Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова — храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить,— тільки мозді-ри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піе, а все за військо, за добровільців.
"Ти, хло сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джергах та в подушках, а він на студенім плит-тю сокотить тебе і талану твого!
А ти, ґаздине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врадувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся грешно, але води в рот понабирайте і не розповідайте кеприятеле-ві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!"
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
— Вже нема спасу, коли панотець за цей край потерпає,— пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А ґаздині м'якли, як хустки, і допевкювали себе крізь плач, що хоч куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепки комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.
На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
— Мене і моїх люДей кличе обов'язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, витачайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видно вже неприятеля, щоби його в саме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
— Слава нашому керманичеві!
Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:
— Гурра тісареві! Пушкарі повторили.
— Гурра Україні!
Пушкарі повторили, а комендант від'їхав із своїми жовнірами двома возами...
Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми глицями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.
Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.
Жде шварма...
Рушниці держуть дорогу своїми очима... Буде придибашка...
Але село храмує. Хатами за столами не містяться ґазди і ґаздині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б'ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.
Ґазди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і ґаздівська кров до челяді ласа. Тому самі ґазди рівняють себе у співанках до заяця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.
Але молодиці однако за пушкарів гадку мають:
Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,
Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?
А коли деді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.
— Най би легінів не млоїв голод попід серце.
— Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.
— Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.
— Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.
Слово за словом та й бисажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливим стрільцям.
Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався цугарями.
Село храмувало понадвір'ю. Молодиці пишнилися.
Пушкарі зацитькували газдів і ґаздинь, але храм своє право має.
Відтак зумівалися пушкарі:
— Гей, хло шо ті молодиці з нас роблют?
Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, * але за принукою молодиць ломили собі волю і цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.
Та й гостилися, та й харчували.
А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.
Плазувало село голосами по скалах та берда'х, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.
А молодиці покивували пальчиками на пушкарів і виводили їх з розуму:
Ой я хочу данцувати, а ви, люди, чуйте, А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.
Флоери під серцем скоботали.
Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.
Очі свічками засвітили.
Кучері вітром літали, молодичині ширинки з голів скидали, коси розплітали.
Пістолета лускали у сумерк вечірній. Охота росла, як ватра в смеречині. Гора металася, підтрясалася-гуляла... Раптом на дорозі: пук! Гора долів ззирається. А дорога: пук-пук-пук! Гора завмерла.
Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...
Гора йойкнула...
Дорога дала горі пуду...
Ґазди скочили боками на дорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.
Перелякані жовніри вилазили з придорожних окопів і пе-резнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а ґазди сердилися і руки заломлювали.
— Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаете неприятеля, а над Прут вакаетеси?
— То ви на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?
— То ви нам наших синів убиваете?
— На таку роботу лиш би нахарькати!
Ґазди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.
Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.
А ґазди їх проклинали:
"Аби вам путь пропала, цуріки безчесні!.."
А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.
Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.
Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося...
ПОДЕННИК
Де лиш толічка з-помежи лісів вишкірилася, то її челядь укрила. Село на запаску зійшло; де хлоп упрівав — там тепер челідина вилежується, ротом питлює, войну чинить. Коні, як звір зачують, стають у кружок, а голови всередину, та й фось-кають, та й потерпають, аж шкіра на них дрожить. Так челядь тепер. Дрожить, гей лист на трепеті, рісними словами страх на село пускає. Одна наперед одної.
— Гей, душко-кумко, пропаде наша праця, кровця наша, мозільчик наш студений!
— Гей, світку ти наш бідний, виріже нас до лаби, аби з нас пощіку не було!
— Аді, жидва та лєнка, гей ворон, на село злетіла, килу хліба на сорок левів підогнала!
— Кобих була віща такої години, була бих си від боли не лічила, була бих по-люцки вмерла!
— Бубнили в місті крізь плач: люди, біг з вами, ями копайте, працю ховайте! Кайтеси, люди!
— Де ж я годна сінце та й маржинку в яму спрьитати?
— Москаль, ци йкий нетрудний, спрьиче сінце, та й маржинку, та й нас ірщених!
— Кажут жиди, шо недалеко, шо дим видко,
— Челідинам цицки рубає, на кіле кладе!
— Котра молода, пуп догори, каже, робит з нев, шо не треба, а котра май старша, обцасом тратує, піков колит.
— Баба до закопаня,— каже.
— На войні нема віри, нема серця, нема жінки, лиш неприятель, та й амінь!
— Ей, цитьте, кумки-любки, не гнівім бога!
Тріщать руки, як їх жінки заломлюють і гріхів своїх каються. Гей квашені огірки, сповзають лиця, коли вони войну руками показують, жасними словами, як писанки кервою малюють. Навкруги чорний, осінній ворон на смерічині кряче, войну повістує, дзюб собі гострить, бабам туску додає. Кліпають ліси, кліпають гори: що дерево — то жовнір, що шпиль — то гармата. Хмари на небі біленькі, наче на смерть убралися, не розлітаються, бо неприятіль сказав їм на однім місці стояти. Сонечко ладан смажить, аби нарід ховати, аби трупів не чути. Річка зі скалами шепотом нараджується, рибку потановляє, кружілом кружить, піну ховає, долин боїться, в жіночі очі кривавим дзеркалом, гей мовня, б'є. Лиш овечки блеють, і травичку полють, та тішуться, що непродані, перебули богородичку, що за довги не пішли марне на ніж. Бо у войні таке право, що довгам "авус", та й людям "авус", а маржинка тісарева, на ярмарок не піде.
— Та й, варе, гріхам і кривді авус?
— Ей, цитьте-ко, душко пишні, не гнівім бога!
Йде селом Митро Пужливий, 'д ґаздиням навертає. Пуж-ливим прозвало його село тому, бо відмалку мав великі вуха, а лице стягнене в клубочок, гей у заяця. Заким ставав говорити, то обзирався на всі боки, схилювався, клав на губи палець і казав: "Цитьте!" Щовесни трясла ним пропасниця, й тоді убирав він два кожухи й синів, гей ялівець. Тої боли набрався, як сидів у криміналі за тото, що панотця на проповіді назвав кацапом. За одно слово. Але вводно газета в нього в то-бівці, вводно панотець та й Дзельман на нього уїдають, що село бунтує, людям у читальні голови завертає. Упав у старість, але на газеті спить, людям новини повістує.
— Ану ждіт,— каже,— новину вам скажу.
— Йку, варе?
— Таже папа римский погиб.
— Але?
— Абих так пшениці діждав. Йдіт, перекажіт попови.