Тільки після полудня, коли поїзд рушив, щоб до вечора прибути на станцію призначення, переходячи через вагон до коменданта, я бачив, як товариші вкладалися спати. Політробітників було цілих три вагони. Деякі ще гомоніли, але з їхніх напівсонних голосів було зрозуміло, що вони незабаром заніміють у солодкому сні. Звідки були ті люди — будівники нового життя? Ці політробітники їхали робити діло. Сказано — треба, і кожен із них, хоч і мав, може, напрямок у рідні сторони, за годину вже сидів у поїзді і їхав зовсім в інший бік — туди, де анархістичні злодійкуваті ватаги розповзлися на півдні України, руйнуючи тільки-но почату будівлю нового життя. Небезпека минула, і товариші спали солодким сном, щоб завтра вранці розлетітися по обшарах півдня сполучати порвані зв'язки, відновлювати зруйновану вчора будівлю. Лише смеркало, поїзд оминув головну станцію Запоріжжя і, зігнувши гадючкою довгу валку вагонів, щосили подався ліворуч, щоб обійти навколо міста і пристати до південної малорухливої станції. Звідти було ближче до центру города...
На хвилинку приятель замовк, примруживши очі, ніби пригадуючи щось.
— Я розповім тобі, як це виглядало збоку, — згодом промовив він. — Поїзд мчав, мов вихор. На підніжках, у відчинених дверях вагонів, притримуючись за одвірки, стояли вартові. Минувши невеличку залізничну хатинку-пост, від якої в різні сторони прослалися колії, паротяг жалібно загув і щосили промчав далі. Залізничник у червонім кашкеті, що вийшов на перон, нараз кинув об землю свого ліхтаря і, звівши до неба руки, почав ними вимахувати, а за мить, наче з'їхавши з глузду, подався поруч поїзда, щось вигукуючи і все махаючи руками... Якийсь вартовий вистрілив у повітря — раз, два... А паротяг, немов злякавшись цих пострілів (адже на кожному кроці могли бути вороги), щосили смикнув вагони і дав ходу скільки було духу...
Дитинка рухнулась, перевернулась на материних колінах і, розкинувши рученята, простяглась голічерева, на момент міцно обхопивши неньчин лікоть і знов пустивши його.
— Так... Поїзд летів, мов вихор... Летів валом, що мав п'ятдесят метрів заввишки... летів у чорну пащу — зруйнований міст над безоднею. Ще момент, і біля самої прірви з паротяга стрибнула людська постать... Вона в'юном перекрутилась у повітрі, гепнулась об узбіч насипу й покотилась униз. А паротяг, розпустивши пару, видихаючи дим, енергійно гупаючи колесами, стрибонув у безодню, гепнувся об схрещені, увігнуті залізні рейки, тріснув, і з його розірваного черева вихопилась до неба хмара білястої пари, рудого диму й вогню... А слідом у провалля, мов кетяги, котилися вагони... Вони нагромаджувались один на одного і, наче воюючи між собою й паротягом, валилися набік. Один вагон, що зачепився в залізних рамах мосту, раптом спалахнув, і з нього полилося срібне течиво. Рідина, палаючи, лилась на потрощену купу вагонів, спричинивши грандіозну пожежу. Широкі язики полум'я лизали зустрічні вагони і приймали ці рухомі будинки з людьми в свої обійми... Раптом на вінчику безодні тріснули рейки мосту, і залізо, вигнувшись догори, кілком уп'ялось у передній вагон, що за ним тяглась із колії валу в прірву решта поїзда...
Приятель важко дихав. Він ледве промовив до кельнера:
— Прошу содової!
Утопивши позір у зелень веранди, він якийсь час нерухомо сидів, немовби пригадуючи, що ж було далі.
— То була пекельна картина, — стиха промовив він, відпивши із склянки і не повертаючи до мене голови. — Звільнений з кількох барил, бензин водоспадом лився з захряслого між клітинами мосту вагона. Полум'я охопило цей водоспад, жвавою гадюкою повзучи по звислому ланцюгу вагонів... по землі... Нарешті повислі загони обірвались. Вогонь охопив розчавлену купу їх пекельним полум'ям, звиваючись до неба своїми пожадливими пасмами. І разом із деревом, залізом, майном у тім полум'ї горіли люди... Від тріскоту сухих дощок, скла, вибуху набоїв не чутно було навіть стогону... Нас решта за одну мить стали, мов варіяти. Чи допомагати там, унизу, в безодні, чи відкочувати решту вагонів, що дивом затримались на валу. Я, мов очманілий, подався вниз. Адже там горіли люди... Там горіли невідомі на прізвище мені товариші і товаришки... Там горів мій давній друг комендант Мартиненко з дружиною, яка завжди була поруч чоловіка у всіх боях громадянської війни.
Приятель витер хусткою спітніле чоло і безтямним поглядом подивився навкруги. Потім він знову хутко заговорив:
— О, що то було! Коли я збіг униз, ні, не збіг, а скотився під міст до пекла, я побачив... Так, це була вона, Мартиненкова дружина — вся в чорному, з розпатланими стриженими пасмами... Вона вихопилась з-під уламків вагонів, що палали, і хутко відбігла геть від полум'я. Вона була жива, непошкоджена, на ній навіть не тліла одіж... Вона хутко спинилася, присіла на горбик недалеко полум'я, підперла голову руками і втопила погляд у жахливе багаття. Мене пойняла невимовна радість. Мені чомусь здалося, що слідом за нею вийдуть цілими, непошкодженими й інші товариші... Але... вона раптом схопилася, немов щось згадавши, подивилась на мене і, промовивши: "А він же там!", хутко пішла просто в огонь, ніби до себе в хату. Я не встиг навіть отямитись. За мить вона зникла у вогні... Там раптом закуріло темним димком, а потім полум'я ще скаженіше охопило все навколо. Воно немов змагалося само з собою, переплітаючись тисячами жовто-червоних язиків...
