Свідомість, що таку книжку тільки вони в школі й читають, надавала врочистості настрою і навівала особливу пошану і до заялозених листків книжки, і Д° власника її, Марка Балана.
І нічні таємні збори, і заборонена книжка з мало зрозумілим змістом — все лоскотало цікавою небезпекою юнацькі серця.
Частину книжки прочитали, і Марко, заклавши її клаптиком паперу, заховав до кишені.
Однаково всю сьогодні не прочитаємо, хай іншим разом...
Хлопці, всі, як один, глибоко зітхнули. Вони сиділи нерухомо, очікуючи, що буде далі. Бізон, нахилившись, нервово смикав себе за чуба, що він робив завше, коли його непокоїла якась думка, і нарешті порушив мовчанку. Він додумав свою думку до кінця.
— А все ж таки бог є!..
Сказавши таке, він глянув на товаришів з полегкістю, немов скинув з плечей важкий тягар.
— Не про бога тут, а про манахів... При чім тут бог, коли манахи сволочі? — знизав плечима Черненко.
— Та й манахи не наші, а німецькі...— вставив і своє зауваження Карпенко.
— Та не німецькі, а католицькі,— поправив Васько і додав: — Та й наші не кращі... Хіба не ти розказував, як у Чорномор'ї манахи людей дурять на мироточиву ікону?
— Так то у Чорномор'ї, а от... Панича перебив Бізон.
— Бог є, а манахи різні бувають.
Бізон відчував свою перемогу, бо ніхто не заперечував йому. Та недовго довелося бути йому переможцем. Марко Балан, що сидів мовчки і слухав розмову товаришів, з невластивим йому запалом напав на Бізона:
— Є, тільки не бог, а природа... Од природи все походить, а невченим людям морочать голову богом. Де ти бачив бога? Покажи, а природу я тобі покажу...
Марко схопив якусь квітку в горщику і підніс під самий ніс Бізонові.
— От, на, дивись, це природа, а де твій бог? Г а? Докази Баланові обеззброїли Бізона. Він ще з більшою
силою смикнув себе за чуба і раптом запитав:
— А природу хто створив? Га? — і, побачивши замітання на Марковому обличчі, з виглядом переможця огля-нУв присутніх.
Але Марко тільки на одну мить замішався, більше од ^сподіваного питання.
— А бога хто створив? Та й ти бачив його коли? Бізон був остаточно переможений і, підтримуючи Марка,
Заговорив Матюшка Карпенко.
— Он "лес" утворився двадцять тисяч років тому, хі-а ти не чув, як Малахай казав? А попи кажуть, що світ
створено сім Тисяч літ тому... Так то, по-твоєму, хто ^ бреше?
Розмову перебив вартовий Хвостов. Він одхилив двері і гукнув:
— Хлопці, вже світає, треба ушиватись, а то ще Швабра наскоче...
Хлопці позскакували і почали один по одному виходити з теплиці. Надворі вже сіріло.
— Ходімо до коровника спати, а то щоб в корпусі Онуча не побачив...
До коровника можна було пройти непомітно, і вони попростували туди.
Півні вже виводили своїх вранішніх пісень, коли п'ятеро хлоп'ят спало покотом у сіні на горищі скотарні.
Вони були спокійні, що їх ніхто не помітив, як покинули спочивальню, і повернуться на сніданок, ніби нічого й не трапилось. Але вони помилилися.
Тоді, як Матюшка зник у чорному просвіті вікна і затихло шарудіння по ринві, в темному кутку спочивальні хтось підвівся на ліжку і підійшов до вікна, в яке щойно зник Карпенко.
Хлопець пильно вдивлявся з височини другого поверху в залитий місячним сяйвом двір, та там було тихо. Матюшка зник без сліду в темному проваллі двору і жодним рухом не видавав своєї присутності.
"Певне, втік",— подумав Коржов і, підійшовши до ліжка Черненка, помацав руками. Так обійшов він ще кілька ліжок і, переконавшись, що там нікого нема, а під ковдрами покладено опудала, ліг на своє ліжко.
