Простір належить людині цілком як час, як любов, як бог і слово... Щойно відкрите здалося Кузьмі важливішим від ракети-особистості, що її не фіксує жоден локатор, запрограмований на пошук об’єктів з технічним паспортом... Втім... ракета-особистість як біосистема і є той перший крок на шляху повернення людині її первісної суті — бути не часткою світу, а Всесвітом, кров’ю і потом безконечного, вічного... Кузьма зауважив кліпання Вонада — наче й людина, а іппівець все-таки, частка — не ціле...
— Гай, гай! — долинуло тенорове, а вже потім Кузьма помітив очі, важкі й великі, вони аж ніяк не личили голосу — легкому й тонкому, як сіть павуча. — У спілкуванні світів Земля завжди віддавала перевагу силі, а не взаєморозумінню...
Відчуття нереальності, звідане вже й раніше, знов охопило хлопця. Йому здалося, що слова лакеїв існують окремо від них, і чує він досить логічне, але не стоять за словами ні біль, ні радість, такі собі мовні знаки, не зв’язані пуповиною з тими, хто їх говорить. Лакеї! Що вони знають, калічки, про слово... про мамине слово під кучерявими вербами Подніпров’я, під тою зорею, що над Трубежем!
Його ще питали про щось несуттєве, глумилися непретензійно вишукано, та Кузьма не слухав, не відповідав, він уже здогадувався, що вони хочуть від нього, він уже знав напевне, бо можливість подолання межі допустимого, межі допустимого... Дзеркало кліпнуло дружньо, ніби припрошуючи, ну чого ж ти затнувся, ідея — не особиста і не приватна власність, ідея — першоелемент природи і належить усім, попри час і простір, суспільні формації і душевні муки...
У камері, великій, мов актовий зал інституту, було темно. Так темно, як колись на печі в баби Марти, а він прокинувся й дуже злякався — куди не поткнеться — скрізь стіни, і знає ж, що піч, а осьдечки й клунок із гарбузовим насінням, він закричав — це тоді, ще маленьким. А тут до стіни й не торкнувся ні разу, не те, щоб її побачить, а може, тут стін і немає? Кузьма встав і пішов. Довго йшов, виставивши поперед себе руки — стіни не було, тільки темінь, густа, смоляниста, обпікала його часом страшним здогадом, проте шерхіт бетону під каблуками остуджував трохи: твердь-таки, твердь під ногами...
Тим часом суд тривав.
Імператор Нілат так само сидів за столом, покритим яскравим оксамитом, і декламував судовий вирок.
Всі стояли, навіть кореспонденти, яких Нілат ненавидів, та воші його любили, доточуючи свою любов до своїх мізерних гонорарів і таким чином процвітаючи разом з іншими іппівцями, для котрих почуття імператора до них не важили нічого, важили тільки власні почуття до імператора, яких вони й не приховували, оскільки, згідно з циркуляром лакея Вотоли, будь-яке приховування каралось на горло як антиіппівське дійство, спрямоване на підрив єдності. Суворий закон, що й казати, але ж, відомо, закон суворий до тих, хто його зневажає, мріючи про анархію чи й комунізм, де, звісна річ, імператорів не визнають з ідейних міркувань. Лакей Вотоло це знав, як і сам імператор, котрий свого часу вивчав навіть римську історію й римське право, цього було досить, аби імперія стала взірцем комплектування держави, бо, зрештою, тільки в імперії є імператор, а не якісь там президенти чи королі. Досить небезпечних експериментів! Королям одрубують голови на майданах, президентів розстрілюють утритул на виході з кінотеатру, імператор живе і народжує імператора, отже, імперія живе і народжує імперію, як велить еволюційна перспектива.
З римської історії Нілат узяв багато. З інших — не менше. "Держава — це я!" — повторив він слідом за Єлизаветою англійською та Людовіком XIV. Згодом ця формула самоврядування знадобилася йому для того, щоб прояснити деякі темні місця в низці судових реформ, здійснених на вимогу рядових іппівців, котрі потерпали від надто високої моральності й поінформованості суддів. "Суд — це я!" — виголосив тоді імператор давно очікуване рядовими іппівцями, що насамперед люблять імператора, а тоді вже кого доведеться. Всі були задоволені й горді, навіть дослідники старовини й купка церковників з близькими до них представниками інтелігенції, бо згадали, що сказано було: "Я — хліб життя!" Мир і благоденствіє обіцяли і суд, і держава, і тричі проказане "я", тож повірили всі й відкинули сумніви, в кого вони ще були. Десь о тій порі і дала згоду бути сто сьомим штатом ІПП колишня Держава Суверенів, хоч вороги-ботокуди й падалі загрожували іппівцям звідусіль. І ось тепер справедливий суд імператора Нілата мусить винести їм справедливий вирок.
— Незважаючи на зусилля уряду по відверненню воєнної небезпеки, — декламував Нілат, — нам не здалося дійти згоди з агресивним блоком Сонячної системи, триває розгнуздана гонка озброєнь, нарощення нових потенціалів наступального характеру... — декламував Нілат. — Так звані паради планет демонстративно оголюють реальність зазіхань на права й свободи іппівців. Ще більша, ніж воєнна, небезпека моральної деградації, що охопила увесь Сонячний світ у зв’язку з відсутністю інформації — о темпора, о морес!..
Під стіною, де звично бачити лаву підсудних, і справді стояла широка її міцна лавиця, геть заставлена барвистими вазонами, імператор обожнював квіти, особливо кімнатні.