Приятель знову замовк. Я зиркнув на нього і побачив, що його очі блищали кришталевими перлинами сліз. Мені було ніяково. Здавалось, що коли я запитаю що чи взагалі порушу мовчанку, трапиться якась трагедія. Проте я миттю відігнав цю химерну думку і важко зітхнув.
— Так, — бадьорим тоном промовив приятель, певно, намагаючись притаїти своє хвилювання. Він хутко витяг хустку і, піднісши до носа, непомітно витер очі... — Там загинуло дев'яносто борців! — додав він. — Можливо, що оця теж загубила там свого чоловіка. — І він спокійно глянув на жінку.
Старчиха міцно притисла дитину до грудей і, схилившись над нею, спала.
Але, ніби відчувши погляд на собі, вона здригнулась, підвела голову й сонно промовила, простягши руку:
— Допоможіть чим-небудь...
Музика знову ревнула "Валенсію", і її веселі звуки линули у наш куток.
Приятель мовчав, сумно втопивши погляд на запобігливого старшого кельнера, що, немов іменинник, люб'язно доглядав за гістьми, щасливий з їх задоволення.
Мовчав і я. Мабуть, мої думки поринули в героїчне минуле, бо я не відчував, що сиджу в кафе з приятелем і невідомою жінкою, де грає музика і своїми звуками звабливо впливає на чоловіків у випрасуваних убраннях, пахучих паній у намисті... Певне, в цей час до кафе зайшла моя дружина, і на її непомітний кивок головою, як це завжди вона робила, коли десь засиджувався, — я вийшов, залишивши приятеля. Я, пригадую, отямився лише на вулиці, коли дружина сердито кинула до мене:
— Чого ота халамидниця сиділа з вами?
Я нічого не відповів.
Минуло півдесятка років. Хіба людина знає, що буде з нею завтра, яких придбає вона нових друзів і ворогів, як життя оберне її долю? Серце людське черствіє. Розум, загартовуючись, відкидає геть найближчі істоти, на час знаходячи нових друзів. Той, хто був тільки рік тому твоїм другом, стає для тебе тільки приятелем, і людина, що ти кілька разів зустрів її, стає твоїм найкращим другом, щоб знову згодом стати тільки смутним спогадом колишньої дружби.
Такий, здається, невеликий час — п'ять років!
На вулиці мене хтось назвав на ім'я і потис лікоть. Переді мною стояла літня особа; вона дивилась на мене поглядом найщасливішої в світі людини, хоча на вустах грала загадкова усмішка.
— Не пізнаєте? А Карпа пам'ятаєте? Вісім років тому — вартового ревтрибуналу у фільварку Сагах?
Так, це був він... Колишній шахтар, червоногвардієць... Я пригадав, як він одного разу переплутав пакети, куди який треба було приставити, і я потім, крім пояснень про адресатів, мусив ставити хрестики, ластівки, дужки, щоб він затямив, куди який однести. Тоді Карпо був майже неписьменний.
— Асистент? Найкращого психоневролога?
Перед таким поступом людства — метаморфозою, із напівграмотного шахтаря за вісім років бути за асистента в найкращого професора-психіатра! Мати наукові досягнення! Викрити людству невідомий мікромозковий нерв, регулятор підсвідомого! Шахтар, Карпо Шанкей!
Я відчув себе супроти нього мізерією і пригноблено потакав його балачці, зачудовувався з його енергійних рухів.
Прощаючись, він кинув:
— А ви знаєте, що Герман Форфор тут?!
"Герман... мій старий приятель, що з ним бачився востаннє біля моря в кафе. Як він тепер?" І, не думаючи зайвої хвилини, я подався на адресу, що сказав Карпо.
Це був один із тих сотень нових колосальних залізобетонних будинків, що спорудили наслідки Жовтня. Коли я підіймався на п'ятий поверх, назустріч мені дружно мчалась весела малеча та іноді обганяв який чоловік у синій блузі. Це був час після роботи.
Двері відчинив хлопчик-школяр. Він допіру прийшов і ще не встиг скинути легеньке пальто.
— Прошу, заходьте. Герман Петрович зараз буде. Почекайте отут, — торкнув він кріселко біля округлого столу, вкритого білою скатертиною, — я зараз роздягнусь і буду до ваших послуг.
Я стенув плечима. Новітніх дітей, мабуть, я не знав. Я тільки пригадав, що в такі вісім-дев'ять років я, напевне, із страху перед незнайомою особою, що раптом увійшла до хати, подався б десь у кут і тремтів своїм худеньким тілом.
У кімнаті було привітно. Кілька стільців, канапа, обідній стіл, два мисливських портрети на стінах, на вікнах — тюль. Темно-зелена портьєра у візерунках листя, ніби природним прочитаном запинала двері.
Мені щось нагадувала ця зелена портьєра, та я не міг пригадати.
— Скажіть, будь ласка: як довго треба нагрівати три свічки, щоб шовкова куля кубатурою в метр піднялась у повітря? — раптом запитав мене школяр, увіходячи до вітальні. Він тримав у руках розгорнуту книжку.
Я відчув, що почервонів, а хлоп'я підсіло до столу і, ткнувши пальцем у книжку, додало:
— Отут є завдання. Я не хочу дивитись у відповідь, адже, напевно, ви знаєте, скільки? Ні? — запитав хлопчик, коли я захитав головою.