А я в цілому світовому репертуарі не знаю підходящих до того речей.
Він устав і почав машинально одягатись.
– Іноді хочеться боротьби, небезпечностей. Заздриш людям, що ходять по краях безодні, живуть під вістрями дамоклових мечів, але зате кожну хвилю й кожним фібром своїм чують себе і свою душу. Хотілось би іноді хоч трохи й собі пожити таким життям – але як? Контрабандою зайнятись? Укротителем звірів стати? Цирковим гімнастом? В злодійські притоки йти? Все це штучно, неприродно, а тому – так і йде все колесом… Приходить ранок, з ним приходить щоденщина, якісь дурацькі обов’язки, що їх порвати, потрощити нема сили. І не те, що сил не ставало, а просто думалося – невже це, іменно це і є мій ворог? Невже власне з оцим я мушу боротись? І я не боровся, вважав таку боротьбу нікчемною, а ті дрібниці тим часом обплутували мою душу, точили, мов шашіль, і скоро там замість твердого дерева зосталася труха і гниль.
А зрештою… Я знав теоретично, що єсть десь на землі люди боротьби, люди-герої, але бачити їх не бачив зроду. Часом зустрінеш людину, здасться тобі – от! Підійдеш ближче – а воно таке саме, як і всяке інше. Нудно стане – і вертаєшся знов до своєї проклятої кімнати, пересяклої якимись запахами гидкими, хоч я голову собі скрутив, шукаючи за джерелом тих запахів. Сядеш, спустиш голову на руки і замреш… Тихо цокає годинник, муха на вікні дзизчить… У стотисячний раз обведеш ту кімнату очима, оглянеш кожну до огидливості знайому дрібницю – і все те набридло, все це настогидло до стосоткрат чортів. Душить, давить ця обстановка, рухів хочеться, розумної бесіди – а де її взяти? Повалишся, як роздавлений, на оцю остобісілу тигрову шкуру і скрипиш зубами від безсилості, від злоби на всіх і вся, а на себе самого насамперед.
І з острахом думаєш – як же пройде кінець сьогоднішнього дня? Чи зайде до мене хто-небудь, чи сам я піду куди, а, може, стане сили пересидіти дома за книжкою чи за музикою? Як нема нікого – хочеться, щоб прийшов, а прийде та заведе обивательщину – хоч тікай з хати, до того нудно. Чи, може, то у мене знайомі такі? А воно таки так. Якісь вони усі… нікчемні, полохливі. Нема їм ні до чого діла, ні до засад там якихось, боротьби. Спробуй з ним завести розмову не на цілком обивательську тему – він або відповість тобі якоюсь ідіотично-байдужою фразою, або позіхне, або запропонує післати краще за півквартою. Іноді аж наголос хочеться крикнути: "Та падлюки ж ви, мерзавці! Та невже ж немає нічого вищого на світі?" А потім прийде в голову думка – а чим же ти кращий? – і ця думка вбиває все. То я йду й п’ю. Я горілки не люблю, мене до неї не тягне, але я п’ю, п’ю, як останній швець, як… негідник.
А підеш до кого – ще гірше. Ото наслухаєшся! І як вони можуть? Цілими вечорами, часом аж до ранку переливати ото з пустого в порожнє, базікати, белькотати всякі дурниці – і зоставатися задоволеними? Раніше то я, було, не втерплю й крикну їм в розпачі яке слово але що ж… Розрегочуться, почнуть жартувати і, забувши шапку, тікаєш, мов несамовитий, геть з дому, здивувавши слугу.
А на вулиці вже живе робочий нарід, вже йдуть на працю, вже готовляться боротись за насущний шматок. Хмарки порожевіють, з-за них уже блискає проміння – і хочеться дзвону церковного, тихого віяння молитовних мелодій, світла свічок крізь прозорчастий туман ладанових хмар. А власне життя здається вже таким гидким, таким осоружним, що вбить себе й то було б гидко.
Взагалі – повна невідповідність реальних даних до розумових вимог. От був один такий час, що я… ну не знаю до чого мучився, що не можу створити чогось великого. Саме тоді я прочитав "Крейцерову сонату". Як мені хотілось утворити щось подібне. І то не від заздрощів, не від дрібненького позіхання комашки на славу велетня – ні… А мені хотілося зайняти думи людей, змусити працювати їх мисль і відчувати, що це зробив я, я!.. Значить твоє життя потрібне, значить твоєї праці ждуть… О, чого б я не віддав за наявність такого почуття!..
– Але того нема, не було й не може бути. Встаєш ранком, не квапишся нікуди, бо нема пощо. Дляєшся над кожним моментом одягання – аби протягти час. Іноді побринькаєш на отому своєму одороблі годину-дві й тоді кажеш собі: "от поробив сьогодні – аж їсти хочеться". Ох, і ненавиджу ж я це інтелігентське бездільне прозябання, цю розпусту мускулів і розбещення тіла!.. І так стане гидко, що захочеться зробити якесь паскудство, внести якийсь заколот у звичайний хід речей. І крикнути на ввесь світ про брехливість людей, про ілюзії праці, бо от вам велике слово – не бачив я смислу ні в одному ділі. Я придивлявся – я жадібно ловив деталі життя ріжного стану людей. Моя професія дає змогу входити до ріжних верств; отже знав я й громадських діячів, і літератів, і бюрократів, і свою братію пискливу; часто подовгу жив де з ким, їв з однієї миски, отже мав повну можливість придивлятися до сокровенних струн душі. І що ж бачив? Одне й те ж: всюди самообман або просто обман, ілюзії праці й замилування до неї.
