І він мені дуже подобався. Так подобався, що почала подобатися й Валерія. Всі уроки тоді мені було біло в очах, бо я невідривно дивився на той бант. Дивився й сумно зітхав. Як згадаю тепер, не можу втриматися від сміху. От де найшло, наче хтось туману напустив. А потім у класі з'явилися ще гарніші банти, і я зовсім збайдужів до Валерії. Тепер моя душа належала вже Інні. В неї не було білого банта, але це не мало ніякого значення. В Інни була єдина на весь клас коротка хлопчача зачіска. І великі задумливі очі. І вона, мабуть, найбільше з усіх нас прочитала книжок. З нею завжди цікаво говорити. Від неї я почув, що колись була на світі республіка піратів, яка називалася Ліберталія. Сміливі й благородні флібустьєри назвали її Країною Свободи. Існувала та республіка на Мадагаскарі, і населяли її люди різних національностей. Вона загинула, бо Ка-раксіолі і Міссон, керівники цієї маленької держави, були трохи наївними людьми" сподівались, що могутні монархії дозволить їй безборонне існування. Від Інни я дізнався і про загадкового Моріса Беньовського, якого царський уряд заслав на Камчатку за якісь там гріхи. Кмітливий і хоробрий засланець підмовив тамтешніх людей захопити вітрильник і втікати в далекі краї. Корабель з бунтівниками здійснив небувалий на той час рейс аж до острова Мадагаскар, де Беньовський став королем...
Багато подібних історій сидить у стриженій Тнниній голові. Де вона все це повичитувала?! І куди там рівнятися до неї нашому нещасному Ціцеронові, який прийде на урок і починає нудно жувати феодальний лад чи закони Авраама Лінкольна. Якби його раптом зупинили й запитали, що він вичитує нам зі старого пожовклого конспекту, то — яв цьому твердо переконаний — він не зміг би відповісти. Бо думками Ціцерон завжди дуже далеко і від класу, і від уроку, і, звичайно ж, від історії. Думками він, мабуть, біля своїх свиней. Усі в містечку знають, що вчитель тримає цілу свиноферму. Щось на зразок арендного підряду. Щоб дати раду такій фермі, треба добряче посушити голову. Яка вже тут може бути історія. Прибіжить у клас, витре брудною хусткою спітніле обличчя, відхарамаркає з конспекту матеріал уроку — й додому, до своїх дорогих свинок.
Часто я дивлюся на Ціцерона, який абсолютно нічим не схожий на того, чиє ім'я ми йому присвоїли, іронізуючи з його жахливої дикції, і думаю, що я віддав би все на світі, аби не стати в майбутньому отакою людиною. І він ще називається вчителем! Він нас виховує. "Лікарю, зцілися сам!" — казали древні. А я спеціально для Ціцерона перефразував ті слова так: "Вчителю, виховай спершу себе!"
Може, якби не Ціцерон, Марадона й сьогодні вчився б у нашому класі...
Точно, вчився б!
Бо все почалося з нього.
Якось він бубонів із конспекту щось про реформи в царській Росії. Я, як завжди, його не слухав, бо читав захоплюючу книжку Девіда Вейса "Вбивство Моцарта". Та й ніхто, мабуть, не слухав Ціцерона, як і він сам. У його маленьких безбарвних очицях світилася велетенська нудьга. Я спостеріг її, коли дочитав книгу й звів на нього погляд. Мені в голові ще бродили люди з книги, звучали їхні слова і важко було збагнути, де це я. І знудьговані очиці Ціцерона, і його шепелявий голос, і жовтий, наче старе сало, конспект раптом видалися такими недоречними в класі з портретами Макаренка, Корчака й Пе-сталоцці на стінах, із рожевими від сонячного світла вікнами.
