Гуцулія, осінній архіпелаг

Все це сповнює поезію Герасим'юка віщою темрявою сакральних текстів, робить її важкою, або, якщо можна так сказати, не-одразу-прочитуваною та врешті неприступною у своїй серйозності для профанів пласкої віртуальності.
Якраз серйозність є ще однією характерною рисою, яка істотно вирізняє Герасим'юків голос на загалом іронічному та блазенському квазіюродстві вісімдесятих років. Це не штивна й понура відсутність гумору, а серйозність, нерозривно пов'язана з гуцульським розумінням сміху як обов'язкового супутника смерті, власне як один із виявів смерті в житті:
застиг коло порога у снігах —
наче пропускаєш мертвих…
А там таке потішне вигадують —
від реготу стеля падає, ґражда валиться!
("Художник")

і в раптовий пролом
між падаючих дерев
я ще встигну побачити всіх:
ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,
ждуть заготівельників.
("Молодий ліс")

Покійник лежить у хаті,
а в темних сінях
я повис на гаку
і кричу: "Я вишу!"
і крізь регіт і вівкання
мене запитують: "На кому висиш?"
("Старовинні забави")

У глибоко медитативному вірші "Дорогою на Мончели", який і є описом медитації, поет, наближаючись до осердя свого серця, вдається до відтинання бурлескно-балаганної дійсності долин або, якщо комусь незрозуміле, — до феноменологічної редукції, наповнюючи надибаний у глибинах свідомості (точніше було би сказати, "у високостях свідомості") віз принесеними знизу всілякими комедіантами і різним набродом — і туди ж таки, униз, його зіштовхуючи.

З іншого боку, Герасим'юковій поезії повністю чужі будь-які філіппіки проти сучасності, міста, цивілізаційних реалій, як можна було би сподіватися від такого в цілому консервативного поета живої пам'яті та гуцульської архаїки. Навпаки, він модерний у своєму консерватизмі, просто місто не видається чимось надто істотним, Київ або Львів, щоб його засуджувати й паплюжити або схвалювати й виправдовувати. Місто в Герасим'юка — естетичний феномен, чергове "оповиття" та й годі, картина для зору, не більше. І якраз тут, у своєму кінематографічному баченні, поет повністю відвертий, легко оперуючи загальнокультурними знаками модерну:
Містечка галицькі осінні —
є щось феллінівське у них.
…………………………………………………
Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
…………………………………………………
З лицем сухим і білим, як папір,
шукав нових для себе оповить,
минаючи собори і вокзали.

Водночас його поезія майже повністю вільна від сторонніх поетичних впливів — явище в сучасній українській поезії рідкісне, направду виняткове, при тому, що сам Герасим'юк є поетом анітрохи не менше начитаним і вченим, аніж, припустімо, Ігор Римарук, — достатньо було послухати його авторську радіопрограму "На межі тисячоліть" (єдину справді варту уваги, бо решта пропозицій Першої програми Українського радіо просто нестерпна за своїм безмежно низьким інтелектуальним рівнем, старанно збереженим від совєтських часів), — щоби переконатися як у глибокій ерудованості, так і в непідробному інтересі поета до творчості своїх сучасників. Звичайно, для тих, хто віддавна стежить за кшталтуванням стилю Герасим'юка, у пам'яті зрине його давнє захоплення поезіями Ґарсія Лорки — певну данину їм можна зустріти і в цій збірці вибраного, зокрема, у вірші "Маріє" або в не зовсім гуцульському жанрі альби ("Дві ранкові пісні"). Проте цілісна настанова залишається чистою та виразною: якомога менше сторонських голосів, якомога неухильніше слідування шляхові гуцульського Дао, який збігається із власною дорогою на власні Мончели. Така усвідомлена й ретельно дотримувана на практиці настанова часто загрожує однобокістю; у поета меншого масштабу й таланту, з менш виробленим голосом вона легко могла би обернутися маньєризмом або нудьгою заангажованої мови. Гера-сим'юкові, з його потужним енергетичним потоком священномовлення, який бере початок із джерел Гуцулії, вдається уникнути й манери, і заангажованості; його мовомислення чітко структуроване живим мітом життєвого світу гуцулів, органічної людської спільності та своєрідної культури, які чи не найбільше унаочнюються в "знаковому" чоловічому танці "аркан". Поет не перебирає багатьох культурних знаків людської єдності, він нехтує незліченними символами чужих родів і народів — знаючи свій власний успадкований знак, — і образ колобіжного танцю з'являється серед створюваних та відтворюваних поетом символів для того, щоб залучити до людського танцю й боголюдину, розітнувши емпіричну горизонталь долин та ланів широкополих вертикаллю горішнього трансцендентного, навчивши Христа танцювати аркан:
Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.

