тільки щось чорніло обабіч бортів. Я теж зідхнув... Очевидно, ми обоє зідхали з однієї причин — Дарданели. Якуб —Кадрі — Бей згадував Севр і Лозану, я думав про майбутнє своєї батьківщини... Протоки могли стати за зброю в руках імперіялізму проти СРСР.
IV
Здалеку майоріли Принцеві Острови. Ми наближалися до Істанбулу... Після бурхливої ночі день видався теплий, подорожні з третьої кляси висипали на палубу, стояли, спершися на поренчата, снідали, порозкладавши їжу на малесеньких килимках. Вахта готувала ледібку. Якуб-Кадрі-Бей попихкував цига-реткою, розпозідав мені про себе. Від народився в Карсі, там таки вчився в російській ш оті, відтоді й мозу знає. Російська література — його пристрасть. Він читав Горкого, Толстого й Леоніда Андреева, знає чимало віршів Саші Чорного, але сучасної літератури не читає, бо не можна дістати... В тоні його голосу щирість СИЕОЇ людини, він розпозідає мені про сина свого й наводить бінокля на беріг. Але беріг ще далеко, сина не видно й наша розмоза перескакує на іншу тему... Якуб — Кадрі — Бей читає мені лекцію про військо:о — торговельні взаємини Туреччини й України у минулому, розпитує про УСРР, знову наводить бінокля на беріг і передає його мені, скрикнувши: — Ондечки мій син!
І я бачу п'ятнадцятилітнього хлопчика в коротенькому пальтечку й широких штанцях, заправлених у панчохи. Хлопчик дивиться на яхту й махає своїм кепі.
До нас підходить пан Світальський і, заклавши руки в кешені свого чорного демісесону з облізлим оксамитним комірцем, також дивиться на беріг. В нього стурбований, занепокоєний вигляд... Я пильно дивлюся на нього й починаю розуміти, що він ні в якому разі не шпиг. Шпиги не такі. В шпига мабуть не буває такого розгубленого виразу обличчя... Пан Світальський почуває на собі мій погляд і одвертається, я теж одвертаюсь й шукаю чогось очима... Але мені нічого шукати, нікого шукати. Ніхто не прийде мене зустрічати, з берега ніхто не махне мені привітно кепом.
Трап спущено. Яку б — Кадрі — Бей тепло прощається зо мною, запрошує до себе. За хвилину він уже на березі, обнімає сина... Я мовчки несу свої важкі чемодани...
На березі пан Світальський підходить до мене й, простягаючи свою візитову картку, щось бурмоче, ніяковіючи... Я перепитую його, й він, ще більше почер-' вонівши, вказує поглядом на гамала, що несе його мініятюрний сак — ЕОЯЖИК...
Ага! Я розумію — йому нічим заплатити гамалові, а нести самому саквояжа незручно, він же польський промисловець, та й живе він далеко й не має на грамвай... Я даю йому ліру1), він просить адресу, обіцяє занести борг сьогодні ж...
— Дуже вам вдячний...— шепоче він, а я дивлюсь поверх його голови й бачу милу постать товариша Чуба. Він, вимахуючи в повітрі пачкою конвертів^ поспішає до мене...
— Ми так і думали, що ви сьогодні приїдете... "Крим" відходить завтра... Ось вам листи...
Я беру в нього з руки жмут конвертів і перераховую:
— Три, чотирі... шість... І всі з Харкова!
3/ХІ —— 1928. Туреччина —
*) Приблизно наш карПованець.