Або роздмухати вогнище культурної праці, або… повіситись!
Другого дня ввечері Сергій роздавав ролі місцевому драмгурткові. Він був наелектризований.
Раптом Макула:
– Я не буду грати, – й майнув за двері.
Сергієві очи розширились:
– ?!
– Та… йому хотілося пана грати.
– Але ж йому ця роля не підходить…
– То що? Зате Параска підходить…
– Ну, то грайте сами, як вам Параска сидить поперек горла, – спалахнула дівчина й рушила слідом за Макулою.
Сергієві одібрало мову. Він тільки скригнув зубами й пішов зганяти злість на Хведорові Степановичеві.
– Це чорт знає що. Гірше обломовщини. Коли бере ролю такий, як Самойло, що має четверо дітей, то вам же соромно одмовлятися.
– Ну, єй-богу ж, немає часу. Ви знаєте?.. Та може якось… – раптом змінив він тон, уздрівши Сергіїв погляд.
Сергій погодивсь на "може якось" і побіг в Крученці до вчительки.
– Ради бога, візьміть ролю. Ви розумієте, яка морока…
– Думаю, що розумію, – сміючись зустріла його. – Ви тільки перший рік на селі, а я вже другий.
Була розважлива, погодилася взяти ролю.
Сергій відчув рівновагу.
Після цього, мало не щовечора проводив Ольгу Миколаївну з репетиції в Крученці.
Вона його розуміла й тоді Сергій, жестикулюючи, ділився з нею думками.
– Манівці може найдикіше село в окрузі. Дарма. Ви побачите, як скоро звідси бризне культура на сусідні села, й тоді скажете, що можна зробити при бажанні. На селах інтелігенції у нас нема. Є міщани, обивателі… Горами можна вернути в дружній спайці. Ви побачите, як скоро я зроблю з оцих Данилів та Денисів культурників. Хто з нас ще так захоплювався роботою, як вони? Як не кажіть, а пролетаріят таки виб’ється на культурну дорогу й тільки сплюне на нас, анемічних інтелігентів. Ви придивіться, які потенціяльні багатства в маси! Як грає Самойло! А він же перший раз на сцені… Ви уявіть, скільки в нас розвинеться талановитих артистів, музик, поетів, художників…
Сергій горів. Ольга Миколаївна не сміла йому перечити. Його дотик до руки запалював у ній віру.
Проходили в темряві згуслими осінніми полями, а перед очима ввижався пожежний ореол майбутньої культури.
День вистави. Заля розгортала завісу сотнею очей.
На сцені чепурно прибрана кімната.
Все завмерло, вслухаючись в інтимну розмову закоханої пари.
– Так-так, брат, горни…
– На ліжко коти її…
– Ш-ш… позакладає вам…
І знову очи прошпилюють сцену.
Врешті буйний дощ оплесків закінчив дію.
Гамір. Суперечки.
– Ну й Самойло, так Самойло!..
– А Крученецька!.. прямо тобі апікіс.
– Куди вона, – перечить Параска, – їй зовсім не підходить ця роля. Тут треба сільську дівчину, а вона така цепка…
– Говори!..
Поруч стояв Макула. Йому не подобалась ані постановка, ані гра самого вчителя, та він ні одним рухом не виявляв свого невдоволення. Навпаки, він пішов за лаштунки, давав поради й розпорядження, як досвідчений театрал.
Отже, в другій дії, в момент драматичного напруження, несподівано загорнулась завіса.
Публіка невдоволено замукала, а по сцені вихром шугав Сергій:
– Сволочі! Хто сказав завісу?
– Макула.
– Де він? Рило розтовчу. Підіймай!
Знову йде гра, і публіка забула про перерву.
Актори щасливо дотягли п’єсу до кінця. Схвилювалася повідь й зашуміла в двері, немов у лотоки.
Раптом голос:
– Ніхто не прись. У Левка Ковалишиного пропали гроші й документи. Ми повинні обшукати…
Біля дверей стояв з револьвером агент чека – Грабар.
Повідь заходила коловоротом. Напруження зростало:
– Хто вкрав, а ми повинні страждати?!
– Він же роздягавсь за сценою, може де впали.
– Або актори вкрали.
– І то правда… Артистів обшукайте…
– Артистів! Артистів!..
Грабар з Левком рушили за сцену.
Артисти рачкували на сцені й під сценою.
Сергій зблід, як Грабар підійшов до Ольги Миколаївни. Вона, посміхаючись, підняла руки. Левко облапав і підійшов до другої. Грошей не знайшли.
Коли проходив Сергій з Ольгою Миколаївною, різонув вигук:
– Ну й артисти! Прокралися. Ха-ха-ха!
Ольга Миколаївна вже була забула про виставу, як надвечір до неї ввійшла незнайома жінка.
– Оце я мати того Левка, що гроші пропали. Бачите, я ходила до Гапки, до ворожки, що то в нас на кутку… То вже така, така!.. До неї й з Забіли, до неї й з Моргунів… півсвіта до неї сходиться. Вона мені ото кинула на карти, та й каже: "Гроші твого сина забрала русява женщина, що на схід сонця, а живе вона в казьонному домі…"
Ольга Миколаївна лагідно перебила:
– Чи не думаєте ви часом, що я ваші гроші забрала?
