Дуже хотів Кузьма вчитися, а його приневолювали до хазяйства, якого він не любив. Ані земля з сівбою-жнивами ніколи його не приваблювали, ані воли та корови. Музика й книжка вабили, — та з музичних надбань було лише те, що самоуком зміг утнути. А книжка... — "Тобі нащо вчитися? — питався дід. — З книжки хліба не їстимеш. Хіба ж ти попом будеш?" — Попом він робив свого іншого сина, Киріїного Хведора. Хведір учився в духовній семінарії, Кузьма ж мав орати-сіяти, доглядати коні й товар — а це йому було не до мислі. І цього не міг Кузьма свойому батькові простити ніколи. Скільки я не пам'ятаю родинних суперечок, мій батько завжди гірко випоминав дідові: "Чому ви мене не вчили, як Хведора?"
Скільки кляс двоклясової жашківської школи скінчив мій батько, я так і не знаю. Писав він досить виробленим почерком.
А щодо "книжечок", що зазнавали від діда такого ж розгрому, як і музичні інструменти, то була одна така сторінка, якої батько мій не згадував ніколи. Певно, соромився. Він належав до революційного гуртка. Організатор був адвокат Амха-ніцький. Чого він був у Жашкові і що робив той гурток, — я не знаю. Амханіцький підбирав отаких хлопців і напевно давав їм читати та переховувати нелегальну літературу. Ніколи батько мій цього імени не згадував, тільки один раз... Але для мене цікаво те, що навіть у такому закинутому містечку були вже в кінці минулого століття революційні "ячейки".
Книжки, як і музика всякого роду, були невідступною пристрастю мого батька. Тож у нашій хаті, відколи я себе пам'ятаю, були "Кобзар" (видання 1847 р.), Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Котляревський, комплекти журналу Нива й інші... От не знаю тільки, коли й як усе це збиралося. Дід же всі його парубоцькі надбання палив і дер...
З
Оженився Кузьма з хуторянкою Дарією Кравченко. Цей хутір, де виросла моя мама, був цілком відмінний від того, "за Троянами". Коли гуменюківський хутір був "скитський", то мамин, кравченківський, — "трипільський". На гуменюківсько-му хуторі було багато ожередів, товару, коней, возів, звідусюди випирався сільсько-господарський реманент, а про сад чи хоч який садочок — не подбали. Все тут було на замку, якась незатишна метушня, гін до багатства і грубість у взаєминах, ще й нещирість, приличкована ласкавеньким голоском баби Кирії. Це від баби Кирії почула я цю приповідку: "Наймитку, наймитку, а чого ти так рано встав? — А я ще надолужу — то вмиваннячкомь, то втираннячком". (До речі, постійний "наймиток", Олександер, був небіж бабин Киріїн, але вона замастила білою глиною дзеркальце в стіні, бо Олександер часто у ньому виглядався).
Хоч хата на цьому хуторі була велика, але якось не було де себе приткнути, тому я не любила тут і дня бути. Зате на хуторі у Кравченків було надзвичайно затишно і притульно. Тут не було розмов про багатство, хоч і тут також працювали зранку до пізньої ночі. Ніколи ніяких наймитів не було, все самі обробляли, але й ніколи не дійшли до більшого, як 15 десятин землі, тих самих, з чого починався цей хутір. Тихі, скромні, нездібні до хитрощів та брехні. Не було хазяйського гармидеру в подвір'ї, а був справжній хутірський затишок, оповитий гойними садами та осокорами. Осокоровою алеєю, власне, й починався цей хутір, вона приводила подорожнього з широкого тракту вглиб оселі. Хоч же й тут аж гуло від населеносте, але все було якесь веселе. Корови й телята приходили до жолоба біля криниці з журавлем, тут і гуси, й індики з розпущеними хвостами, і коні... Тут і собака поміж ними гасає з задертим хвостом та непотрібно гавкає, хоче дати знати, що й він тут є...
Мама була найменша у великій родині Пилипа й Хросини Кравченків. Дід Пилип Кравченко прийшов сюди із села Розкішної, передмістя містечка Ставищ за 15 верстов звідси. Там залишився найстарший син Маніло і там повиходили заміж дві мамині сестри, Наталка й Ялисовета. Ще дві сестри мамині виїхали із своїми чоловіками на Зелений Клин. Я й знала, як вони звалися та їх прізвища, тепер вже не пам'ятаю. Одна — Марія, а друга?.. Було ще два брати: Радійон і Явдоким.
Мама часом розказувала, як було весело в них у хаті, коли вона була малою. Найменша в хаті, була вона загальною мазункою. "Оце вдягнуся в великі чоботи, в спідницю, що волочиться по землі, мамину хустку на голову, якусь кофту, рукава теліпаються, ще й шапку насуну на голову по самі вуха, — як мара. Іду до старших і кажу: "Дайте мені що або що, я вам принесу що..." І скільки треба, щоб потішатися з такої "мари"? А тоді Явдоким-штукар намалює на папері квітку, ще й підпише: "Гарна квітка, бий його коцюба!" І всі лягали зо сміху... Не скільки там смішного, як хотілося радіти...".
Вже з хутірського побуту, мама розказувала, як вони, хутірські діти, ходили в неділю до церкви. До Литвинівки було три верстви, йти до церкви була велика подія. В попередню неділю вона змовлялася із своїми товаришками з інших хуторів (мама казала — "колегами"), як убратися на наступну неділю. Змовлялися, щоб усе було однакове: коралі, стяжки, спідниці, керсетки... на голові кибалка, кісники, — ну, все до найменшої дрібниці. Але черевики були така велика цінність, що всі три верстви мама йшла боса, аж під селом узувалася. Це мамине оповідання стало тридцять років згодом основою першого розділу в романі "Діти Чумацького шляху".