— У ході тривалого слідства встановлено, що... — декламував Нілат, і всі навстоячки слухали його, не дихаючи, аби не проґавити нічого із того, що відкривається їм у всій наготі фактів, — ...що Юпітер — потенціал озброєності 11,2 — тривалий час переховувався на віддалених від ІПП орбітах під вигаданими іменами Зевса, Люцетіуса, Амона, постійно метає громи й блискавиці, насилає засухи, пожежі й повені, є жертви серед мирного населення, неоголошена війна триває, захист життєво-буттєвих інтересів імперії вимагає твердості й рішучості — три пучки плазмової есенції позбавлять імперію зловмисних дій ботокуда. Смерть Юпітеру! — безбарвним голосом вигукнув Нілат, знаючи, що в цю ж мить три пучки плазмової есенції досягнули Юпітера і спалили там все, що гошіть, не горить, у воді не тоне.
— Смерть Юпітеру! — гукнули всі дружно, фотокореспонденти дружно клацнули, і спалахи магнію лиш потвердили гнівну, усеспопеляючу волю іппівців, ще й наочно продемонстрували, як воно там усе...
"Ах!.." — почулося в гурті, і стрункий чорноокий іппівець знепритомнів, двоє підхопили його під руки, розстебнули сорочку й жахнулися — це була жінка, під лівою груддю якої недавнім тавром запеклося страшне й ненависне слово: Венера. "Венера..." — прошепотів один із двох, не відводячи очей від ніжних пругких грудей, та імператор не зауважив шепоту, його зауважив Яіре, хотів вже було підійти й дізнатися, що там, але не встиг, бо Вонад вдесяте зайшовся гнівом: "Смерть Юпітеру!"
Нілат млявим рухом десниці закликав усіх до уваги, зиркнувши на лаву, геть заставлену барвистими вазонами. Одного уже не було — квітка Юпітера відцвіла, згасла; природа мудра — імператор мудріший. Для того щоб творити всесвітній суд, не варто на лаву підсудних саджати злочинців, нехай їхні квіти згасають — череп’я вазонів не схилить до милосердя, не розворушить пам’ять, а гарно Юпітер цвів, як троянда... Нілат посміхнувся, за ним Яіре і Вонад, і всі посміхпулись, аякже, щира, невимушена посмішка імператора — дзеркало закону, інше дзеркало знаходилось у катівні, куди вже три тижні приводили Оравраша, студента із Землі, де сміялися й усміхалися просто так — з доброго дива, як говорила баба Марта, а ще говорила, що слово — це усмішка бога, бо німі та без’язикі — од лукавого, він із людей знущається як ніхто, а чим вони завинили, нещасні. А таки немає бога, крім совісті, журно зітхала, дивуючи Кузьму непослідовністю у міркуваннях, вік прожила й не навчилась...
...Та ще до того, як посміхнувся Нілат, щаслива усмішка осяяла уста двох іппівців, на руках у яких лежала жінка зі страшним, ненависним словом, витавруваним під лівою груддю...
"Також встановлено, — декламував Нілат, — що Венера — потенціал озброєності 0,96 — відома також як Афродіта, Кіпріда, Пафія. Пафоська богиня, Кіферея, Цітера, Уранія, а ще — Медицейська, Таврійська, Мілоська... — Яіре несподівано виструнчився. Вонад, не готовий до цього, тільки мгикнув та тусонув брата ліктем під бік: "Ти чого?.." — та Яіре не відповів, з ним таке вперше, імператор не встиг подумати, а він, лакей Яіре, почув його внутрішній шепіт: "Венера..." Шепіт імператора дорожчий від слова, сказаного імператором для всіх... — ...Венера, — декламував Нілат далі, — використовуючи відомі нам пережитки минулого, позбавляла волі й глузду багатьох несвідомих, сіючи хіть і жагу, внаслідок чого мораль та інформатпка ІПП зазнали певних збитків. Спізнавшись з Гермесом і народивши Гермафродита, Венера зробилася таємною супутницею внутрішньої еміграції, мета якої розпуста під прапором любові. Хто любить Венеру, той не любить імперії! Смерть Венері!"
— Смерть Венері! — гукнули всі дружно, бо дружно любили імператора ще до того, як полюбили Венеру, хоч більшість ніяк не могла утямить: і що в ній, Венері, такого?
А нічогісінько, правда, нічого такого... Хіба що великий клопіт та страх перед хворобами і перверсіями, гермафродитами й дебілами, які можуть звести нанівець піклування імператора про їхнє процвітання;
Пучок плазмової есенції досягнув Венери, згасла іще одна квітка на лаві підсудних.
Природа мудра — імператор мудріший!
За день до суду лакей Волото прийшов до Кузьми. Представився давнім другом Землі, згадав Чорне море і Ніагарський водоспад — перлини всесвітньої гармонії, звісно, він може помилятися, але Землі бракує стабільної політичної системи для того, щоб наблизитись до рівня розвитку ІПП , крім того, ваша тиранія відмовляється від контактів з нами, замикається, герметизується, відчужується, загниває зсередини, втрачає еволюційну перспективу.
— Я не політик, — відповів Кузьма стримано, відчувши, як холоне потилиця під гострими зирками нового делікатного ката, точніше, двох, бо Вотоло сидів обличчям до дзеркала й дивився на нього втомлено й наче байдуже, але ж той погляд із дзеркала... гострий і жалючий, погляд надто організованого інтелекту, погляд-програма — не те що Вонадове кліпання... — Я не політик, — повторив Кузьма по паузі, проте Вотоло мовчав.
...нещодавно імператор дозволив побачення з батьком, колишнім учасником руху за справедливість — звичайним учасником звичайного руху, доки Нілат не прийшов до влади, не проголосив себе імператором, а він, лакей Вотоло, не підписав декрет про припинення усіляких рухів, крім руху за процвітання ІПП.