Коржову не спалося. Повертаючися з боку на бік, він думав про те, що хлопці затівають щось недобре, але що саме — він не знав, і простежити когось у нічних подорожах не насмілювався: між них був Бізон, а він боявся попастись йому на очі і скуштувати "бізонячих" кулаків. До всього цього Бізон та Черненко давно нахваляються дати йому "пару".
Коржов от уже другий рік у школі. Вчиться він погано, але визначився слухняністю, і вчителі ставлять його за приклад усім неслухам, пустунам та непокірним. Через це з перших же днів товариші зачислили його до категорії "підлиз" і товаришувати з ним ніхто не товаришував. Кожна неприємність, заподіяна Коржову, вважалася за геройство, за заслугу перед товариством.
Цим скористалися вихователі школи, не дуже мудр1 3 своїх педагогічних методах, і зробили з Коржова шпигуна, поклавши на нього обов'язок стежити за товаришами і про все помічене доводити кому слід.
І нині поведінка гуртка школярів не уникла його уваги. Коржов тепер має нагоду помститися на своїх ворогах, що от уже два роки обдаровують його своїм презирством.
"Хто-хто, а Бізон вилетить із школи",— думав він свою мстиву думку і відчував од неї невимовну насолоду.
Думаючи так, Коржов непомітно заснув, не діждавшись повороту до спочивальні своїх ворогів.
РІНАЛЬДО І БАРАЦЬКИИ
Літній ранок не любить баритись — і коротка ніч швидко посунулася, даючи місце дневі.
Сторож Онуча, прозваний так учнями за льокайські звички та жахливу неохайність, калатав уже в розбитий дзвінок, незадоволено оглядаючи сонну спочивальню.
Він дзвонив, доки з ліжок не позскакували один по одному, як очумілі, учні і, протираючи очі, злякано дивились на Онучу.
— Залазь у штани! — вигукував, як фельдфебель, Онуча. Помітивши ж, що дехто не ворушиться, загрозливо додав: — Вставай, а то завідувачеві доложу!
Він кинув дзвінка і розглядав ліжка. В цей час з коридора почувся хрипкий голос і хтось з учнів злякано вигукнув:
— Кобра!
Цей вигук справив незвичайне вражіння на тих, що не встигли підвестись з ліжок. Ще не розбуркавшись од міцного юнацького сну, вони прожогом зіскакували і похапцем натягали одяг. Справжня кобра не справила б, може, й десятої частини вражіння, забрівши ненароком до спочивальні.
Хрипкий бас наближався коридором і, нарешті, власник його з'явився на порозі.
Це була низька і груба, як бовдур, людина на коротких, Розкарячених ногах. Руки його неприродно стирчали в боки, не наближаючись до тулуба, а голова, як пуп'ях на пузатому чайнику, була маленька і майже вся ховалася під Форменим чиновницьким кашкетом з широким козирком.
З-під козирка визирали маленькі мишачі очі і підозріло бігали у всі боки. Такі очі бувають у кретинів або дуже Жорстоких людей.
Кобра озирнув спочивальню і коротко прохрипів:
— Ну?
Цим "ну" він немов здув усю масу понад п'ятдесят хлопчиків, які, одягаючись на ходу, сунули до протилежних дверей. Од тих дверей сходи вели на перший поверх До їдальні та до аудиторій.
Кобра, він же й Барацький, завідувач школи, з огидою понюхав повітря, плюнув і пішов мовчки до коридора, стукаючи своїм костуром. Сьогодні надто швидко підхопилися учні і костура не довелося прикласти на святому діді виховання молоді.
Вже дійшов він до кінця коридора, як нагнав його Онуча:
— Миколо Олександровичу, у спочивальні не все гаразд! — вигукнув він, витягаючись перед завідувачем по-вїйськовому.— Учні втекли!
