Аж нагло, коли побачили, що клич тих хижаків "Хай живе смерть!" обернувся проти них самих, — Viva la muerta!, (з большевиками по-большевицькому), — вони згадали й Сенеку, й отців Церкви, й толеранцію, й гуманність...
Роблять це вони з єдиною ціллю — вирвати нам зуби! Щоб не дати скінчити з комунізмом і з силами диявола!
Ні, зубів собі вирвати не дамо! Ані на цей "гуманізм" не дамо себе набрати, бо той, хто його голосить, прикриває ним свою чортівську ціль.
Ні, оборонці, які рятують потвору комунізму й Москву, — нас не переконають. Якраз ті, проскрибовані "Пшеґльондамі" й нашими соціялістами, вартості мусимо високо, мов хоругов, піднести вгору: "високе напняття шовіністичне" (таке, як воно живе в самих "Пщегльондах"), "психозу фанатизму" (не сів би нам на карк большевизм, коли б її мали давніше!), нарешті "адорацію тієї припадкової власної антропологічної мішанини, потягненої покостом однієї мови". Це не "парафіянщина"! Це патріотизм нації, яка себе уярмити не дасть!
Маємо досить "поступу", "братерства народів", "вселюдського життя" й інших брехливих гасел, якими не одному в Києві, в Харкові, у Львові розбивали голови, наперед зробивши їх ослячими... Ходить про рятунок нашого національного колективу, не про "поступи" і "братерства". Ходить про зміцнення його відпорної сили, не про те, щоб дозволяти далі розкладати ту силу фарисеям від гуманности і "вселюдського щастя" ... Часи заповажні на такі блазенства.
Предтеча большевизму, поет Гольц-Міллер, кинув у лице противника своє зухвале "Вірую":
Ми-лі, ви-лі в бою побєдітє,
Ми — враґі, і в поґібєлі час
Ви от нас состраданія нє ждітє,
Ми нє прімєм пощади от вас.
Вогник майбутнього, ця дилема спалахнула велетенським смолоскипом у наші часи. Ту саму думку висловив у сучасній мові бувший еспанський посол у Берліні, Люїз Арквістен: "Історична дилема — це націоналізм або соціялізм. А у війні між ними рішатиме сила", передусім моральна сила, моральний гарт. Так само думав і генерал Франко, так само думали й висаджені в повітря червоними бандами героїчні оборонці Альказару. Так думали розстріляні під Базаром. Так починають думати навіть і деінде: "Треба бути дужим. Треба бути рішучим. Немає більше місця для хитрунів, ні для літеплих, ні для лагідних. Є лише табір мужів і табір рабів".
Людей із "табору рабів" мусимо відсунути набік. Середньовіччя — те, яке попередило теперішнє, — в якому виникнув чудовий твір Данте, кидало до пекла тих, що "жили самолюбно, ні вороги Богові, ні Йому вірні"; тих, що "їх ні небо не хотіло, ні пекло не приймало"; "ті підлі сотні, яких зрікалися однаково і Бог, і чорт, мізерні душі, що жили без ганьби та без чести".
Ті з "табору рабів", ті "мізерні душі", оті "літеплі хитруни", які перед лицем жахливої безкомпромісової дійсности тільки те й знають, що (за Драгомановим) запрошують нас іти "під більш людяним прапором, аніж прапором релігійного й національного фанатизму"; які перед лицем червоного пекла те лише й уміють, що упоминати націоналістів — "не переносити взаємовідносин між людьми у площину грубої сили"; ті, що хочуть вишахрувати розв'язку великої проблеми, замість розрубати її; ті, що кленуть усякого, хто пропонує цей розтин як єдину розв'язку; ті, що в їх желятинових душах умерло всяке людське почуття образи, людської гідности чи протесту; ті, вуха яких доступні підшептам словоблудів, що хочуть нам вирвати жало, — їм усім одна судилася доля: бути м'ясивом на великім бенкеті історії.
Не сміє потягти за собою цілу націю чи хоч би частину її глупота цих "мізерних душ". Великий бенкет іще триває. Віддихаємо гарячим повітрям нового Середньовіччя, в якім щось значать лише люди "кріпкодушні" або "злі", як наші предки з Козельця, прозваного татарами "злим городом" за те, що не дав себе взяти "словеси лестнии нечестивих".
Люди гарячої віри й кам'яного серця!