із зображенням сцен мітології грецької
здавна притягує очі; по коліна ті очі
вгрузають у бронзу, по шию
і підошвами раптом твердині торкаються —
теплих і ніжних Атлантових рук,
що зривають, як яблука, їх — і несуть
до Геракла, що також по пояс у землю загруз,
добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.
Ледь помітно тремтячі долоні Атланта
міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —
треба в и р а з н о г о світла;
замислено дивиться первосвященик — Геракл —
на короля, що приніс йому яблука,
вклоняється, потай дивуючись:
чому вітри не торкають сяйливих вогнів
на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,
як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…
Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —
наче пил на свічадах;
мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;
Гермес замислений квітку несе,
власне, не квітку, а відбиток папороті
доісторичної, торфу нікчемного шмат;
чи озирнеться Орфей — невідомо, але
ліру чомусь переклав із десниці у ліву.
…В домі безлюдному мовчки сиджу
над підсвічником бронзовим; хто
і якими ключами двері в підсвічник відімкне?
Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)
Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..
Нічого не знаю про це, напису також немає,
недбало так втілена.
X
Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.
Хто пригадає життя попереднє чи ціну складе
проминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,
що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?
Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншим
нестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?
Гарним це літо було; не минали і друзі
моєї маленької хати, і вороги;
всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,
вміло в правах прирівняти;
деякі потім писали короткі листи,
дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,
мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,
так і Горацій, напевно, колись
навіть не раз помилявся чином подібним,
годі про це. Я також одягав цього літа
одяг дорожній, бачив не знані раніше міста,
в річці, що Случ називається, рибу ловив;
гарно до мене поставились там,
може, й занадто аж добре; не заслуги мої
в тім причина, а гумор і серце привітне господарів.
І не раз я пригадував зливу тамтешню,
щиру розмову побіля турецького мосту,
цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,
скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…
Коли буду живий і запрошення знову отримаю,
з радістю в дальню дорогу подамся.
…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,
дров нарубати, аби не замерзнути взимку.
Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,
терен, і глід, і калина також знадобляться.
Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,
як треба рухатись далі; куди?
Повернись до початку думи цієї, прошу.
XI
Шляхетного не слава видає,
не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,
не сто книжок, прочитаних ретельно,
і не знання чудове мов чужинських
або майстерно вишукані одяг та прикраси
і виплекане древо свого роду…
Тим більше це не гроші, не маєтки,
в яких людина — мов роса на павутинні
нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.
Шляхетного свобода, вольна воля видає,
вони обрали одне одного свідомо
і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,
по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.
Слова незримі в них і зримі вчинки,
по вчинках тих ви впізнаєте їх;
без тлумачів, чужинці, взимку навіть
розумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,
худі обличчя прикро не вражають,
як і проміння, що струмити зачина
з речей, людей недужих і зурочених тварин,
яких шляхетна воля доторкнула.
Не кличте її смертю. Замовчіть.
Учіться їй, дітей своїх учіть
незримими словами; пам’ятайте,
що світ не вами закінчиться,
бо ваші виразки суть школи лісові
або ашрами, де посібники наочні —
ваші шрами, а пензлі та папір —
волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.
…А паче волі осінь полюбіть,
бо гоже ти сказав, пророче:
"Ми восени таки похожі
хоч капельку на образ божий, —
звичайне, що не всі, а так —
хоч деякі". І менше всього
шляхетний думає про смерть,
і так і не вмирає, швидше всього.