Я подивився у вікно. Там літали птахи, шумів у деревах вітер. Прогуркотів поїзд. І мені раптом нестерпно захотілося поїхати звідси, з цього уроку, далеко-далеко. І ще захотілося ніколи не згадувати й ніколи ніде не бачити Ціцерона. Хотіти мені дозволяється. Але — тільки хотіти. Я мусив нищечком сидіти в класі й з усіх сил удавати, що уважно перетравлюю цю словесну жуйку, схожу на дерть, якою Ціцерон притрушує свинячий харч. Я ніколи того не бачив, але чомусь дуже виразно все уявив. Ось він заходить із брудними відрами у повітку, посмуговану загорожами й сповнену свинячого рохкання. Його очиці зблискують справжньою радістю й тішаться свиногосподарством. У повітці стоїть сперте важке повітря, яке він приносить у клас.
Я глянув на великі темні руки Ціцерона й побачив підкови бруду під нігтями. Мене раптово занудило. Не тямлячи себе, я зірвався на ноги й прожогом вилетів з класу.
Потім були класні збори.
Княжна Мері, наша класна керівничка, зажадала пояснень: що зі мною сталося?
Мені чомусь не хотілося називати справжню причину того вчинку. І я довго видушував із себе єдину фразу:
— Так воно вийшло...
— Нічого собі: "Так воно вийшло"! — здивовано вигукнула Княжна Мері. — Якщо так почне виходити з усіма, то яке ж це буде навчання?!
Мені нічого було їй відповісти, і я мовчав.
Я знову хотів поїхати далеко-далеко й не чути сердитого сопіння Ціцерона. Я стояв посеред класу, а він сидів зовсім поряд. Я при бажанні міг би навіть доторкнутися рукою до його заношеного й вицвілого костюма. Але такого бажання в мене, звичайно, не було.
— Діти, хто з вас хоче що сказати про вчинок вашого товариша? — звернулася Княжна Мері до кхсасу.
Всі мовчали.
І раптом підняв руку Марадона.
— Будь ласка, Кухаренко...
Він устав і якимось довгим поглядом подивився на Ціцерона. Чи то співчутливо, чи засуджуюче — я так і не зрозумів.
— Я не засуджую вчинок нашого товариша,— сказав у напруженій тиші Марадона. — Я засуджую уроки нашого історика.
Княжна Мері була вкрай збентежена.
— Засуджуєш уроки? — розгублено перепитала. — Чому ж ти їх засуджуєш?
— Хай пробачить мені наш учитель, але я хочу від імені всіх сказати правду. Історія, мабуть, найцікавіша з усіх наук. Але в нас уроки з неї страшенно нудні й нецікаві. Спати хочеться на цих уроках... Мені дуже шкода історії, бо це — просто знущання з неї.
Всі здивовано дивилися на нього. Пооберталися навіть з передніх парт. /
Марадона ще якусь мить постояв. Очевидно, хотів ще щ^сь додати.
Його смагляве обличчя було незвично бліде і руки трохи тремтіли.
— Пробачте,— тихо сказав він. — Ви ж хотіли знати правду?
— Я хотіла знати правду,—механічно повторила Княжна Мері. Тепер усі дивилися на Ціцерона.
Обличчя його перекосилося, і він зі злістю прошемрав:
— Хто це береться оцінювати мої уроки?
— Ми всі... — спокійно відповів йому, вже сидячи, Марадона.
— А хто вам дав право? — анітрохи не розгубився Ціцерон.— Ваше діло вчитися, а не оцінювати, як працюють учителі!
Мені чомусь стало дуже ніяково за нього. Я оглянувся на Мара-дону.
Він сидів, понуривши голову. І я відчув, що слухає він Ціцерона з тим же почуттям, що і я.
А Ціцерон на очах ставав майже Ціцероном. Він говорив і говорив. Уперше без жовтого, як старе сало, конспекту. Тільки з дикцією нічого не міг зробити. Ковтав закінчення слів і шепелявив. Казав, що не знає, хто з нас може вирости, бо ми нахабні, анітрохи не поважаємо старших і ще хтозна-що. Одне слово, з такою характеристикою, яку дав нам усім Ціцерон, мабуть, не прийняли б і в тюрму.
