Але не буду їм навпростец казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси".
Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий.
Здибаючися із смертю над головами бадіків, здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.
Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б'є ногами в двері, і знов підбігає, і скомлить весело, та ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, інеєм заморожена.
— Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
— Бо хто би, єк не кучмарі?
— І кучмар, і ще хтось!
Баба зирк у двері.
Високий як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лиже, під ноги лягає.
Козак здоровкає бабу і питається, чи його добре справили до старости.
Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає свого неприятеля?
Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:
— Вуйно, таж це вуйків Петро!
— Котрого вуйка?
— Аді, війтів Петро!
— Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це — жовтий лист на крушині.
— Самий він, — припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.
— Це я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.
— Рідний дєдя? А де ж мій дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що дотепер запер був дух у собі, і проникав очима жовніра, та пантеличився, і завертав свої гадки від жовнірового лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:
— А йди ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
— Дєдику мій рідний, де ви!
Війтові лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руку сина, як потопаючий ловить берег.
Син хилився і цілував дєдеві руки.
А дєдя досягав синові лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:
— А ти де дів очі, Пе-тре?
І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдовувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем (тепер село Рідківці, Новоселицького району, Чернівецької області. У цій місцевості в червні 1916 року відбулися кровополитні бої між російською та австрійською арміями. Австрійська армія, в якій служили й українці-галичани, зазнала тут великих втрат).
Не збануйте, дєдику, як на мене, що-сми прйшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відозвати.
Не думкуте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з'їдайте!
Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні тварі!
Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!
Бо я щєсливий у бога, що-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!
Але не смію у вас запитати, через яку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?
Але буду у вас розпитувати, мій дєдику медіний, що болит вас дуже, що вам недогода, єка ваша лежя?
Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую!..
Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.
— Дайте ручку, дєдю!
Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати: — Пішло йому на бідку, тіло — один синець студений, твар трумнєва, дість того, шо смерть 'го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайся журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.
Петро приклянув і цілував дєдеві ніжки, дєдеві ручки та й затулював дєдеві очі:
Дєдю мій прогніваний, дєлю переболений, дєдю жєлісливий!
Дєдю перемучений, перетруджений!
Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.
Утопила-с си у жєлю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...
... Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била в стіни. Крижувався, давився смутком і відходив від пам'яті. Микав собі чупер стрижений, по голові себе лускав, глушив хату ревом.
Опадами сходив з розуму.
А відтак схопився і раптом обмінився. Отік замкнув своє серце залізним замком, отік колодою прикинув смуток, отік застигав у тузі. Отік вітрець здунув з нього біль великий. Просив козака, аби не відходив і аби поміг для дєді гріб викопати. Козак безпечив його, що лишається на ніч та викопає війтові гріб і зробить домовиную. А вуйну просив Петро, аби пішла попа і дяка на похорон стокмити та й аби до паламаря повернула, бо ще в по душі дєдеві не дзвонено.
— Ей-га, — дивувалася баба, — ти, саняку, не знаєш, шо попа ще передтогід взєли паничі до Телєргофу (концентраційний табір в Австрії для українського населення Галичини, яке запідозрювалося у шпигунстві на користь царської Росії), а гармати церкву і дзвіницю спалили і всю маржину і попадю вбили.Куда ти взєвси? Я тільки мир без попа поховала, шо гай! А дєк дежит озде в трупарни, та нема кому яму викопати. А паламар у у відорщі погибна цу болу чорну. А ти гадаєш, що піп тут закрутивси? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Таже це все село тутечки! Як це колодє повигибає, та й селу конєц. А з трупарні до гробу єкі опроводи? З-під смеречини та гайда в глину.
Баба забрала дякові свічку і перенесла її до голів війта.
— Ой, я тобі файний поставничок засвітила, куме, аби-с лєжев файно!
Голосила над сим мерцем приязно, та приповідала укладно, і дякувала йому красними словами за то, що мав на її мозіль тяму і відказав їй лаз в Погарі.
Радувалася, що Петро то все чує і не противиться. А коли почула, що козак займеться похороном війта, прискочила 'д ньому і забагала:
— Аби деревище було писане, аби гріб був багацький! А ти, Анничько, внеси смеречини, най війт лежит на зеленій фої!
Анничка просила бабу пошепки, аби єї дозволила убрати сорочку та й корушинку, бо їйстид голій перед Петром.
Баба гійкала на дівчину, що вона перед сліпцем стидається, а Петро скинув сиву мантлю і просив дівчину, аби вгорнулася.
Баба добула з бочки сорочку і корушину, і кинула дівчині в лице.
Анничка вибігла надвір і лиш на нозі обкрутилася, а вже вернула убрана.
Баба жалувала, що Петро не видить, як дуже виросла Анничка і, як дуже вона подібна до його покіниці Кіци, сестри своєї.
Петро поспитав, коли його Кіца померла, а баба розповіла йому, як у літі дуріла в селі битва, як гармати село розторощили, і спалили, та його подругу і неню в хаті роздавили, і пощіку не лишили.
