Тому студіювання тої далекої, а так близької нам епохи, має таку вагу для нас. Воно хоронитиме від помилок і може дати вказівки політикам при розв'язуванні питань, які, повторюю, нині, як і перед двома стами літ, все ще стоять на денному порядку політичного життя Европи.
Так багато критиків представляло похід Карла XII, як карколомну авантуру, так багато навіть наших сучасників вказувало на нього ж — як на відстрашаючий приклад і доказ, що зломити силу Росії — ідея безглузда, що дійсно варта було перевірити: чи справді діло Мазепи було кроком згори засудженим на тяжку невдачу, чи може не вдалося воно — скажім словами Фридриха Великого — лиш із-за "незнаних причин", які народ називає "сліпою долею" і котрі годі було передбачити?
Питання не чисто академічне. Від відповіді на нього залежить почасті розв'язання найважнішої проблеми нашого віку, проблеми російської експансії. Чи ця експансія була неухилимою конечністю природи, як дехто часто приймає, чи може далося б було положити їй край ще в часах Петра І? Чи маємо отже тут діло з тою силою природи, що розвалила шведський вал, чи може з якимсь нещасливим припадком, котрий міг і не зайти? Щоби прийти тут до слушного погляду, належить перевірити:
По-перше, чи Карло XII, відповідаючи Петрові І війну a outrance і відкидаючи його мирові предложения, вірно оцінював політичну констеляцію Европи і внутрішнє положення Росії (Мазепа!)? Іншими словами: Чи тодішні політичні обставини пригідні були для такої війни?
По-друге, чи похід на Україну був оправданий стратеґічно?
Тільки заперечуюча відповідь на ці питання може оправдати тяжке слово "авантюра". Багато політиків, які не можуть надивуватися досить скорому зростові (протягом двох останніх століть) Росії до значіння світової держави і яким здається, що з тим більшою певністю відкривають тенденцію цього зросту в передпетрових часах, тим більше вони самі від тих часів віддалені — до остовпіння дивуються "легкодушности" Карла XII! Як міг шведський король з кінці XVII століття не бачити того, що вони в XX століттю так ясно бачать? Як міг войовничий вправді, але малий нарід хотіти знищити безмірну Росію? Такі розумні політики не знають одначе трьох речей: По-перше — прийнявши, що Швеція не могла перемогти Росії, — звідки міг це знати Карло XII, коли не тільки для нього, але й для цілої тодішньої Европи треба було саме довгої північної війни, щоби цю "неможливість" зробити правдоподібною? По-друге — забувають ці політики, що тоді не було ще ніякої "Росії"; була тільки Москва або московська держава, яка лежала десь, де — ніхто докладно не знав — за Польщею і, межувала, як здавалося — з Індіями, а її "посли", що часами виринали на західньо-европейських дворах, були посміховищем кожного освіченого й культурного европейця. Натомість Швеція була тоді великою імперією, про котрої канцлера говорили французи, що він є віссю, довкола якої крутиться світ. Та особливо не зважають політики, що згори дивляться на Карла XII, на те, що коли б він навіть був свідомий величезної трудности свого завдання, то все таки мусів би зважитися помірятися з Москвою в полі, бо вимагали цього рішуче життєві інтереси Швеції. Вдоволити Росію признанням їй балтийського побережжя означало б для Швеції не лише втратити значіння першої держави на півночі, якою була вона через ціле століття, але й взагалі впасти до ролі другорядної держави. Чогось такого одначе ніхто не зробить добровільно; коли б Швеція була зробила, то була б це безприкладна в історії подія. Багато держав мусіло в ході історії скоротити промінь своєї експансії і признати недостачу сил у себе, та все були вони приневолювані до того manu militari. Чому ж в цьому випадку мусіло бути інакше? Карло зрозумів, що його спір з Петром був того роду, що мусів покінчитися знищенням або цілковитим упадком до ролі безвартісного міжнароднього чинника одної з обох сторін. Історія виказала правдивість цього погляду, в спосіб для Швеції досить жорстокий...
Неминучістю цієї альтернативи, війни a outrance, і був перейнятий Карло, коли сказав у сенаті при вибуху війни: "Я постановив ніколи не починати несправедливої війни, але також; постановив я не скорше покінчити справедливу війну, аж остаточно поб'ю мого ворога".
Не була це хвальковитість юнака, в тім лежала думка. що гляділа у простір століть: думка, що дві великі держави не можуть довго одночасно панувати над Балтийським морем. Оце ясне зрозуміння, що велику честь приносить інтелігенції молодого володаря, й було причиною, що Карло хотів цареві подиктувати мир в Москві. Карлові було б дуже легко прогнати москалів з Фінляндії, Лівляндії й Інґерманляндії, куди вони були вдерлися в 1703 році. Та тим війна не була б покінчена, а коли б Петро І навіть мир був заключив після того, то це було б тільки війну перервало на пару років. Доказом того — вперті намагання попередників Петра, за часів Ґустава Адольфа II і Карла X Ґустава, наблизитися до берегів Балтику. Обидва відперли московський напір, але тільки відперли. По тих досвідах не важко було додуматися, що цих берегів Швеція не зможе оборонити самою тільки дифензивною війною. Натомість з упадком Москви й ослаблення Росії, балтийські провінції самі були б припали побідникові як достиглий овоч.