Барацький, не кажучи ні слова, повернувся до спочивальні. Онуча підвів його до ліжок нічних змовців і в кожне ткнув пальцем.
— Розкривай! — коротко наказував Онучі Барацький перед кожним ліжком.
Оглянувши, він пішов до їдальні, закусивши свого шорсткого вуса.
їдальня, велика зала з давно не митою підлогою і брудними незастеленими столами, шуміла, як сполоханий курник, а коли зайшов Барацький, всі голоси замовкли на півслові і всі очі повернулися в його бік.
— Молитву! — коротко наказав він.
Вийшов вартовий учень, став спереду і почав гугняво читати вранішню молитву, а сказавши наприкінці незмінне "амінь", підійшов до столу, на якому вже стояв великий казан з кандьором, і почав розливати страву в миски учням, що стояли в черзі.
Барацький озирав натовп, шукаючи когось очима. Нарешті він знайшов:
— Зорченко! Черненко! Савенюк! Станьте до вікна! Хлоп'ята вийшли з-за столів і мовчки стали коло вікна,
очікуючи на злую свою долю. Карпенка і Балана Кобра чомусь не викликав.
"Певне, про нас ще не дізнався",— подумав кожен і3 них, але то була даремна надія. Барацький, ніби щось пригадавши, прохрипів:
— Карпенко і Балан! Те ж саме!
Тепер уже п'ятеро вишикувалися, очікуючи на виховательське "внушения".
Поставивши учнів до вікна, Барацький пройшов кілька разів уздовж їдальні, а коли кандьор було розлито для всіх столів, він зупинився посеред зали і вигукнув: ^_ Всі встати!
Барацький, стоячи посеред залу в позі генерала, що оглядає незчисленні лави свого війська, почав хрипко, немов його хто душив за горло, вигукувати:
— Мерзота!.. Сволота!.. Скоти!.. Сопляки!.. Ви думаєте, я не знаю?.. Я, завідувач школи,— він трагічно стукнув себе в груди,— не знаю, що ви ночами бігаєте? Ви думаєте, що я допущу в школі розпусту? Га?..
Очі Барацького бігали, як у розлютованого пацюка, слина бризкала з рота, він засапався і тупав ногами. Учні дивилися в підлогу і переминалися з ноги на ногу. Такі промови керівника школи їм доводилося чувати майже щотижня, і суворість їх не вражала вже нікого.
Кобра ще довго виливав свою жовч, але його ніхто не слухав, а кожен думав про те, що стигне кандьор і зробиться за чверть години як клейстер, що його й їсти не можна буде.
Дехто потай жував хліб, удаючи глибоке замислення над своїми гріхами та щире бажання спокутувати гріхи, аби тільки швидше кінчилася нагінка.
— Мене не дивують такі запевні негідники, як Карпенко або Черненко, я вболіваю серцем,— Барацький ляпнув по тому місці грудей, де звичайно у людей буває серце,— за таких, як Балан... Перший учень класу, син поважних батьків,— і цілі ночі десь шляється... Я не допущу, не допущу! — вигукнув істерично Барацький і раптом ніяково замовк. Постоявши з півхвилі, він пройшов між рядами учнів до вихідних дверей і вже на порозі зупинився і кинув:
— Снідайте!.. А тих,— показав він вартовому учневі на п'ятьох "злочинців",— признач на тиждень сортири чистити!..
По цьому завідувач насунув свого кашкета і викотився з їдальні.
Як зачинилися за Барацьким двері, їдальня зашуміла, Загукала, зареготалася, засвистала. Кандьор згус і захолов, то не заважало виїсти судки до дна. "Злочинці" весело сміялися в гурті, вони були героями дня.
На літо аудиторне навчання в школі припинилося, ауди-т°рії стояли замкненими пустками. Теоретичне навчання 3Мінялося на практичне, що особливо ретельно провадила аДміністрація школи.
Учнів будили на сході сонця і, нагодувавши кандьором читали "наряда", і розводили на роботи.