У цьому твердому знанні основоположних знаків людської єдності — хреста й танцю, віри в істину й віри в спасенний обман ілюзії — криється, мабуть, і головніша причина Герасим'юкової свободи від невідь-ким покладеного на нас обов'язку грати в бісер або, перефразовуючи вислів із однієї старої книги, розсипати цей бісер перед усеїдними інтелектуалами. Постмодерний світ цитати й пастишу, змішування стилів, нігілістичного заперечення стилів, поверхового мерехтіння стилізацій та імітацій, нерозрізненності статей, етичного релятивізму й байдужості неохоче відходить у минуле, туди, де спочиває вже багато світів людини. Ці чергові мандри чергового блудного сина знаходять своє місце й визначення в практикованому християнському міті; відповідь на них, сприйняття їх у самого Герасим'юка можуть бути різними — від вищого співчуття, зображеного Рембрандтом на четвертій сторінці обкладинки або у вірші "Він має повернутися. В хатину…" — до гніву за зраду та профанацію найнедоторканніших святощів та вартостей ("Дощ на світанку стих…", "Я не знаю того, хто привів") і обіцянки обов'язкової розплати ("Прийшли вночі. "Твій, діду, син умер…"", "…Не про всіх запитав. Розказав…"). До речі, щодо гуцульської вразливості — особисто мені вона дуже нагадує японську чуттєву ніжність і слабкість перед красою квітучої сакури, але разом із тим — уміння середньовічних самураїв із однаково любовною майстерністю скласти хоку, букет ікебани, заварити чай, випустити кишки ворогові або зробити харакірі самому собі:
Я кричу: не йди по сліду тім —
вдариш серце в золотій покрові!
Гостра бартка в розмаху страшнім
так відтяла віти смерекові,
ніби хтось в останню мить не зміг
бартку ту в чоло моє ввігнати.
Я живий. Літає перший сніг
після страти.
("Попелиста осіння смерека")

А вранці
покладуть рідні
на домовину свої голови
і тричі попрощаються з мертвим.
Він від бартки упав на храмі.
Помста пливе у їхній крові.

Я також із того роду
("Старовинні забави")

І тоді
відітни верхів'я,
бо з поверженим — не підведешся.
("Дидактичний етюд (І)")

Утім, убивчі й самовбивчі приписи цього лицарського етичного кодексу bushido застосовуються тільки в екстремальних ситуаціях безвиході, до того ж, не завжди — свідченням цього є один із найсильніших і найдовершеніших Герасим'юкових віршів "Коса", де ми знову зустрічаємося із цим ключовим словом "відітни", — і зі спасенною відмовою виконувати закладений у ньому наказ. Про "Косу" треба писати великий філософський трактат, щоб дослідити весь узір тих разючих паралелей із "Дао де цзін" та "І Цзін", які аж кричать, так хочуть бути виявленими. За браком місця від трактату наразі доведеться відмовитися. Вкажу лише, що одна з гексаграм "І Цзін", а саме, "Цянь (Смирення)" є докладним зображенням описаної Герасим'юком ситуації. Знак гори розташований під знаком землі. У притчі старого вояка (теж свого роду самурая) йдеться про десятилітнє зимування гурту повстанців, серед яких була жінка, у підземній криївці. Опанована відчаєм зневіри, вона прохає одного з вояків відітнути їй косу, бо та, мовляв, уже не придасться. Приголомшений цим проханням-велінням, воїн, проте, відмовляється:
"Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни".
"Відітни", — вона плаче. А він до весни
чеше косу. Розчісує косу.

І це підземне розчісування коси триває роками. Взагалі-то гора повинна міститися над землею — і так само над землею повинна розчісуватися жіноча коса. Якщо ж і гора, і ненастанно розчісувана коса перебувають під землею, то це з максимальною лаконічністю виражає образ смирення й терпеливості, які закорінені в плинності часу, — і пливучи далі цим часом, стаючи ним, долають несприятливе, катастрофічне розташування обставин. Притчу про перемогу діахронії над синхронією адресовано людині, яка також перебуває в кризовій ситуації та повинна допомогти їй витримати гніт саме цієї миті, — подальша доля жінки та вояків після їхнього виходу на поверхню землі ("Свобода" — наступна гексаграма "І Цзін") не є менш істотною, проте вона й не актуальна для ось-ситуації, яку бажано подолати, не долаючи її. Наука довготерпеливості уникає негайних розв'язків, однозначних відповідей і вчинків — саме знанням плинності перемагаючи силу, владу й гаданий безчас. Що ж до "Дао де цзін", то чжани, у яких радять "притуплювати гостроту" й "діяти недіянням", є загальновідомими (що не означає загальнозрозумілості). Із цією незбагненною для західноєвропейського способу мислення неквапливістю довготерпеливості ми зустрічаємося й у вірші "Замело", із цією ухильністю, на позір покірною обставинам, насправді ж — у своїх наслідках — гострішою та безжальнішою за лезо сокири — практично в усіх "повстанських" віршах, зокрема у "Псах Юрія Змієборця". Якраз цей вірш та "Дорогою на Мончели" й дали мені підставу говорити про поступове віддалення архіпелагу Гуцулія в бік Повітряного океану — та про його непізнаванність або, маймо надію, все ще непізнаність: бо виявляється, що ми більше знаємо про Японію, ніж про цю таємничу країну:
Нарешті ми втекли,
але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище
…………………………………………………
Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали під ногами у хмарах
("Пси Юрія Змієборця")

Коли полонини опустіли
І завтра — сніг,
ти піднімаєшся…
…………………………………………………
Коли на цій дорозі о цій порі
ніщо тебе не дратує,
ти все-таки запитуєш себе: "Ну чому,
ну чому ти о цій порі один, як перст,
ідеш по цій дорозі?!"
("Дорогою на Мончели")

Рано чи пізно це питання Василя Герасим'юка постає перед кожним із нас.

Кость Москалець

Інші твори цього автора:

Дивіться також: