"Та й тепер не дуже вірять", — докидав котрийсь із священиків, обтяжений родиною й господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: "Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть вклонятися Антихристу, чулись-те, що твориться на великій Україні?"
"Нема часу газет читати." Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець, або що колись його могло не бути.
Втім, здибалися вони лише на празники . У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне, окрім на уродин чи похорону. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священиком, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем .
Петро Безуб’яків із сином Орком копали бульбу пізно та ще в сльоту. Позавчора зачали, і хотіли до вечора скінчити. Людей не кликали, бо не було до чого, та й хто виніс би їм на поле обідати, хто би наварив? Безуб’яки вважалися наполовину чужими, бо його небіжка Марія тут вродилась, а Петро був з Нагуєвич, хоч перебрався до Урожа ще малим хлопцем. Було поза тим ще й таке, що, певно, шкодитиме й Петровим онукам.Воно пекло його серце і робило мову несмілою й тихою там, де сходилось більше людей. Ні, не виглядали на отих: обидва, Петро з сином, були бліді, марні, й не дуже добре їм велося: корова згинула, а кінь був дуже старий і Петро, як міг щадив його перед тяжкою роботою. І нині лишив у стайні, аби не стояв на студеному вітрі, доки вони копають бульбу за рікою.
Оркові текло з носа, і він втирався мокрим рукавом, дусив у собі кашель, аби тато не гнівався. Із гір насувалась ще одна тяжка велика хмара, ліс курився пасами туману, а на городах не було ані живої душі. Лише на їхньому загоні, безкінечно довгому, земля була повита матиною , колючим осотом і засохлою лободою. Орко скосив позавчора не дуже добре й боявся вітцівського докору. Але той рив як кертиця важку кам’янисту землю, вишпортуючи бульбу з підірваних корчів не так мотикою , як руками. Кидали всю бульбу в один кошик, бо не було ні великої, ні дрібної. Літо мали сухе, то бульба не вродила. Та й садили її на тому самому місці вже другий рік поспіль, перервавши загін латкою капусти. "Як дійдемо до капусти, — думав Орко, — тато мене пошлють додому по обід." Він був голоден, бо щось не міг снідати. Могли би з собою взяти перекусити, але треба було й так піти подивитись до сестрички Орисі. У чотири роки можна лишити дитину, лишали навіть менших. Орися вже недовго мала бути з ними, але сподівалися, що вона затримається. Спершу було таке здорове, файне дівчатко, а потім ніби хто врік. Кликали до неї бабу з Мокрян, але та не прийшла. Сказала, зливши свяченої води на діточу сорочинку: " Ваша дівочка здорова, тілько не хоче жити." Мама не повірила: "Як то не хоче? Усе живе хоче жити." "Аби ти знала, небого, кілько людей не хоче жити... Мают в собі такий отвір, що кождий чоловік собі затикає, а є такі, в кого завше отворено, і звідти дух витікає, аж свище." " То вона такою вродилась?" "Так Господь дав" " А ви, цьоцюнцю, злийте на віск..." Баба знизала плечима і злила на віск: "Видиш, небого, янгольські крила? Кого Бог любить, то кличе до себе. Чим більше любить, тим голосніше кличе."
Тато гнівався, казав, що баба дурна. А мама пішла до Дрогобича, накупила образочків кольорових зі святими, ангелами і звірятами, аж очі разило , й дала Орисі. Ніби хотіла чимось заткати діру, через яку витікало діточе життя. Ходила з нею в неділю понад рікою, аби дитина полюбила світ Божий через його красу й не бажала покидати завчасу. Мама боролася з Богом і всіма ангелами за свою плоть і кров, відганяла від неї смерть. По селі зачали судити її, як єретичку, донесли священику. Але той несподівано пішов супроти громади: "Вірите ворожці, а не дочекаєте повірити матері, котра любить свою дитину більше, ніж ви. Змалечку запрягаєте діточок до тяжкої праці, не маєте часу приголубити, не поговорите з дитиною, жалієте пару крейцарів на молитовник. Вам худоба часом важніша за дитину..."
Не розуміли того і не чулися винними. Навіть були обурені несправедливістю. Дехто навіть казав: "Та мала з лихого насіння. У неї дідо був опир!" " І не встидно вам вірите в такі речі? – докоряв священик. –Де в Біблії написано про опирів? Є там про злого духа, що вселяється в чоловіка, котрий не має твердої віри. Але про опирів нічого нема."
Отець Антоній, звісно, вчений, та й виріс тут... Але чим ліпша донька тієї задрипаної жебрачки від їхніх дітей, що їх треба виховувати твердою рукою, аби добре стояли на ногах? І на се єгомость мав готову відповідь: " То — інша любов. Але є така, що ні мені, ні вам не дано зрозуміти. А чого не розумієте, про те не беріться судити." Сказав, як відрізав. Власних дітей не мав, село не мусило їх годувати і вчити за свою кервавицю , тому його трохи дивні теологічні погляди нікого не бентежили: був єдиною і найвищою духовною інстанцією в Урожі. А в самі жнива Марія напилася студеної води, і по неділі сама зійшла зі світу. Доктор у шпиталі сказав, що якби хоч на день раніше, то порятував би. Але доктори так мусять казати: для бідного все запізно.