Що ж, із великої сім'ї зосталося їх двоє. Сестри порозходилися, Радійон оженився з Маринкою із Плоскої біля Таращі й подався до Києва, став візником. Явдоким зостався на хуторі-господарстві. Дарочка, тепер уже Одарка, дівувала. І зовсім їй не хотілося йти заміж. Якийсь удівець сватався з двома дітьми, — ні. Ще хто? Петро Лозовий закидав не раз: "Чому ви, Даріє Пилипівно, не хотіли за мене вийти?" Але сталося, що вийшла за Кузьму Гуменного. Ніколи й не думала. І не дивились одне на одного ніколи.
Дарочці було вже 24 роки, вона була вже "стара" та ще й бідна, без приданого. А тут зустрілися в четвер у Жашкові на ярмарку Пилип Кравченко з Гарасимом Гуменюком і почав Гарасим вихваляти Дарочку. От, яка то гарна й роботяща дівчина, от би таку невісточку собі мати. Тоді й змовилися, що Кузьма посватає Пилипову мизинку.
Заміж страшенно не хотілося. Це мама мені й моїм сестрам багато разів казала. Але тоді були такі часи. Де подітися дівчині без приданого, неписьменній до того? Один рік ходила до школи, ще в Ставищах, уміла тільки розписатися. Дівчатам же освіти не треба! Та й пішла за багацького сина. А в діда Гарасима, мабуть, був свій розмисел: син — лядащо, а бідна невістка буде слухняна, робитиме коло хадзейства.*
Оженивши сина Кузьму, дід Гарасим дав йому в наділ хату на Першій Дачі з городом і 6 десятин землі. Там мав жити й господарювати відділений син.
Але Кузьма не так собі подумав. Він зовсім не мав нахилу до хліборобства. Не захотів жити на тім обійсті, де вродився він і перші діти. Я ж була вже четверта дитина, а передо мною були: Хведір — помер, як був йому рік, від менінгіту. За ним
* Всі ці "дійові особи" були зібрані на одній фотографії, я її мала ще 1943 року і залишилась вона у Льони. Знялися в Києві, як їздили до о. Хведора в Обухів у гості. На світлині в центрі сидить бабуня Кирія, тоді ще не дуже й стара, а обабіч не! "батюшка" Хведір з довгою бородою і "матушка" Килина, дочка хутірського сусіда Гарасима Таращука, з малим Ванею. Ззаду стоять: мама, яка щойно опинилась у невістках, тато, — молодий хлопець із вишиваною маніжкою та чуприною-їжачком... Поруч — Василь, хлопець 17-18 років, з косим поглядом і таким самим їжачком, як з Кузьми. Це — ще одне убоїще-ледащо в діда, дарма, що Киріїне. Поруч — Палазя, ще не дуже зформована дівчина. Жіноцтво, крім баби Кирії, в убраннях тодішньої "панської" моди: блюзки з високими комірами та гіпюрами, з рюшами та рукавами-буфами, спідниці — довгі косі. Зачіски — напуск-німб над чолом. А як укладене волосся? Мама мала все життя довге чорне волосся аж до колін.
Як шкода, що не було її світлини в дівоцькому вбранні! Вона не раз розповідала, як вбиралась дівчиною, описувала всі частини українського народного одягу. В кубашці біля печі в неї зберігалась її єдина цінність з того убрання: рубані коралі. Колись за них заплачено корову. А вона їх ніколи не вбирала.
1901 року вродилась Ганя. Після неї — Володимир, відразу помер. Як дивно: я могла б мати двох старших братів, якби вони не померли. 23-го лютого старим стилем 1904 року прийшла на цей світ я. Дали мені ім'я грецької морської богині Евдотеї — Євдокія.
То це виходить, що вже після мого народження завів батько "трахтір" у середині містечка, фронтом на кінську торговицю? Яка дистанція від революцьонера до коршмаря! Але мабуть саме знайомство з містечковими хлопцями-товаришами з пачки Амханіцького навело його на таку ідею, що можна й без праці коло землі прожити, можна вирватися з долі, в яку поставив його наш дід.
З цього часу, в "трахтірі" починаються мої власні вражіння. Цікаво мені самій, що я з того пам'ятаю.
4
Отже, народилась я "на городі", як ми називали стару покинуту садибу з рясними вербами над річечкою Торч (допливом річки Гірський Тікич), у хаті, де прожило кілька поколінь. Але себе я пам'ятаю в містечку на белебені без деревини біля хати, з пропахлим пилюкою повітрям, з непролазним болотом восени й весною.
Можливо, першою залягла в пам'яті сценка: літо, дуже рано, сходить сонце. Перед очима — кінська торговиця, ні душі на ній. Зате виблискують на сонці зставлені докупи рушниці. Щось блискуче миготить на головах солдат, що відбувають муштру. І чогось усе насторожене. Повітря насичене страхом. Що це було? Якщо це було військо для здавлення революції, то виходить, це було 1905-го року. Тоді мені було трохи більше, як один рік. Невже в цьому віці можна щось запам'ятати?
Чи пам'ятаю я, як виглядав "трахтір"? Щось наче — велика крамниця ("лавка" — казали ми), чверть її огорожена дротяною сіткою, заввишки понад людський зріст, а за нею на полицях стоять пляшки з "казьонною" горілкою. Вони називались "шка-ліки". "Око" — велика пляшка. "П'ятирик" — половина великої. За цим іде "половинчик", а найменший "шкалік" — "сотка". Казали мені, як я підстаршала, що я виносила ці "шкаліки" на вулицю всім, хто попросить.