Анничка ближилася ід Петрові і доповідала йому те, що її найдужче обходило:
— Аді, били раз коло разу, лиш гев та гев! Люди гадали, що вони лиш ліси виломлюют, та й не тікали. А звір у село штрик, штрик! А гармати єк не заруют, єк не загевкают просто на село, на хати люцкі. А хати єк не пронирнут в землю! Такі гєли, такі вибоїни, хоть возом обертай! Змаржини слід не лишивси, не то з людей! Три дні піхали гармати село, єк ступов. А моя неня післала мене до чюркала водиці. А я несу воду та чую: грим! Дивлюси, а нашої хати вже нема. Я кличу: "Нене!" А коло мене на землі рука. Прибігают дєдя з царинки та пізнают, що то ненина рука. Та йка користь з того, що дєдя лишилиси. Прийшла чорна бола та й потєла дєдю так само, єк тепер твоєго. А я лежєла та й виштрикла із смерти так, єк вуйна, на свою біду. Аді, вуйна виріжєют мене водно проти козаків, абих їх до трупарні принаджувала, аби хліба давали. А в тій гаврі, де ваша хата була, я шукала Кіци або хоть єї обручки, а твої дєдя покійні посміхнулися та й казали: "У гробі живих не шукай, небого!"
Чорновусий козак слухав бабиного і дівочого оповідання і все притакував:
— Да, да, то Брусілов здорово наступав, от молодєц Брусілов! — Розказував, як Брусілов барабанив під Рарачем, як його "дика" дивізія зненападу перескочила через Волощину і прорвала неприятельський фронт і як він у бігу відобрав австрійському жовнірові сей кріс з багнетом, який мав його проколоти, а який він ще й досі носить на пам'ятку. Показував той кріс бабі і остерігав, щоби його не доторкалася, бо набій не вистрілений, а баба відпекувалася стрільби і, справляючи на стелю рукою, виявляла, що солдати з фронту під Чорногорою утікають і до трупарні повертають та лишають свої кріси, а вона ховає їх на подрі, та вже стільки напряталося, що стеля вгинається, і вона рада би їх продати за хлібець божий.
Козак чудувався, але прирікав бабі лишити муки і цукру, коли йому якийсь кріс вдасться.
Анничка кінчила Петрові новини оповідати:
— А Лєшієвому Іванови гармати урвали ноги, та й єго взєли до шпиталю. А єк привезли без ніг із Косова, то він дивитси на гори та й каже "Ци я черепашка, ци червачок марний, шо вже не буду горами ходити?" — та єк не уфатит від солдата пушку, єк не поцілит себе у саму герланку! Та й лежит онде на цвинтари коло мого дєді під берізков білов.
Петро докинув, що з Лєпшієвим Іваном разом парубочив, а Анничка повістувала дальше:
— А Василя Федуневого задавили наші на дубі коло каплиці, бо він їм виніс коновку молока, а вони казали, шо він шпігун. А Василь опівночі сідає на дуба і грає в сопівку дойни. А вуйна кажут, шо тот дуб усхне від Василевого туску.
Баба уложила війтове тіло на зеленій смеречині і жалувала, що Петро не видить, як його дєдя лежить гарно. Але війтову одежину сховала мовчки у бочку і кліпала на Анничку, аби нічо про одежину Петрові не говорила.
Козак узяв сокиру, пилу і рискаль та й, передавши стрільбу в руки Петрові, вийшов на цвинтар.
Анничка нагадувала, як Кіца визирала Петра з-під сонечка та й у ворожки за нього розпитувала, а ворожка казала, що Петрові падеться жолудь. А Кіца казала, що то куля, і плакала, та рвала в лісі квітки, і несла до церкви, та клала на Петровім вівтарі.
Баба хвалилася, що біда навчила її також ворожити і вона знає, що Петрові падеться клотічка.
Анничка хотіла дізнатися докладніше про ту клотічку, а баба відкликала її набік і пояснювала:
— Таже видиш, що він сліпий, а сліпцунови шо найбільше треба, єк не палиці? Коли бт я його дозимувала, а навесні лиш покладу при дорозі — та не переїмо того хліба, шо люди намечут!
Петро спер голову на стрільбу і чинився, що бабиної бесіди не чує.
Анничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хоть би мав і загинути з голоду, а баба називала її дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, а виведе на сонце і лишить при дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоче жити.
Анничка почула в собі коло Петра більше безпеки, і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби багацькі сини улицями простягали руки, а тоді баба лютилася і голосно сердилася:
— Ей-га! шо ми за кнєзь великий! А ти не виділа, йких богачів наші на гаджюгах завадили! А ти де була, єк богачів з села на шибеницю гнали! А шибеничька май ліпша від старецкого бука? Таже то трета зима у війні сходит, а на хліб нема кому робити!
Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Анничка корить її словами.
Петро підняв голову і заговорив, гей спросоння:
— Не варта жити сліпому, абих так здоров, що не варта!
З-над війтової голови рвався промінчик свічки до Петрового лиця, кружляв на ньому, і нагле затремтів, наче збоявся, та й блід, і утікав швидко на цвітучі двома чічками Анничині очі.
Анничка, вдивлюючися в Петрове лице, крикнула:
— Ой, єкий же ти страшний, Петре!
— Страшний, саняку, бо очей не має.