Можливо, Петро з Орком ще не усвідомили своєї тяжкої страти , бо вона припала на час, коли люди мусять звільнити землю від плоду, аби та не огнівалася на них за марнування. Після пустки на полі настає пустка на серці. Батько і син це передчували, втупивши очі в землю посеред кола, тому що краєвид, не заставлений горами чи будівлями, завжди нагадує коло, за межі якого не можна ступити, бо вони тікають від тебе. "Добре, що вітер, — думав Петро. – Дощ відганяє і землю сушить". Обох потішило сонце, що визирнуло уперше того дня між хмар і залило теплим жовтим світлом гору за рікою, з одинокою грушкою на схилі, але до них так і не дійшло те сонячне тепло. Орко висипав бульбу з кошика в мішок, похапцем позбирав ту, що випала. Він завше чувся несміливим, винним у чомусь, навіть серед однолітків, ніби перед тим, як мав народитись, його попередили, що в цьому світі холодно, голодно і мало любові. І що на очах у нього вмиратимуть ті поодинокі, близькі люди, яких він любитиме. Коли часом єгомость приходив до школи і дивився на кожного, ніби шукав найдостойнішого, Орко не сподівався, що його оберуть. Не вчився добре, наука була цікава доти, доки не розкривала своїх таємниць і вже не нагадувала зачарований ліс, де все не таке. Утім, Оркова наука скінчилася. Не було потреби далі ходити до школи, але в душі хлопця запанувала пустка, коли інші діти пішли восени вчитися, а він – ні. Якби добре вчився, священик міг би послати його власним коштом до міста. Часом таке робив, і сам екзаменував учня, вишукуючи в ньому схильність до дальшої науки .
Отже, школа для Орка скінчилася. Тепер перед ним відкривалася безодня праці, залежної від дощу, сонця та різних духів, що літали довкола, плуталися під ногами, звивались між закоцюблими пальцями. Добрі духи покинули батька і сина сам на сам з дрібною бульбою, що не набрала соків із землі, бо висотала її родоначальниця цієї бульби, і полинули на освітлену сонцем стерню на Заріччя. Тоді хлопець відчув свою несвободу, що була як з власної волі, так і від звичаю. Ті дві несвободи злилися в усіх мешканцях Урожа, у тій частині людськості, що тримається землі; нема різниці , належить вона їй, чи ні. І чим ближче добігала кінця та остання польова робота, тим більше відчував Орко тягар своєї дитячої несвободи. Зграйки сірих пташок перелітали з місця на місце, сідали, коли втомлювались, однак підліток уже вмів відмежувати себе від них, свідомий того, що людині призначена інша доля і ціль її невідома. У кожному разі то — не терпіння задля посмертного вічного спокою. Звісно, він не зумів би висловити цих думок, але вони були поруч, сподіваючись знайти колись собі висловлення чи спонукати до якоїсь дії. Ні батько, ні син не розтуляли рота, навіть перепочивали по черзі. Їх розділила смерть матері, якої ніхто не чекав. Зробила сиротами і розметала родинне огнище. Говорити про це вони не могли, аби не ятрити серця, підтримували один одного в роботі поглядом, але не словами. Бойки встидаються красно говорити: їхня мова проста, як і їхні страви без м’яса і тлущу . Вони тужать за вершинами гір, на які ніколи не мають часу піднятись.
Не говорили між собою ще й тому, бо у хаті лишили малу дитину, що не була, як інші діти, цікава до життя, наче народилась зі знанням того, що її чекає, й не мала жодних ілюзій. У таких серце поспішає, і нема на се ради, нема доктора, щоб уповільнив той дзиґарок . Доктор, що оглядав недужу маму, навіть, якби й помітив малу Орисю, не погодився би з діагнозом темної баби, не зрозумів би слів, якими вона поєднала тіло, дух і долю, відрізавши всіляку надію. Його діагноз коштував би великих грошей, а не десяток яєць чи в’язанку сушених грибів. Того, за кого поручився янгол смерті, ніхто не брався рятувати. І янгол забрав з дороги Марію, котра хотіла продовжити дитині роки життя й накупила образочків із золотими небесами, рожевими птахами, синіми левами й червоними крилатими кіньми. Ні батько, ні брат не зробили для Орисі нічого. Навчились мити їй головку, розчісувати волосся й заплітати в коси, але лишали її саму в хаті на цілий день, де її могли настрашити злі духи з тих, котрі підчищають все у помийниці, чи навіть просто щур міг вкусити. Але нині Гривко був за стіною,а з ним паця , худе й замурзане, що вже давно перестало відчувати голод на бовтанці з трави, ґрису й вареної дробини . Орко давав йому не раз кусник хліба, що пекла для них сусідка раз на тиждень, і думав, чи знає паця, що його заріжуть на Різдвяні свята. І ще по оборі ходило три курки, невтомно вишукуючи собі якийсь харч, зернята чи кришки, але обіцяний Орисі котик так і не з’явився. Треба було питати на селі, а Орко з Петром майже нікуди не ходили.
Тато напалив зрана, зварив снідання, а Орко погодував малу. Та не хотіла їсти, аж хлопець прикрикнув на неї. І вже по тому пішли копати бульбу.
Вітер порозривав хмари, і на їхньому полі заясніли сонячні пасма .