Коли Ціцерон вичерпав увесь заряд свого обурення, встала Інна.
Розгублена Княжна Мері з полегшенням і надією подивилася на неї, бо вона завжди ставила всім нам за приклад її. Мері, очевидно, сподівалася, що Інна ніколи не дозволить собі сказати якесь різке слово про вчителя. І, мабуть, Інна ніколи його й не сказала б, якби не така ситуація.
У нашому класі ще ніколи не бувало так тихо. Десь під розчиненими вікнами дзуменіли бджоли.
Інна говорила:
— Я дуже люблю історію, але мені дуже нудно саме на уроках з історії. Це треба вміти такий захоплюючий предмет викладати так погано. Станіслав Пилипович...
І тут тільки я згадав, що саме так звати насправді Ціцерона. Ми давно вже не зверталися до нього ні з яким запитанням, а тому, мабуть, геть усі, крім Інни, забули його ім'я...
Він прибігав захеканий у клас. Тицяв чорним пальцем у журнал і читав прізвище того, хто мав відповідати. Потім діставав зі старого, геть вишмульганого портфеля свої шпаргалки і сяк-так віджовував тему наступного уроку.
У~ Станіслав Пилипович,— повторила Інна і важко зітхнула,— ...в^н ніби не хоче, щоб ми знали історію...
Обличчя Ціцерона спалахнуло так, що від нього, мабуть, можна було б цигарку припалити. Він зірвався на ноги й крикнув:
—^ Що ти верзеш?
І тут знову встав Марадона й тихо сказав:
— Од імені класу я роблю вам зауваження. Ви не вмієте поводити себе.
— Директора! Сюди директора! — закричав Ціцерон до Княжни Мері.
І наша тоненька, тендітна, схожа на школярку Мері побігла за директором.
Наш директор чоловік суворий і небалакучий. Ми не часто бачимо його, бо він у нас нічого не читає.
Він зайшов у клас і нервово стріпнув сивою чуприною:
— Може мені хтось сказати, що тут у вас відбувається?
— Вони зводять на мене наклеп,— сказав Ціцерон.
— Хто "вони"?
— Вони всі,— показав важким підборіддям на клас Ціцерон.
— Не всі,— почувся раптом серед тиші голос Валерії. — Я, наприклад, не зводжу! Станіслав Пилипович дуже цікаво читає свій предмет,— додала вона солодкавим голосом і віддано подивилася на Ціцерона.
Мені стало дуже соромно за неї. Всі мовчали, потупивши очі.
— От бачите,— докірливо мовила Княжна Мері.
— Проведемо класні збори з участю батьків,— сказав директор. — Давно час це зробити.
Ті збори краще й не згадувати. Дісталося на них і Марадоні, і мені. Ціцерон виступав як обвинувачувач на суді. Якби щодня такі збори, то він і справді став би Ціцероном.
Ніхто не захотів слухати ніяких наших пояснень. Суворими були вчителі, суворими були й батьки. Всі вони активно засуджували нашу поведінку. Тільки Княжна Мері намагалася делікатно зробити зауваження Ціцеронові. Але ніхто не хотів дослухатися до її тихого голосу. Вона зовсім недавно в нашій школі, відразу ж після інституту. Всі називають її педагогом без стажу, а Ціцерон, бачте, вчителює вже тридцять років. Значить, він дуже заслужений. От і вся логіка. Простіше не буває.
Мене й Марадону пригрозили виключити зі школи, якщо "подібне повториться". Перепало й Інні. Всі говорили докірливо: зразкова в навчанні й поведінці і раптом таке утнула! Начебто вона утнула бозна-що: підпалила школу чи пограбувала вчителя...
Одне слово, гра йшла в наші ворота.
Перемога Ціцерона була з переконливим рахунком.
Потім мені перепало вдома. Батько сказав, що я поводжуся, як безнадійний лоботряс, що в мене зовсім випоганів характер і йому соромно за мене.