І не думайте, що це односторонність моїх уваг говорить з мене, не відповідайте загальником: "та невже ж нема на землі людей, що любили б своє діло й віддавали б себе йому цілком?" Я твердо і певно скажу – немає. Основне тло – лінь фізична й моральна, а вже на нім ріжні узори, форми й кольори, а ми оті малюнки вважаємо за щось самоісне, коли то тільки продукти одної загальної первопричини. Це правило – без винятку. І всі наші судороги працьовитосте, потуги на творчість – все те тільки бажання утекти кудись від тієї страшної влади лінощів.
Але це не зло, це – підвалина. Що таке велика скорбота навіть не людей, а таких абстрактів, як Демон, Манфред і т. д.? Що це, як не сум від усвідомлення обмеженості, кінечності? Що це, як не печаль за тим моментом, що вже минув і не вернеться як би ви його не кликали? І я вірю, що жодні муки не порівняються з тим жалем, але… але не знаю, чи ви розумієте мене.
Сказать правду, не дуже. І не з усім в його промові був я згоден, але він так цікаво говорив, що мені ще й ще хотілося його слухати. І я почав запевняти, що зрозумів, що… – словом усе, що говориться в таких випадках. Він подивився на мене сумно.
– Оце я вивертаю перед вами свою душу, як баба панчоху, а внутрішній голос не перестає говорити: "Ну, і пощо ти це робиш? Все одно ж ти не підійдеш ні під одну з фарб, в які завгодно буде йому тебе розмалювати". І все це я розумію, і все це я ясно бачу, але… але чомусь сьогодні моє убоге життя постало передо мною в такій страшній наготі, що я перелякався. Голе життя – ви розумієте що це значить? Ви ж бачите життя в одягах і прикрасах, а якби хоч раз побачили отак голим, як я, ви здригнулися б – такий то огидливий смердючий кістяк. Тому, хто бачив його голим хоч раз, вже навіки не захочеться тратити кольори й квіти на вбирання того трупа. Бо в які б розкішні одежі його не вбрав, в складах їх повно буде гною й пліснявини. І як смішно тоді дивитися, що люди гають час і енергію, осліплюють себе й інших, аби тільки хоч як-небудь прикрасити наготу свого паскудного життя, суєтяться, вигадують собі "діла", мету, убивають той безщасний час тисячами найрізнородніших засобів – а все ніяк не можуть убити, все він безконечний, все зостанеться його хоч дрібочка, хоч півгодинки – і ці півгодинки так вимучать, витріплють їм душу, що раді вони хоч за отрую вхопитись! Знаю я це, добре знаю!..
Він був уже одягнений, а я ще сидів так. Я боявся, що коли почну одягатись, це він буде вважати за моє бажання закінчити розмову. Так само, думалось мені, він зможе перестати говорити, коли я вперто мовчатиму. Тому я рішив час від часу подавати репліки. Хоч, може, й не до діла, але аби тягти розмову.
Так і тепер. Коли він замовк і почав ходити по хаті, я перечекав трохи й сказав:
– А література? А вона вам не давала усолод?
– Ні. Те, що варте уваги, те читалося й перечиталося, а решта… Убогі вони, наші літерати. Ще коли малюють негативні типи – ще сяк-так; бачиш, що намальовано живих людей. А вже як діло доходить до чогось позитивного – лишенько, яка мертвота й скука. Тільки й бачиш: учительку народньої школи та лікаря, що не бере грошей з бідних пацієнтів. А потім знову учителька й знову лікар – і так до безконечності. Прочитаєш таку штуку раз-два – і так тобі це остобісіє, що тікаєш від книжки, як від зарази. Погані психологи наші письменники. Вони ніколи не можуть піднятися до того, щоб зуміти змалювати цілого чоловіка. Так, візьме який-небудь моментик, якусь картинку, якусь дрібненьку ситуацію – і давай розмусолювати на десятках, а то й на сотнях сторінок. А якби вони, оті письменники, зуміли заглянути в душу хоч би отих своїх лікарів та учительок – страшно б їм стало від тої порожнечі, яку почувають у своїй душі оті літературні козлища. Бо коли у них, у тих лікарів та учительок, знайдеться вільна хвилина, що не збігається з моментом максимальної фізичної втоми, ними заволодіває таке страшне розчарування, що дорого вони заплатили б тому, хто зумів би їм доказати, що вони не даремне живуть, що їх праця комусь потрібна. Бо бути задоволеним із своєї праці, бачити в своїх ділах пуття можуть тільки генії та посередності; решта людей – то духові павпери, навіки засуджені на муки сумнівів. Скажете мені, що не ці моменти упадку енергії, побіди сірого кольору складають центр ваги гарного життя, а власне ті високі хвилини, в котрі й т. д. І на сонці, мовляв, є плями, але не вони дають життя людині, рослинам і всьому світові. А я думаю цілком навпаки. На мій погляд, власне в них, в тих життєвих плямах, більше змісту, ніж в самому сонці. Вони ясно показують, що в сфері духових потреб, вигаданих для себе чоловіком, існують якісь провалля, котрих чоловік не може нічим загатити, бо не знає, яку жертву треба принести цьому роззявленому богу. Коли чоловікові хочеться їсти, він ніколи не роздумує, чи треба чи не треба вкусити оцей шматок хліба: він просто жує. А от коли перед ним стоїть питання, чим задовольнити свої духові потреби – скільки боротьби, скільки вагань починає переживати він! Бо насамперед йому доводиться вирішати – чи є ще вони у нього, оті духові потреби. А потім, коли він рішить, що вони є і що треба їх чимось задовольнити, – скільки найпідліших сумнівів, несподіваних рішень і тяжких мук!..