– Та ні… я б зроду не подумала, але ж карти…
– Повірте краще мені на слово, аніж Гапці на карти. Не брала я ваших грошей.
Жінка ображено замовкла. Раптом вона нестримано зарепетувала:
– Та що ви мені, баришня, забиваєте баки? Гапка як сказала? Русява женщина, на схід сонця, в казьонному домі. Та й хлопці добре бачили, голубонько, як ти в тому триятері терлась коло його штанів. Ти думаєш, я з тобою тут буду довго воловодитись? Та я тебе, лярвуго, зараз на призвичайку! Голодранці! Вчителі нещасні! З рук видерли б, не то з кишені…
Ольга Миколаївна оторопіла. Вона тільки хотіла промовить, як жінка, мов шуляк, налетіла на неї:
– Оддай гроші. злодійко, оддай! Коси повириваю!..
В цей момент у дверях з’явився Сергій, а в другий – жінка лише бемкнула язиком і затихла за дверима.
Ольга Миколаївна впала лицем у подушку й заніміла.
– Ольго Миколаївно, облиште. Ви дивуєтесь якійсь бабі…
Тоді здригнулися плечі, й голосний стогін вирвався з грудей…
За вікном снував вечір глибоку синю тугу. На дні її іскрились зорі, сплітались ефірно-мелодійні згуки жури.
Сергій відчув лоскіт волосинки на своїй щоці, перейнявся ясною радістю.
Оля таке ніжне, чуле дівча! Як музика, бриніли прозорі згуки.
– Коли мені було ще тільки вісім років, я прийшла була до своєї маленької подруги на іменини. Саме, як ми бавилися, в кімнату до нас увійшли жандарі з револьверами, шаблями… Як ми полякались! Ми не знали, чого їм треба. Вони сами шукали, перекидали все. Потім Нінин батько нас поцілував і вийшов з жандарями. Надія Іванівна стояла як скам’яніла. Ми тільки залякано дивились на неї… Ніколи не забуду цього моменту. Вже потім нам Надія Іванівна розказувала про правду й кривду, про бідних і багатих… Як гірко ми плакали часом з Ніночкою, що її батько може ніколи не повернеться… Так от. Коли Ніна виїхала з матір’ю до батька на заслання, я вже не найшла собі більше подруги. Я самотньо шукала правди, думала, читала. З своїми думками я ховалась навіть від батьків. Коли настала революція – я думала: оце та правда. Всі революційні партії для мене дорогі, всі революціонери святі. Тільки дивуюсь, чого ж вони сваряться, чому не зіллються в одну – то ж одна правда. Більшовиків я не любила.
Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: "Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…" В таких випадках я вже не змовчувала.
"А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…"
Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – "ми русскіє".
Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.
Тоді батько визвіривсь:
"А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний"… – "Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…" Тоді батько осатанів: "Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…" – "І піду!" – відповіла я.
– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.
Дали мені групу. Не знаю ні педагогіки, ні методів… Як же я зраділа, коли мені пощастило пригріти дітей. Любов моя до них стала за все. Працювала до шалу, до самозабуття. Думала, що нічого в світі не затьмарить моєї радости.
А побачила найгірше. Я побачила що нема правди ні поміж багатими, ні між бідними. Її треба створити, а може й добути. Я почала була ходити в наш сельбудівський хор. Співали майже сами комсомольці. Диригент хотів поширити хор і набрав дівчат з села… То що ви думаєте? Яка-небудь Ониська як почне штурхати та цькувати "безпартійних"… Хор розпався.
Така досада мене взяла… Думаю, помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: "Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють". Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…
Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.
"Мадонна!" – хотів сказати Сергій.
Дихнуло холодом. Земля закоцуліла, а ранки обсипалися крупою та білим морозом. В один з таких ранків, як граки на весні, до школи позліталися школярі. Крик. Галас. Їхні обличчя ще мали сліди пекучого літа – засмалені, облуплені. Їхні рухи позначалися впливом поля та лісу: нестримні, мов вітер, крикливі, як зграї птиць, обшарпані, немов дикуни в шкірах, з запахом диму.
Борня. Міна.
– Дайош коржа, дам гнилиць!
– Ти, а в його сало!..
– Ах, ти ж кабан халєрний, дай трошки!
– Дай!..
– Дай!..
– Умгу… на!..
– Ти ж, куркулівська твоя морда…
– Пусти, комеза нещасна…
– Ей, ви! Разойдісь, таку вашу мать…
– На призвичайку його…
– На призвичайку!..
– Дайош торбу!
– Кантрибуція…
У деяких місцях шарпалися, граючись, а в других товклися насправжки.
– Це вже знов на цілу зиму морока! – дивлячись у вікно, казав Хведір Степанович.
Сергій думав своє: "Яке почесне завдання – з оцих дикунів виховати людей соціяльно-етичних, людей розуму й волі".
Гордий своєю місією, він ступив у кляс.