Ціла політика Карла XII супроти Росії була своїм напрямом вповні традиційно-шведською політикою панування над Балтикою. Не була вона карколомна, навпаки: означала поворот до чисто скандинавської від дійсно авантурничої політики попередників Карла XII, які хотіли стати сильною ногою на німецькому побережжі того моря, опанувати гирла трьох головних німецьких рік і тим самим піддати всю заграничну торгівлю — своїй контролі. Така політика, до якої намовляв Швецію хитрий Мазаріні, в дійсності ніяк не була оправдана життєвими інтересами Швеції, і тому "авантурничий" Карло спокійно занехав її. З другої сторони вибрана Карлом дорога побити Москву (хотів цього доконати при помочі Мазепи й Туреччини) зовсім не була "видумкою" або оригінальною ідеєю. Як бачимо, було це тільки продовжування політики Карла X Ґустава.
Політичне положення Східньої Европи XVII століття було подібне до хаосу, в якому все було в русі, в якому ще ніяка нація не мала свого власного, ніким незаперечуваного обсягу діяння. Так часто в політичних письмах XVII століття обговорюваний "equilibre dans le Nord" в дійсності не існував зовсім, а тільки старався здійснитися в різних, взаємно себе виключаючих формах. При тому помічалося дві тенденції. Одна стреміла з країв на захід і південь від Москви збудувати оборонний вал перед зростаючою російською імперією; тим валом мав бути союз Швеції, Туреччини й України. Часами втягано до цеї комбінації також Бранденбурґію, Семигород і Польщу, зглядно краї поділеної Польщі ...
Друга тенденція стреміла до розширення російського панування над Балтийським і Чорним морями. Передумови її були: знищення відділюючих Росію від Чорного моря володарств, значить України і Криму, і союз з Польщею. Цей союз Москвою конечно вимаганий, щоби забезпечитися перед ударами з-боку в часі походу на балтийські провінції, був тільки маскою для мирного здобування, випробувана метода, по якій поступала й пізніше Росія. До цього союзу Польща схилялася й сама. Її спорадичні намагання зломити Москву в порозумінні з Україною (Гадяцький договір 1659), були скоро закинені і по 1668 році (поділ України між Польщею і Москвою) — падала Польща, ворогуючи з Туреччиною й Швецією, помалу в обійми свого східнього сусіда.
Першу тенденцію заступали загрожені Росією північні й полудневі побережні краї. Проявлялась вона не тільки в боротьбі цих країв за своє існування — (це свідчило б хіба тільки про менше або більше розвинений інстинкт самозбереження, а не про свідоме, їм усім спільне стремління до наміченого політичного укладу Східньої Европи), — але також у різних союзах, які хотіла заключити Швеція і інші названі держави, щоби збірною силою відвернути спільну небезпеку, що загрожувала зі сходу. Найяркіше проявляється тенденція в союзі, заключеному в 1656 році шведським королем Карлом X Ґуставом з Ракочим (Семигород), з українським гетьманом Богданом Хмельницьким і з Бранденбурґією. Цей союз, звернений зовсім природно проти Росії, зміряв також до поділу Польщі, про яку думано, що вона навсе зв'язалася з Росією. Дивно, що пропонована тоді Карлом X Бранденбурґії територія майже зовсім відповідає тій частині Польщі, яку одержала Прусія з поділу цеї республіки. Оце й була політика Карла X Ґустава і зовсім природно, що новий шведський король 1700 року взяв старий напрям шведської політики за свій і хотів при тім використати ті чинники, які по своєму географічному положенні зачислялися до противників Москви. "Розумні" побоювання, що мовляв, сила Росії незломна, не могли вплинути на його пляни, тим менше "глибокі" розважування про можливість тривалого миру з царем.
Чи Карло, який зрозумів як слід своє велике, попередниками передане завдання, вибрав для свого здійснення добрий час? Вправді, противники не залишили йому ніякого вибору — вони ж були напасниками, та все таки міг Карло, побивши Данію, прийняти поданий йому Петром мир, щоби опісля, кілька літ пізніше, знову почати війну. Він цього не зробив, і як побачимо, мав рацію не тільки в признанню конечности війни a outrance, але також і у виборі хвилі її початку.
Політичне положення тодішньої Европи було для Швеції сприяюче. Франція, приготовляючи по мирі в Рисвіку нову коаліційну війну, запобігала приязні у Швеції. Бранденбурґія не мала вправді причини до особливої приязні зі Швецією, але все таки далекою була від союзу з її ворогами. А хоч цісареві не дуже приємний був успіх Швеції — протектора протестантизму в Німеччині, то одначе забагато мав він інших справ, щоби могти твердо виступити. Зате дві найбільші морські держави — Англія й Голяндія, стояли рішуче по стороні Швеції. Та особливо важне було, що запевнена була поміч Оттоманської Порти, якої відношення до Росії зовсім не було приязне.
Саме тоді сильно занепокоєна була Порта злукою України з Москвою (1653 р.) і старалася від того часу допомогти кожному повстанню українців проти їх протектора-царя, або сама, або через хана.